У житті все важливо. Навіть найдрібніші деталі. З якої ноги вранці на підлогу ступити, у які двері маршрутки увійти. Я завжди примощуюся у кінці салону. А того ранку щось пішло не так. Ніби якась нечиста сила підхопила мене попід руки і заволікла у двері біля водія.

В маршрутці о цій порі душно. Всім тісно і всі штовхаються. Ще тільки ранок, а люди зазвичай похмурі і знервовані. Мене притисли мало не до керма. Між водієм і салоном – відкритий простір. І туди стікає, бурунить музика. Та, яку ніхто не замовляв і вартість якої не «забивав» у калькуляцію проїзду. Але вона ллється на голови ранкових пасажирів як «бонус» від «турботливого» автоперевізника…

Саме того ранку і саме та музика своїми децибелами остаточно розвіяла залишки сну. Та музика мене не те що грубо розчумала, вона мене «завела» на цілий день, і не так, як заводять, скажімо, будильник, а, скорше, так, як запускають, не вдягаючи навушників, газонокосарку або бензопилу.

Я вже потім собі думав: а якби зайшов того ранку, як завжди, у «хвіст» автобуса? Може б ті децибели позаплутувалися в тілах, напханих до салону, і долетіли до мене ошматтям, утративши свою руйнівну силу?

Дві зупинки із п’яти здалися вічністю. Мені вже гамселило у скронях та поморочилося в голові. Так почувалися б, напевно, в’язні гітлерівських концентраційних таборів, через багато років почувши музику Вагнера або нацистські марші. А тим часом водій маршрутки мовби мазохіст сіпав себе монотонно за вуса, сіпався в такт мелодії, підспівував і час від часу додавав своєму «патефону» гучності. Хоча «патефон» і без того немилосердно шматував ранкову тишу:

«Шарік, я, как і ти, бил на цепі… Шарік…»

Хриплий, іржавий голос, витискаючи фальшиві мелізми з «разорваной душі», волав про зека, який щойно «випульнувся» із в’язниці. «Ліричний герой» у тому «шлягері» розмовляв із псом на ймення Шарік. Зек у віршованій формі з додаванням мотивчику собачого завивання виливав Шаріку історію свого життя. Про те, власне, що він, як і Шарік, також має псячу долю, і що довгі роки «рубал хазяйскіє харчі…»

Нахрапистий дебілізм рускоязикого шансону, підсилений децибелами, був таким нестерпним, що водія і диск-жокея за сумісництвом кортіло тут-таки запеленати в простирадло, запінити йому його вуса товстим шаром мила і нещадно збрити…

Я тулив плече собі до вуха, щоби не так «різало», намагався відволіктися думками про вічне, переконував сам себе, що ось ще один «куплєт» – і тому нещасному Шаріку, а з ним і мені нарешті дадуть чисту годину. Але собача пісня не мала кінця. І вже нова хвиля роздратування теліпала мною: ну чому, якої радості маю слухати цей дикий примітив, цю мерзотчину, та ще й зрання, та ще й з чужого світу і чужою мовою?!!

«Шарік, я, как і ти, бил на цепі… Шарік…», – волало знову і знову.

Треба було мати мужність те слухати. І міцні нерви, щоб витримати. Я стоїчно тримався. Я, можна сказати, навіть витримав це катування. Вже притухали останні акорди тієї песької рапсодії, та й мені лишалось пару зупинок… Аж ні, я зрадів зарано. Диск-жокей наче на поглум чи заклання завів тієї ж…

«Шарік, я, как і ти, бил на цепі… Шарік…»

І це вже було поза моїх сил. Кров шуганула в обличчя.
– Так, а скільки ще разів будемо слухати цього Шаріка?

Водій втупився виряченими від подиву очима у вузьке оглядове шкло й одразу знайшов там мене.
– Да! Це саме я тебе питаю! Ти ще довго труїтимеш людей своєю музикою?!
– Дак це ж шансон, це, осьо, діск…
– Ну, то і слухай його вдома. Посади біля себе жінку чи танцюй з нею під той шансон . Але навіщо цими зеківськими аріями мордувати нас?

Це подіяло. Шарік раптово «здох». Пропав. Стало тихо і легко. Але тільки на мить. Оговтавшись від несподіванки, на захист водія войовниче озвалися дві розцяцьковані дами, а з ними панянка, рейсова білетерка.

– Чого це ви тута командуєте?! Пєсня йому не наравиця! – взяла раптом ініціативу в свої руки білетерка. –Ти ж дивися, кожне тут командує! Понакупляли портфелів і думають, шо можна командувать! Уже пєсня не наравиця. А нам наравиця! Нам не мішає. Тобі не нравиця – іди пішком. Кожне тобі тут із утра нєрви, понімаєш, на гвіздок намотує…

Водій відчув підтримку. По салону знову роз’юшилося:

«Шарік, я, как і ти, бил на цепі… Шарік…»

І тоді вже я, убгавши у жменю всю мою душевну витримку, весь терпець, зібравши на обличчі всі тіні-півтіні впокори, звернувся, ніби до спікера парламенту і народних депутатів України:

– Шановний пане водію! Шановні панове пасажири! У мене зараз непростий душевний стан. Я маю зараз непростий життєвий період. Мені лишилось проїхати з вами всього дві зупинки. Мені дуже прикро, що прошу перервати прослуховування вами музики. Якщо би ви змогли бути такими співчутливими і великодушними, якщо би пішли мені назустріч і погодилися на кількахвилинну музичну паузу, я вам усім уклінно подякував би. Шановний пане водію, шановні пасажири, дорогі друзі, пожалійте, не вбивайте мене цією музикою…

Люди ошелешено мірялися поглядами. Мій виступ було сприйнято не згірш великоднього казання панотця у храмі. Водій уже на першій моїй фразі збавив звук, а там знову заціпив «Шаріка». Люди зацікавлено, навіть співчутливо слухали мене, просящого-молящого. І дивувалися, що буває, бач, алергія не лише на тополиний пух, а й на звичайну музику. І стало раптом так умиротворено, що навіть у такій задушливій тісняві можна було їхати хоч на край світу.

Дві мої зупинки промайнули, ніби сон літньої ночі. Водій аккуратно пригальмував. Тільки-но взявся за поручні біля виходу, як на мене знову всі запитливо озирнулися. Наче чекли чогось. Подяки абощо. І я сказав:

– Шановний пане водію! Шановні панове пасажири! Спасибі, шо послухали мене і врятували від «камерної» музики. Тепер можете повертатися до Шаріка і зеківської творчості…

Останньої фрази мені, звісно ж, не варто було говорити. Хтось навздогін обізвав мене мурлюкою, а білетерка навіть неґречно плюнула на східці. З вікон маршрутки мені на прощання розмахували руками, розстрілювали мене очима, а в салоні знову густо зачаділо співаною «шаріковщиною».