Він приїхав в Україну на власному авто, коли тисячі людей їхали у зворотному напрямку. Французький пенсіонер Машекс Паскаль, який раніше знав про нашу країну лише завдяки невістці-українці, раптом опинився в епіцентрі подій, що змінили світ. Сьогодні він будує дім на Київщині, вивчає українську мову намагається зрозуміти і прийняти загадкову українську культуру. Це історія про вибір, кохання під час війни та про те, чому Україна стала для іноземця ближчою за рідну Францію.

– Так, я чудово пам’ятаю той перший день, коли Україна постала перед моїми очима, – пригадує пан Паскаль. – Як і для тисяч французів, це сталося 22 лютого 2022 року, коли по телебаченню ми дізналися про вторгнення росії у вашу країну. Гадаю, ця війна по-справжньому відкрила французам очі на Україну.

Мій брат із невісткою прийняли у себе українську родину (бабусю, матір та її доньку). Майже на шість місяців. Я спілкувався з матір’ю, вона мого віку. Ми потоваришували, і коли вони поверталися додому, пообіцяв, що приїду провідати їх в Україну. Тоді я налагодив контакти з асоціацією допомоги дітям з ментальними порушеннями в Горішніх Плавнях, місті біля Полтави.

Свою першу подорож сюди автомобілем ніколи не забуду. Коли під’їхав до прикордонного пункту, було не по собі. Мусив тоді спитати сам себе: «Їдеш далі чи повертаєшся до Франції?». Але глянув у дзеркало заднього виду, побачив позаду багато машин і вирішив: їду далі… Так опинився в незнайомій країні, не знаючи жодного слова українською. Кілька перевірок поліцією та військовими – вони робили круглі од подиву очі, пересвідчившись, що я француз: «Чому ви тут? Куди їдете? Хіба не знаєте, що у нас війна, що це небезпечно?» Відповідав через перекладача: «Чи мені страшно? Не знаю… Все одно колись доведеться померти, тож тут чи у Франції – немає різниці…». Вони сміялися, повертаючи мій паспорт, бажали щасливої дороги, а я у відповідь бажав їм мужності.

Це видається дивним, але я не наляканий і не почуваюся у цій країні геть розгубленим. Звісно, тут усе інакше, навіть стиль водіння…

Мистецтво жити

– Чому  маю намір тут залишитися? Бо війна дозволила двом людям зустрітися і покохати одне одного. Я вже на пенсії, придбав тут будинок, тепер займаюся його ремонтом.

Моє сприйняття українців з часом змінюється. Вивчаю спосіб життя, щоб уникати помилок, зумовлених різницею культур. Але українці все розуміють і приймають мої маленькі промахи. Я тепер справді відчуваю Україну як свій дім. Коли повертаюся сюди і перетинаю кордон після 2000 км дороги, зітхаю з полегшенням і кажу собі: «Ну ось, я приїхав додому…». Але при цьому не забуваю про Францію та своїх французьких друзів.

Є чимало відмінностей між нашими народами у самому «мистецтві жити». Для прикладу, Франція – це справжня енциклопедія різноманітних та вишуканих кулінарних рецептів: вибір сирів там такий же величезний, як і видів грибів, а порядок подання страв до столу досить суворий. Українська гостинність нагадує мені ту, що панує в гірських регіонах Франції: ми не втручаємося у справи сусіда, але завжди допоможемо, якщо виникне проблема.

Що мене особливо вразило в українській ментальності – це певна стриманість у тактильному спілкуванні між друзями чи в родині. У Франції ми постійно цілуємося при зустрічі, обіймаємося – у нас «середземноморська» ментальність. Також відрізняється культура харчування. У Франції є чіткий порядок страв (закуска, основна страва, салат, сир і десерт) та суворо визначений час для трапези: близько 12-ї та 19-ї.

Три слова про Україну

– Якщо мене просять описати Україну трьома словами, я кажу: Схожість. Простота. Гостинність.

Я в Україні, тому що жінка, яку я кохаю і яка тепер є моєю дружиною, – українка. Вона працює тут,  а тому я маю «одружитися» і з Україною також.

Для мене тепер найважливіше – вивчити українську мову. Є речі, які мене шокують і які мені важко прийняти. Наприклад, чоловіки, які покидають свою країну, щоб уникнути війни, здають свої будинки в Україні в оренду, отримують гроші й водночас користуються допомогою інших країн. Це відбувається на шкоду іншим українцям, які могли б отримати більше.

Я француз і люблю свою країну. Якби у Франції спалахнула війна, пішов би її захищати. Але й Україну я також люблю, і життя тут не створює для мене жодних проблем. Мені знадобилося три роки, щоб остаточно упевнитися, що зможу прийняти ці зміни і витримати розлуку зі своєю країною.

Моя щира вдячність українцям, які з розумінням ставляться до моїх мовних труднощів. Це іноді призводить до кумедних ситуацій і щирого сміху.