У серці Дніпропетровщини, де земля знає і натхненний спів жайворонка, і смертоносний гуркіт війни, живе Лідія Чапланова. Незвичайна жінка, хоча й не майорить на екранах телевізорів, не величається на трибунах. Вона з тих, кого не шукають у новинах, але кого пам’ятатиме народ, коли знову навчиться говорити про мир.

Із самого початку повномасштабного вторгнення вона не залишилася осторонь — стала волонтеркою. Приєдналася до хабу «Крила перемоги»: спочатку допомагала плести маскувальні сітки, а згодом опанувала шиття — виготовляла для військових білизну і маскувальні халати.

А тепер Лідія Чапланова перетворює залишки війни на провісники миру і знаки нашої незнищенності. В її руках гільзи від снарядів, відпрацьованих у бою українськими танкістами, артилеристами, розквітають петриківським дивоквітом – яскравим, соковитим, живим. Пелюстка за пелюсткою вона вимальовує історії не про руйнування, а про відродження.  Кожна розписана нею гільза сяє вдячністю нашим оборонцям – живим і полеглим, усім, хто тримає наше небо. До кожної мисткиня торкається побожно як до святині. Говорить із ними подумки і тішиться їхньому новому призначенню.

Вона творить красу, яка перетворюється на дію. Її мальовані гільзи купують, а всі виручені кошти майстриня відсилає туди, де тепер найбільша потреба, – нашим військовим. Кожна її квітка на холодному металі війни провіщає перемогу і торжество миру.

Коли гільза стає тлом для квіту, а вибух — спогадом, тоді навіть війна змушена зупинитися. І посеред тиші розквітає життя.