29 березня 1995 року пішов у вічність один із найталановитіших і найтрагічніших українських поетів другої половини ХХ століття, істинний шістдесятник, патріот України, нонконформіст і протестант Тарас Мельничук. Безневинна, але не даремна жертва радянського інтернаціоналізму, імперського колоніалізму і тоталітарної уніфікації.

Він народився і помер на рідній землі, в рідних Карпатах, але у двох різних, ворожих його єству і Музі державах, віддавши життя і творчість боротьбі за свою власну державу – УКРАЇНСЬКУ.

Він прожив усього 58 років, з яких майже половину провів  у тюрмах, колоніях, зонах, психушках. Неймовірно творчо потужний, видав за життя усього три поетичних книжки: «Несімо планеті любов» (1967), «Князь роси» (1990) і «Чага» (1994). Не рахуючи тих двох, що вийшли закордоном, коли він відбував кару за свою любов до України і волі: «З-за ґрат» (1982) і «Строфи з Голгофи (1990). Решта ж його віршів, які склали б многотомне видання найкращих зразків української поезії, розгубилися на крутих віражах його життя…

І вже ніколи у нас не буде поета Тараса Мельничука, такого, яким він прийшов у цей непривітний для нього світ, тонкого і трепетного, закоріненого в карпатський мелос і міфологію, блискавки сліпучої між Небом і Землею…. Зате зостанеться Людина честі і чину, мученик з тавром розбійника, долею зека і життям, перемеленим на муку молохом цеківсько-чекістської системи…

Нині пам’ять про Тараса Мельничука вшановують поетичним фестивалем, літературною премією його імені, меморіальними дошками на будинках, де він жив…. Називають «Князем роси» – за назвою його останньої книжки, за яку його пошанували Національною премією імені Тараса Шевченка. Але для мене він залишається Мольфаром – молодим, рвійним, міфічним духом Карпат, таким, яким я його побачила вперше на семінарі молодих письменників України у квітні 1968 року, а надто почула його фантастичні неперевершені поезії зі страдницької книжки «Чага»: її зовсім недавно було спочатку заарештовано у видавництві «Карпати», а потім «загублено» у видавництві «Радянський письменник», а насправді знову арештовано… Збірки, заради якої він приїхав у Київ і прийшов на семінар… Коротше кажучи, шукав рукопис з наміром назвати його (для конспірації) «Флояра Мольфара» і спробувати видати.

Чи, може, я щось наплутала? Але добре пам’ятаю, що Тарас Мельничук у тіснім товаристві читав саме вірші із рукопису (чи розділу) під назвою «Флояра Мольфара». І ми всі, зачаровані «метафоричною метафізикою» його поезій, з того вечора почали називати Тараса Мельничука  незнайомим, але таким милозвучним іменем героя карпатської міфології – Мольфар.

Я могла не писати цих спогадів, бо не вважаю себе дуже близькою Тарасові Мельничук людиною. Ми просто були, можна сказати, побратимами. Друзями по нещастю бути поетом у країні не дуже привітній до поетів. Отож я могла не писати цих спогадів, якби недавно не побачила в інтернеті давнє відео з урочистого вручення Тарасові Мельничуку найвищої національної нагороди у березні 1992 року за збірку віршів «Князь роси».

Картина вражаюча: на сцені в ряд сидять його ровесники, відомі літератори, успішні конформісти, цвіт нації, моральні авторитети,.. які колись і пальцем не поворухнули, щоб заступитися за нього…. Зрозуміло, часи були тоді нелегкі для всіх…. Були й інші причини: надто цей буйний гуцул був талановитий і нестримний на слово й емоції, надто незручний для лояльно-зручної і ручної письменницької братії. Тоді, в 60-70-х…

Тому на початку 90-х і ховається еліта, для якої вшанування «страдника» Тараса – бонус собі… Тому й ховається, сидячи в президії: хто – за борідку есерівско-есесерівську, хто за окуляри, хто за вишиванку, пильно стежачи, щоб, не дай Боже, Мельничук у своїй подячній промові не «бовкнув» чогось «не-святкового». Але цей рано постарілий, виснажений чоловік з величезною бородою чи то пророка, чи варнака, таки згадує і про каторгу свою, і про їхню «братню» байдужість…. І раптом хтось із президії не витримує і нагадує новоспеченому шевченківському лауреату, щоб говорив коротше…

