Чи часто зустрічаємо людей, які наділені багатьма  талантами і цим щиро захоплюють, змушуючи знову і знову чудуватися розмаїттю краси, що її несуть у світ? Таким є син Донеччини Анатолій Дзюбан. Професійний художник, письменник, краєзнавець – його багатогранності справді можна позаздрити! Анатолій Миколайович – керівник народної студії образотворчого мистецтва «Степ», Відмінник освіти України.
Зустріч з митцем – завжди нові емоції. Одразу спадає на думку: творча неординарна людина. Закоханий у прекрасне, Анатолій Дзюбан створює красу і вчить цього інших.

Він народився поблизу Донецька, у Мар’їнці. Проте довгий час живе у сусідній Павлівці. Тому саме це невеличке  село вважає рідною домівкою. Згодом закінчив Ворошиловградське державне художнє училище і художньо-графічне відділення Криворізького педагогічного інституту. Життя присвятив творчості: упорядковує книжки, вчить молодь, пише картини. Поєднання кольорів на полотнах Майстра таке незвичне і вражаюче! Нові, здається, непоєднані барви, постають з його картин то вогнем, то водою оповиваючи простір…

Око мимоволі спиняється на двох автопортретах. Кажуть, художник передає не стільки зовнішність, як внутрішній світ. Анатолій Дзюбан зумів передати оту іскру в очах, затятий запал творчості. Перший погляд: на портреті ніби звичайна собі людина. З добрим теплом обличчя. Але чому його очі так уважно вдивляються в тебе, аж у душу. Митець немовби мікшує всі видимі риси, його цікавить внутрішнє наповнення людини, її емоції, почуття.

Малярство – не єдине захоплення Анатолія Дзюбана. Спілкуючись з односельцями, знаходить багато цікавих світлин, листів, спогадів, що десятиліттями припадали пилюкою десь на полицях та горищах. Результатом копітких тривалих досліджень стало видання книжки «Два дні без війни» – добірки унікальних фотографій і спогадів Григорія Кириловича Островського. Ветерана, котрий пройшов через усі жахіття війни, учасника буремних подій останніх днів Другої світової. «Два дні без війни» – це книга пам’яті, вічної шани тим, хто дивився в обличчя смерті, йдучи у бій. Такі історії повинні жити, залишатися німим болем у наших серцях.

Минулого року Анатолій Миколайович упорядкував збірку поезій Ніни Кузнєцової, написаних ще у гітлерівській Німеччині, куди її насильно вивезли як «остарбайтерку». Усі вірші присвячені кращій подрузі Ніні Кот: впродовж життя вона зберігала ці аркуші дорогої людини, з якою у роки війни ділила гірку рабську долю. На сторінках книжки – фотокопії листів. Нинішні молоді важко уявити, як після цілоденної каторжної праці дівчина потайки писала вірші. Та ще настільки каліграфічно виводила рядки, що й нині вони ясно прочитуються, зачіпаючи душу кожнісіньким словом.

Цього року непосидющий Анатолій Дзюбан знову відкриває невідомі таланти односельців. Цього разу – поезію Любові Павленко. На превеликий жаль, за життя жінки про її поетичний дар мало хто й знав. А вона творила дуже ніжні ліричні вірші – про давно минуле перше кохання, про літа молодії…

З-під учительського крила Анатолія Миколайовича виходять в світ юні митці. Дехто вже знаний далеко від рідної Павлівки. Нещодавно з берегів Балтики, з Естонії прийшла радісна звістка: десятикласниця Ганна Горячева стала лауреатом міжнародного конкурсу «Казкова Білорусь»! А Марк Венгер переміг у конкурсі «Україна очима дітей», Альона Дятлова стала першою у конкурсі, присвяченому Лесі Українці. І це лише дещиця здобутків талановитих учнів Анатолія Миколайовича!

Потугу його творчості найбільше відчуваєш, коли переступаєш поріг майстерні. Таємниче пахне фарбою, лине тиха музика, на стінах, стелажах – полотна… А головне нема відчуття самітництва, порожнечі, пустки. Довкола – діти. І геть усі малюють! На їхніх обличчях – усмішки. А Вчитель серйозний, навіть трохи похмурий. Тільки теплий погляд сяйний, добрий погляд. Панує атмосфера Творіння. Чогось важливішого, аніж можна очікувати від полохливої малечі – чогось прекрасного і вічного.