Коли її батько пішов до війська, Карина не змогла просто сидіти осторонь. Використала свою сторінку в Instagram – не задля того, щоб ділитися своїм днем, а щоб рятувати. У неї не було десятків тисяч підписників чи «бренду». Але була любов. І лють. І потреба діяти.

За три роки її сторісами та публікаціями пройшли десятки зборів – на генератори, старлінки, авто.

Київська дизайнерка перетворила свій особистий аккаунт на місце, де кожен може допомогти. Допомогти вижити татові і його побратимам.

– Карино, а як усе починалося?

– Це була весна 2023 року. Татозателефонуваві сказав, що їхньому підрозділу потрібні розгрузка й турнікети. Волонтери, до яких вони зверталися, тоді просто не мали цих запасів. А чекати не можна було. Я написала оголошення у сторіс Instagram і за кілька днів зібрала 20 тисяч гривень. Я плакала: не очікувала, що люди почнуть кидати гроші. Тоді й зрозуміла: це працює, бо людям не байдуже. Так почався мій перший офіційний збір через Instagram.

– Твоя сторінка стала майже волонтерською платформою. Важко було переступити межу «особисте – публічне»?

– Насправді, ні. Це стало моїм способом ділитись емоціями з навколишнім світом, а не переживати це наодинці. Я не блогерка, не публічна людина. Були думки, що в мене майже немає підписників, і тому радше буде складно досягти результату. Але в якийсь момент зрозуміла: або я мовчу, або хоча б спробую щось робити. Люди не завжди реагують на прохання, але реагують на щирість. Якщо чесно кажеш «Мій тато там, і йому треба ось це», – вони чують. І це запустило своєрідне «черезтинне радіо» між знайомими.

– Скільки тоді в тебе було підписників?

– Як і зараз – трохи більше 1000. Це родичі, одногрупники, знайомі. Я не блогерка. Просто дівчина, яка постить фото з котиком, з друзями і тими, хто воює. Але, знаєш, іноді цих 1000 людей достатньо, щоб зібрати на турнікети або генератор.

– Як реагує аудиторія? Хто переважно робить внесок?

– Часто це геть незнайомі люди. Хтось кидає 50 грн, хтось цілу тисячу. Був випадок, коли мені написала товаришка моєї давньої знайомої: «Я не знаю тебе, але я теж з України, мій брат зараз на позиціях, я розумію тебе». І вона внескувала двічі. В такі моменти мені хочеться публікувати ще більше.

– Як змінився твій Instagram за ці роки?

– Раніше це були фото з друзями, подорожі, якісь меми. Тепер – скріншоти з банкінгу, фотки з передової, куди дійшли речі. Але я не втратила себе. Все одно виставляю селфі або свої поїздки. Це жива сторінка, мій цифровий щоденник, що показує мене повністю – такою, якою є.

– А думала колись зробити з цього щось більше – наприклад, окремий фонд чи сторінку?

– Якось думала, але поки що не готова. Мені здається, в цьому сила, коли просто звичайна людина допомагає. Без статусів, фондів, великих слів. Просто донька для свого тата. Можливо, колись зроблю щось більше з цього. Але поки це працює – просто сторіс, репости й трохи віри.

– Що найскладніше у таких зборах?

– Рівновага. Бо не просто «щось там публікуєш». А переймаєшся, ночами чекаєш: «Чи дійшло?», «Чи вистачить?», «А якщо не встигнемо?». І водночас – живеш звичайним життям: ходиш на роботу, вчишся, готуєш. А при цьому всередині тебе – постійна тривога. Мені здається, багато тепер живуть із цим міксованим відчуттям: наче маєш бути нормальною, але не маєш права на спокій.

– Як звітуєш перед аудиторією? Це ж велика відповідальність.

– Завжди показую чеки, фото, відео – навіть як тато передає речі іншим бійцям. Публікую лінки, пояснюю, скільки й на що пішло. Це не тому, що про це питають, а тому, що сама б хотіла мати таку довіру, якби донатила. Майже щоразу мій тато особисто намагається зняти відео з побратимами та подякувати за допомогу.

– Що тебе тримає на плаву в ці непрості часи?

– Тато. Його голос, коли він каже: «Доцю, все отримали, все супер, дякую тобі. Ти – молодець». Мені стає трохи спокійніше у ці моменти, коли розумію, що можу зробити його життя хоч на грам легшим, якщо так можна сказати.

– Уяви: перемога. Що буде з твоїм Instagram?

– Ця війна так довго йде, що мені навіть складно уявити, яким буде моє життя коли ми переможемо. Сподіваюся, все ще матиму можливість допомагати людям, коли їм це потрібно – незалежно від того, на що саме потрібно зібрати гроші та до чого залучити громаду.

– Що сказала б тим, хто внескує, але не надає цьому великого значення, тобто робить це рідко або вважає, що це не зможе на щось глобально вплинути?

– Подумайте про те, що ці гроші можуть врятувати життя. Не умовне – дуже конкретне. Того, хто прямо зараз стримує ворога, щоб ми могли пити каву в Києві, Львові чи де завгодно. Іноді 60 гривень – це вже куля, яка влучає не в нас.

– Розумієш тих, хто не робить пожертви, бо «не довіряє зборам в Instagram»?

– Розумію. Є багато фейків, багато маніпуляцій. Але саме тому й показую все: чеки, фото, звіти. Бо мій батько – це не статистика. Це жива людина. І поруч із ним – інші. Тому – вірте не тільки словам, а людям. Ми поруч.

Каринин акаунт – це ще одне нагадування, що війна стосується всіх. І що навіть невелика платформа, якщо її використати щиро, може стати тим самим місточком – між тилом і передовою.