Неймовірно, але навіть в найвищий час пошанування Тараса Мельничука йому ж таки затикають рота! О часи! О звичаї! О люди, люди-небораки…. Ви ж таки люди,.. не собаки….
І мимоволі пригадуються Тарасові ж рядки, закарбовані в пам’яті ще з 1968 року:

В усьому я і все в мені:
І швидкоплинне, й невмируще.
Йти по житті, як по вогні, –
І не стоптати білі ружі.
І зберегтися в чистоті –
У тій високій, в тій єдиній…
Щоб у кінці мого путі
Промовив клен: «Пройшла людина».

Не знаю, чи ПОЕТОВІ справді треба пройти крізь пекло, щоб зостатися ЛЮДИНОЮ у найвищому сенсі цього слова?

…Але повернемося у квітень 1968 року, який був тривожний не тільки для Тараса Мельничука – певно, для багатьох з нас…Тому, знаючи, що семінаром керує неймовірно порядний і на ті часи лукаві справді святий чоловік, відомий поет Абрам Кацнельсон, який мав мужність кожного молодого вислухати і дати щиру пораду, в Ірпінський будинок творчості прибився з горя не тільки Тарас Мельничук. Десь приблизно в той самий час заборонили збірку поезій Галини Гордасевич у Донецьку, де вона жила після ув’язнення за антирадянські погляди. Та ж сама біда спіткала і зовсім ще юного Данила Кулиняка….

Та і я не знала куди поткнутися зі своєю збіркою новел…
І хоч як дивно, але всі ті з нас, хто вже спізнав на собі чари «бдітєльності» КДБ і її агентів невсипущих, чомусь одностайно вирішили рятуватися у Москві (!), в Літературному інституті імені Горького! Неймовірно! Але ми, творчі нацмени, настільки були одурені радянською пропагандою, що рятуючись від «ведмедя», ховалися в його барлозі! Вражаюча маніпуляція свідомістю! До слова скажу, що з Москвою нам з Тарасом «не повезло»… І це теж духовно зближувало нас…

Друга моя зустріч з Мольфаром відбулася через пів року у Верховині, де він на ту пору, здається, підробляв у місцевій райгазеті. А я, після вигнання «скоропостижного» з того ж таки омріяного Літінституту за доносом одного «землячка» з Донецька на ім’я Святослав Рибас, який запідозрив мене в антирадянській діяльність уже в стінах прославленої кузні літературних кадрів для страни совєтов, і другого прочитання моїх «антирадянських новел» уже самим ректоратом, опинилася аж на Буковині, і теж в редакції районної газети. Тільки Заставнівської.

О незабутні районні газети!

О, скількох месників народних і гнаних інтелігентів з народу врятувала в часи «брежнєвських заморозків» ваша постійна «неукомплектованість кадрами»! Гіркою кріпацькою повинністю «літраба» спочатку Теплицької «районки» на Вінниччині, а відтак Заставнівської – на Буковині рятувала і я своє молоде життя, спокутуючи гріхи свідомі й несвідомі!

Власне, 26 жовтня їхала я у Верховину не до Мольфара на здибанку, а, по-перше, відсвяткувати в горах свій день народження, а по-друге, взяти участь у таємному засіданні якоїсь підпільної патріотичної організації, яка, як виявилося потім, існувала більше в уяві Тараса Мельничука.

Насправді, це були просто молоді люди, лікарі, вчителі, які мислили «на хвилі» всенародного прагнення змін у антигуманних законах і порядках радянської «тюрми народів». Врешті, моя гостина у Верховину завершилась, веселим застіллям, «політичною» дискусією з Мольфаром і його несподіваним зникненням. Як мені пояснили нові друзі, нічого в цьому зникненні не було образливого. Просто за Тарасом, як неблагонадійним віршомазом, слідкували місцеві «цербери». Тому він змушений був міняти і роботу, і пристанище… Благо, що довкола Верховини росли тоді ще густі ліси….

А через два місяці, під самий новий 1969 рік на адресу Заставнівської райгазети «Шлях перемоги» надійшов мені лист. На конверті замість зворотної адреси красувався розмашистий підпис: Мольфар!

