Для більшості мешканців, які вимушено поспішають, жвавий ранок у місті Вишневому починається із зупинок громадського транспорту, звуків гідравлічного свисту розчинених дверей і фраз: «Куди без черги?» чи «Проходьте далі, там ще повно місця!». Хоча насправді місця вистачає хіба що для кількох сумок та моїх надій встигнути на першу пару.

Завжди дивуюся, як миттєво зникає в салоні маршруток твій особистий простір. Цього ранку теж їхала, затиснена між бабусею та чоловіком, який постійно когось шпиняв. Усе було б не так і кепсько, якби знайшла у своїй сумці навушники. Як на злість, не знайшла, – схоже, забула вдома.

Біля вікна на сидінні примостився парубок у білій шапці. Як це йому вдалося, у черзі він стояв за мною? Ага, згадала: він же не просто вистоював, він постійно крутив головою, позирав то туди, звідки їхала маршрутка, то на місце умовної зупинки… Спритник, чітко розраховував, де стати, щоб опинитися ближче до дверей. І заскочив першим, чого ж дивуватися?

Минали прикиївське містечко. Я дивилася у брудне вікно і мимоволі почула розмову. Дівчинка років семи допитувалася:

– Мамо, а чому Гатне є Гатним?

Її жовтий портфелик прикрашала карта України з назвами всіх регіонів. Мати поправила дитині шапку. Поважна пані в окулярах вбрана у довгу спідницю… «Вчителька, –  подумалося, – можливо, навіть викладає школярам історію».

– Як тобі пояснити,.. – заговорила жінка. –  Є таке слово «гать». Гать – це настил із колод через болото. Давно колись ця місцевість була дуже заболоченою, і щоб проїхати, дорогу буквально «гатили». Тому й назвали селище Гатним.

Скільки разів їздила маршруткою повз це та інші містечка й села, що туляться до Києва, але ніколи не замислювалася над їхніми назвами. А варто б…

Мої роздуми нагло обірвав сварливий попутник – загукав до водія, щоб зупинився в Чабанах. Нарешті вийшов, бо його скіпання з тими, хто наступав йому на ноги, вже дістали. Хоча, як на мене, люди зумисне робили йому цю маленьку шкоду: він перекрив прохід величезною сумкою, багатьом доводилося натужно переступати через цю підступну загату.

– Мамо, мам… А чому Чабани? Тут багато бананів продають? – знову защебетала дівчинка.

– … І всякі некультурні мавпи на роботу ходять! – з притиском додала поруч зі мною бабуся.

Ті, хто це почув, усміхнулися. Зрозуміли: це про того чоловіка з відтоптаними ногами, котрий уже тягнув свою сумку від зупинки.

– Доню, які банани? – всміхнулася мати. – Назва цього міста походить від слова «чабан», тобто пастух овець. Колись ці землі належали Києво-Печерській Лаврі, і тут справді випасали монастирські отари. А тепер тут – чудове місто з чудовими людьми.

Я дивилася у сіре вікно. І бачила неозорі зелені простори, численні отари та їхніх  пастухів-чабанів. Дивовижно, скільки таємниць та історій зберігає кожна назва. Українців палили й нищили, але ми неминуче відроджувалися як фенікси. І ця наша любов до своєї історії не дасть зникнути рідній предковічній топоніміці, назвам міст, містечок, сіл, річок, гір, урочищ… Бо вони теж родовід нашого славного  героїчного народу.

Мої роздуми знову перервав дзвінкий голосочок. Дівчинка почула, як хтось проситься вийти на Одеському ринку.

– Мамо! А чому Одеський? Ми ж не в Одесі! Одеса о-ондечки де-е, – демонстративно показала рукою назад. – А ми у Києві!

Мати розгубилася, шукаючи відповіді.

– Я можу розповісти, – озвалася вже знайома бабуся. – Колись тут була просто площа з назвою «Нова». Але саме звідси починається дорога на Одесу. Тому люди й почали казати: «Одеська площа». А ще поруч був ринок, і всі звикли називати його «Одеським». Так назва й залишилася.

Дівчинка з цікавістю вислухала, а мати подякувала бабусі за пояснення. Потім застебнула доньці куртку, знову поправила шапку і попросила водія зупинити на Теремках.

– А чому Теремки? – не вгавала мала «чомучка». – Тут раніше багато мишок жило?

Мати вже, схоже, вичерпала терпіння розповідати допитливій дитині, якій дуже подобалася увага усміхнених пасажирів. І тут озвалася я, згадала свій проєкт, який колись готувала про цей мікрорайон.

– Мишки, може, тут і досі живуть, але назва «Теремки» не про них. «Теремками» колись називали маленькі будинки. Вони й дали назву цьому столичному району. Колись, у 60-х роках, тут будували «містечко вчених» – для людей, які працювали над створенням комп’ютерів. Тому район навіть жартома називали «Силіконовим плато». А тепер Теремки – це гарне місце біля лісу з могутніми дубами. І тут є метро, куди ви з мамою тепер підете.

Нарешті зупинка. Люди висипалися з маршрутки, мов картопля з міха. Розбігалися хто куди. Я потяглася до сумки по телефон і тут-таки намацала навушники. Вони весь час були зі мною!

Спершу подумала, що я неуважна дурепа. Але потім згадала подорожні розмови і, натягаючи навушники, мовчки їм подякувала: спасибі, що вчасно не знайшлися.