Колись у телепрограмі «Кумири і кумирчики» він зображував маленького Бориса Мойсеєва. Нині 23-річний Максим Девізоров – актор театру і кіно, один з головних героїв українського молодіжного серіалу «Перші ластівки», прем’єра якого нещодавно відбулася на «Новому каналі». Знятий у жанрі трилера-детективу, серіал порушує чимало проблем тинейджерів: булінг у школі, непорозуміння з батьками, думки про суїцид, гомосексуальність, формування особистості.

– Для мене історія, розказана у серіалі, стала дуже близькою, оскільки йдеться про наших українських підлітків, – зізнається Максим. – У кожного в школі, в житті є низка проблем, які потрібно здолати, щоби стати дорослою, самостійною та сильною людиною.

– Максе, а у Ваші шкільні роки були такі конфлікти?

– Так, і у нас було ось це цькування, булінг.

– І що робили в подібних випадках?

– Ну, це вважалося нормою. Коли хтось переходив межу, ми об’єднувались і йшли розв’язувати конфлікт. Наприклад, якщо до когось із «наших» чіплявся чувак із «паралелі».

– А батьки, вчителі втручалися у ваші конфлікти?

– Пригадую ситуацію, коли хлопець сильно образив одну дівчинку. Вона – східної зовнішності, висока, міцної статури, і він їй дав прізвисько «Чингізхан». Тоді вже довелось і батьків викликати, бо дівчинка не могла заступитися за себе. З часом це припинилося.

– Не було складно грати сцену з Федьою, коли Ви ледь не поцілувалися?

– Аніскільки.

– У реальному житті траплялося щось схоже?

– Була ситуація, коли близький друг зізнався, що любить мене. А в мене були стосунки з дівчиною. По-людськи я теж його любив, поважав, але на той момент вирішив, що нам варто перестати спілкуватися на деякий час. Але це не було причиною для погіршення наших стосунків, ми просто не могли вільно проводити час усі разом.

– Наше суспільство готове до адекватного сприйняття ЛГБТ+?

– Як показала увага глядачів до серіалу, про це давно хотіли почути, але ніхто не порушував цю тему. Я проти цькування та агресивного ставлення. Чому представники ЛГБТ-спільноти мають підлаштовуватися під думку сторонніх, відчувати себе іншими? Це їхній вибір, і я його приймаю.

– У серіалі батьки майже не спілкуються з дітьми про те, що їх хвилює. Ваші батьки  розмовляли з Вами, дитиною, підлітком, на важливі теми?

– Якщо вони відчували, що я поводжуся дивно, то нам було легше це все обговорити. Водночас, я з раннього віку займався у творчому центрі, мав там близьке коло спілкування, ми проводили багато часу разом, тож звик покладатись на себе. З батьками завжди можу вільно поговорити, у нас теплі та дружні стосунки.

– А який найприємніший спогад з дитинства?

– Останнім часом часто згадую, як нам з братом батьки влаштували вдома квест. Здається, це був мій День народження. За кожне виконане завдання нам вручали подарунки. Тоді мені подарували синтезатор. Я був дуже щасливий, адже хотів навчитися грати, але потім закинув цю ідею.

– І що, з музикою покінчено?

– Ні, звісно. Для серіалу «Новенька» навчився грати на гітарі. Музика мені завжди подобалася.

– Легко було вжитися в кінообраз «Перших ласівок»?

– Так, це був дуже класний творчий ансамбль. Коли дивишся на всіх і усвідомлюєш, у чому особливість як кожного актора, так і персонажа. Саме тому мені було легко зрозуміти, чим мій герой відрізняється від інших, що в них спільного і як він повинен діяти.

– У реальному житті схожі на Дена?

– Я більш закритий у собі. Інколи відчуваю, що мені бракує такої цілеспрямованості, як у Дена: той готовий на все, аби досягнути свого. В мене ж зазвичай усе інакше: можу чогось хотіти і однієї миті задуматися: «А воно мені потрібно? Та й без цього зможу обійтися».

– Як побороти такі сумніви?

– Потрібна хвилина самоаналізу. Наприклад, коли не хочу зранку прокидатися, але розумію, що потрібно зробити цей маленький крок. Адже без таких маленьких кроків не можна досягти своєї головної цілі.

– У 2019 році Вас обрали «Містером університету»?

– Так, і чесно кажучи, це був такий неочікуваний спалах емоцій. Маю доволі багато знайомих та друзів з Київського університету культури і мистецтв, які мене підтримували. І так приємно було чути крики із залу: «Девізоров!» (посміхається). Мені сподобався такий досвід.

– У школі також мали титул «найкрутішого хлопця»?

– Намагався «не висовуватися». У школі знали, що я веду програму на «Першому національному», але це не надто цікавило моїх однолітків. Потім перейшов до школи екстернів. А там ще менше людей і звичайної шкільної атмосфери. Щодо популярності у школі, то я цього вміло уникав.

– А після зйомок серіалу впізнають на вулицях?

– Жодного разу не підходили. Але фан-зустріч була відкриттям для мене. Як виявилося, багато людей хотіли зустрітися з нами, поговорити, обійняти. Це неймовірно приємно!

– «Зіркової хвороби» немає?

– До неї у мене імунітет, тримаюся. Їм дуже багато солодощів, і моя залежність від солодкого забирає більше часу, аніж думки на кшталт: «який я дивовижний».

– Як реагуєте на відгуки та критику в інтернеті?

– Відгуки приємно здивували. Думаю, наш проєкт заслужив на це: у нього вкладено стільки сил. Критику сприймаю нормально. Іноді, правда, думаю: «Яка дурня. Ну от ти серйозно можеш писати такі речі?»