Схопивши листа, я побігла у парк, подалі від людських очей, легко відкрила конверт (мабуть, хтось уже читав)… І прочитала жартівливе послання. Тарас писав: «Галинко, що ж це ти не приїжджаєш до Чорного моря?!. Е-е, не будемо! Все одно купатися захолодно. А от черепашки збирати та по кручах вештатись – якраз під настрій. А мені сумно. Пиши. На Різдво будемо разом краплики їсти і колядувати. Гаразд? Не кажи нікому, де я. Сили тобі від калини та України!  Жду. Мольфар. 9.ХІІ.68.»
І в кутику листа – адреса: Кримська обл., м.Керч-4
вул. Центральна – 8, гурт./кв.18. Тарас Мельничук.

Однак, не пощастило нам разом зустрічати новий 1969 рік, тим паче їсти краплики і колядувати на Різдво… Ані на жодне в майбутньому. Відпрацювавши чесно ще рік завсільгоспвідділом районної газети, я вступила на стаціонарне відділення філфаку Чернівецького університету, паралельно влаштувавшись «на півставки» в газеті «Молодий буковинець». Отож у мене почалося нове життя, насичене подіями, знайомством із Володимиром Івасюком та іншими цікавими творчими ровесниками….

Зрозуміло, Мольфар з його дикою буєстю і талантом наживати ворогів в особі «стражів порядку» і бездарних «побратимів по перу» відійшов на задній план, тим паче, що й без нього в мене вистачало клопотів. Зокрема, і з тими самими «кураторами» з органів безпеки…. Однак Тарас про мене не забував. Часом отримувала від нього листи на Головпошту «до запитання». З різними зворотними адресами. А це означало, що й досі «гонять» неприкаяного Мольфара просторами радянської вітчизни.

Разом з тим, дивувалася, що він у курсі всіх подій мого життя. Знає, що я в Чернівцях, в університеті…. Звісно, відповідала. Телеграфним стилем. Сподіваючись, що ці Тарасові «перебіжки» з місця на місце, нарешті, щасливо закінчаться.

На жаль, не дуже таланило й мені у ці роки. Після трагічної загибелі батька, який був усій нашій сім’ї опорою, я змушено перейшла на заочне відділення філфаку ЧДУ і влаштувалася кореспондентом «Молодого буковинця», щоб мати змогу допомагати хворій матері і молодшим братові та сестрі. І от тепер, влітку 1972 року, кудись поспішала за матеріалом. Аж раптом переді мною виріс мій земляк, теж молодий прозаїк, і просто прицвяшкував мене до тротуару ідіотським «запитаннячком»:

– Я забув тебе спитати: ти була на суді?

– На якому ще суді? Коли? – мене наче жаром обсипало, бо знала лукавого землячка як «щирого стукача».

– Та ж взимку, коли Мельничука Тараса судили?

– А Господи, за що?

– Наче ти не знаєш? Ти ж з ним якшалася: їздила до нього, переписувалася…

Тепер мені вже похололо, як кажуть, «під ложечкою»:

– Навіть не чула…

– І що дали 4 роки тюрми не чула? До речі, сидить у Вінниці… В централі… Це я кажу на всякий случай, якщо по дорозі додому захочеш передачу йому завезти. Там, кажуть, до нього вже вчащає одна місцева поетеса, приставлена до нього в ролі нареченої. Ти друга будеш… Хі-хі-хі…

… От скільки літ минуло, а в моїх вухах досі стоїть тонкий єхидний смішок землячка… І не можу забути слова про «приставлену наречену»… Бо ж згадалося, як до мене в Заставну навідувалися з Чернівців «женихи-сватачі» – пропахлі крутим потом «мачо», а коли я не «клюнула» на їхні чари бичачі, підіслали напівбожевільну наркоманку-лесбіянку, яку, слава Богу, вигнала віником за ворота баба Санда, в якої я жила на квартирі…

Отак я дізналася про арешт Мольфара. Який обірвав на роки наш духовний зв’язок.

Третя зустріч з Тарасом відбулася влітку 1977 року в Чернівцях. Здається, в серпні, бо дні стояли такі палючі, які бувають лиш наприкінці літа: не хотілося виходити з прохолодного кабінету на розплавлену вулицю. І робота не бралася… Отже, розморена спекою, домучувала якийсь невідкладний матеріал у газету, коли раптом навстіж розчинилися двері і в кабінет стрімко широким кроком зайшов веселий старичок, екіпірований не по сезону – в засмальцьований теплий рудий анцуг, такі ж ґачі та ще й взутий у високі зелені гумові чоботи!

І протепом кинувся до заввідділом Людмили Козаченко, радісно гукаючи:

– Галю! Привіт! Не впізнаєш? Це я – Тарас!

Люда Козаченко злякано сахнулася, а я, впізнавши Тараса Мельничука, ледь не ридаючи, кинулась йому напереріз зі словами:

– Тарасе! Тарасе! Я ось! Галя! Ось я!

Тарас розвернувся, здивовано глянув на мене, засміявся безгучно беззубим ротом:

– А я не впізнав тебе! Думав, якась дівка молода!

– Та звісно ж молода! – засміялася й собі вдавано безтурботно.

Тоді мені було під тридцять, а Тарасові – під сорок…. Але дивлячись на нього, висохлого, згорбленого старого беззубого діда, в це важко було повірити!

…. Потім ми сиділи одне навпроти одного за столом у моєму кабінеті. Тарас збуджено і плутано розказував про арешт взимку 1972 року, про життя «на зоні» в Пермі, де він не гаяв часу – багато читав, захопився індійською філософією, яка стала філософією його життя, і лиш дякуючи цьому, вижив у неволі, і виживає на волі….

Цитував напам’ять індійські веди і щасливо й беззвучно сміявся старечим ротом, а я ридала в душі кривавими сльозами, вражена страшними метаморфозами, що сталися з красенем Мольфаром, в якого були закохані всі українські поетеси, не кажучи про простих гуцулок…

Коли ж спитала як мене знайшов, признався, що сказав Толя Добрянський, викладач з філфаку, з яким колись разом вчилися у ЧДУ, писали вірші, і який зараз професор філології, а він, Тарас, вільний варнак! От у Толі він і зупинився, і пішов шукати мене…

Почувши, що Тарас добирався до Чернівців із самих Уторопів, а це Івано-Франківшина, неблизький світ, я запросила його у ресторан «Дністер» пообідати. На що він радо погодився. І всю дорогу до ресторану збуджено щось розповідав, безгучно сміявся, дивуючи своїм виглядом затрапезним елегантних завжди чернівчан. Коли зайшли до ресторану і я спитала що замовляти, лиш рукою махнув, мовляв, йому байдуже… Але посидіти в прохолодному приміщенні не проти. І тільки тепер я побачила, який він втомлений і… знищений…

Принесли звичайний радянський комплексний обід: борщ, рагу, салат, компот. Ні до чого не доторкнувся. Тільки попросив взяти грам сто горілки. Принесли горілку. Випив одним духом, знову ожив, знову заговорив незрозуміло про що… Коли спитала, чому ж не їсть, відповів майже весело:

– Не сердься. Не можу… Не можу їсти нічого твердого. Мені вурка на зоні прохромив горлянку ножем, лікарі не втрутились – стравохід зрісся, лиш маленька дірочка зосталася… Тепер можу лиш пити: воду, щоб втамувати спрагу. І горілку – вона дає мені енергію жити і писати…

Ні! Нема в рідній українські мові слів, якими можна було б передати той відчай, жаль і біль, який охопив мене в ту хвилину… Ні говорити, ні ридати не могла: слова колом стали у горлі, а сльози пекли очі, як гарячий пісок…

Тарас навпаки – був аж надто життєрадісний. Не звертаючи уваги на мій майже непритомний стан чи не помічаючи його, раптом весело так і грайливо каже:

– А я не просто приїхав у Чернівці, я приїхав женитися: виходь за мене, Галю!

Оце був іспит долі! Я зовсім отупіла. Відмовити – означало образити близьку й дорогу мені людину в найкращих її почуттях та ще й в найтяжчий час його життя. Погодитись – теж не могла, з простої причини: була заміжня. Тож нічого не зоставалося, як сказати правду.