– Як друзі й рідні відреагували на серіал?

– Вони завжди мене підтримують. Від серіалу також у захваті. Мені навіть друг з Америки писав: «Нарешті зміг подивитись, і це нереально круто, ти професійно зіграв».

– Є задоволення від своєї роботи?

– На допрем’єрному показі переглянув дві серії. Це круто. Не ідеально, але круто. Щодо своєї гри, можу сказати: є над чим працювати в майбутньому, завжди аналізую свої помилки. Це все потрібно закарбовувати в пам’яті, щоб наступного разу не повторювати.

– Імпровізували під час зйомок?

– У мене була вигадка: хотів бовкнути: «Федик-педик» або «Федя, раз…». Могло вийти непогано. Але наш шоуранер Женя м’яко натякнув: цього в сценарії немає і не буде.

– Сперечалися зі сценаристом чи режисером про своє особисте бачення сцени?

– Вони були лояльними до нас, наших відчуттів і трактувань героїв. Тобто ми могли спробувати щось змінити, а вся команда спостерігала, і тоді вже разом вирішували, як краще.

– Тож з командою співпрацювалося легко?

– Щодня кайфували. В інших проєктах такого не пам’ятаю. Це була команда професіоналів, котрі, окрім цього, ще й вельми цікаві особистості.

– З дівчат – партнерок по серіалу хтось сподобався?

– Завжди комусь симпатизую. Хочеться бачити у кадрі живе спілкування та щирі емоції, адже без цього важче грати.

– Зараз Ви без дівчини. Які враження від холостяцького життя?

– Це приголомшливо, можу вільно розпоряджатися своїм часом. Якщо хочеться день лежати і нічого не робити чи читати, працювати, то я сам визначаю це. Хоча, певен, так і в стосунках можна робити. Але вже звик до такого усамітнення і зараз не хочу з ним розлучатися.

– Чи давно «без стосунків»? І що для Вас важливіше – сім’я чи кар’єра?

– Вже близько двох років сам. Був одружений. Складно відповісти, що важливіше, адже це речі, які означають для мене багато. На даний момент у мене в пріоритеті кар’єра. Хочу досягти успіху, реалізувати себе. А коли буде достатньо грошей, професійного вміння – будуватиму сім’ю.

– Як розпочали кар’єру актора?

– Ще в дитинстві. Якщо не помиляюся, перша робота – разом з братом знімалися у рекламі солодощів. Потім була програма «Кумири і кумирчики». Я був Борисом Мойсеєвим, а він – Миколою Трубачем. Співали пісню «Голубая луна».

– На творчий шлях батьки наштовхнули, чи це власний вибір?

– Після першого досвіду у рекламі, якось все так закрутилося: зрозумів, що мені це подобається. Коли я народився, тато був бізнесменом, а мама займалася нашим вихованням. Вони бачили як я кайфую на сцені. Завдяки їхній підтримці, почав робити кроки до успішної кар’єри.

– Акторської?

– Маю диплом режисера драматичного театру. Коли ставив підсумкову виставу в універстеті, усвідомив, що це теж круто. Сподобались відчуття хвилювання та насолоди у день прем’єри. Взагалі, є у мене ідея спробувати себе у різних якостях, пізнати сам процес творення з усіх боків, запам’ятатися у несхожих одна на одну ролях. У цьому мені подобається Хоакін Фенікс. У нього настільки полярні ролі, і зіграні так професійно!

– Яка із зіграних ролей подобається найбільше?

– На сцені – Фредерік Бурден, в кіно – Денчик.

– Серед акторів існує конкуренція?

– Звісно! Приходиш на кастинг і вже бачиш тих, із ким доведеться конкурувати. На майданчику теж присутній момент змагання. Це – частина гри. А я дуже люблю грати. Тому навіть поразка мене не дуже засмучує. Якщо гра була гідною, то не шкода й програти.

– Є щось, від чого отримуєте стільки ж насолоди, як від гри на сцені?

– Солодощі, секс можна не називати. Є ще одна справа. Рідко це роблю, але люблю щось майструвати.

– А що у планах?

– Цікавлять міжнародні проєкти. Хочеться спробувати, можливо, не так у кіно, радше в театрі. Це можуть бути воркшопи, різні постановки чи якась фестивальна робота. Хочу подивитися, як працюють в іншому творчому середовищі.

– Що більше приваблює –  театр чи кіно?

– Мені цікаві як кіно, так і театр. Я на етапі актора-початківця. Коли хапаєшся за всю роботу, коли не крутиш носом, а хочеш отримати будь-яку можливість. Навіть, коли щось не подобається, змушуєш себе закохатися в цю роботу і стараєшся зробити її якомога краще.

– Бути актором – це про талант чи все-таки наполегливу працю?

– Безсумнівно, про працю. Особисто в мене була схильність до акторства, бажання, базові вміння, без роботи над якими нічого не досягнеш.

– Що порадите тим, хто мріє стати актором? Обов’язково потрібно вчитись за профільною спеціальністю?

– У наш час, якщо хочеш спробувати себе як актор, достатньо знімати вайни, створювати свій контент у соціальних мережах. Так будеш взаємодіяти з камерою, вчитися працювати зі світлом, почуватися відвертіше перед аудиторією. Так можна опанувати вміння, необхідні акторові. З іншого боку, це така ж професія, як усі. Якщо є майстер, у якого можеш вчитися, – це найкращий варіант. Особисто я свого майстра дуже люблю та поважаю. Він багато вклав у мій розвиток.