І раптом Тарас підскочив, як ужалений. І майже з плачем, щось бурмочучи, вискочив на вулицю. Я – за ним. Він повернув з вулиці Кобилянської направо і побіг кудись боковою вуличкою… А я бігла за ним і не зважаючи на людей, яких завжди багато на вулиці Ольги Кобилянської і всі переважно знайомі, благала:

– Тарасе! Тарасе! Куди ж ти? Зачекай! Вернися!

Але він, не оглядаючись на мої благання, біг далі….

Роки минули, а мені досі боляче згадувати про ту зустріч, і той стан душевний, з якого довго не могла вийти. Шкода було Тараса, шкода було себе… І не могла нічим зарадити цій драмі…

Через пару років від когось почула, ніби Тараса знову посадили, спровокувавши якусь бійку… З якої і чиєї лихої волі? Кому так заважав на цім світі гарячий і безмежно талановитий гуцул з Верховини? Господи Боже наш, за що, чого його так нищили? За які такі антидержавні злочини?

Свої ж люди! Товариші, побратими по перу… Невже ніхто з тих, що у ряд сиділи в президії, коли Мольфарові вручали Шевченківську премію, про це ніколи не думав?..

…. Учетверте і востаннє зустріла Тарас Мельничука восени 1992 року. Уже лауреата премії імені Тараса Шевченка.

Мені подзвонили з «Молодого буковинця» редактор Богдан Загайський і його заступник Мирослав Лазарук, сказали, що хочуть організувати творчий вечір Тараса Мельничука. З метою благородною: нагадати чернівчанам про великого поета, який колись навчався у нашому університеті, а також в надії «вибити» йому квартиру в Чернівцях. Але Тарас Юрійович відповів, що погодиться на вечір тільки з умовою, якщо в ньому візьме участь Галина Тарасюк.

Звичайно, колеги дещо гіперболізували Тарасове ставлення до мене, але, може, й справді, Мольфарові хотілося зустрітися з «уламком» своєї буйної поетичної юності, тим паче, що нас справді багато що ріднило у цьому світі? Але була рада побачити Мольфара в іпостасі знаменитого Поета, визнаного і відзначеного молодою демократичною українською державою найвищою нагородою імені його кумира – Тараса Шевченка.

І знову… не впізнала Мольфара!

У фоє Будинку офіцерів, де мав відбутися творчий вечір лауреата Національної премії імені Т.Г. Шевченка Тараса Мельничука, у колі молодих письменників і журналістів Богдана Загайського, Мирослава Лазарука, Тараса Шевчука стояв статечний, високий, як то кажуть на Буковині, старший чоловік з пишною сивою, як і належить Патріарху української поезії, бородою і довгим, за гуцульським звичаєм, волоссям, ніби присипаним раннім сніжком.

Отож, на мою щиру втіху, виглядав Тарас хоч і набагато старшим як на свої 50 з гачком, та все ж непогано. Звичайно, не таким ефектним леґінем, як у 1968 році, але й не таким, Господи прости, нещасним нервовим дивоглядом, як у 1977-му. Навіть був, хоч і скромно, та все ж пристойно і по сезону одягнений… І слава Богу! Значить, життя у Мольфара, справді налагоджується…

Отакі оптимістичні думки крутилися в моїй голові, налаштовуючи на гарний настрій і ще кращі сподівання.
Не пригадую, про що розмовляли, але розмова була жартівливою, веселою, та все ж штрикала голкою циганською у серце вина перед цим так нездало, так трагічно розтраченим життям, перед безневинно пропащою силою і талантом, не реалізованим навіть на десяту долю!

Перед початком вечора організатори запропонували пообідати в ресторані. Але Тарас відмовився, замовивши собі тільки традиційні свої «бойові сто грамів». Для енергії, сміливості і взагалі – підняття духу. Коли піднімалися сходами до глядацької зали, Тарас попросив мене помогти йому вести вечір.

– Мені так буде спокійніше, – сказав.
І я погодилась. Ми сиділи на сцені по обидва боки невеличкого столика, і я бачила, що Тарас справді хвилюється, але скоро він оволодів собою. Читав вірші спочатку стоячи, потім сидячи, так, як і в молодості, артистично і проникливо. Відповідав на запитання глядачів доладно, часом з пафосом, як і треба великому поетові. Я слухала, дивлячись у залу, заповнену вщерть його буковинськими шанувальниками, і думала… Про що я могла думати, окрім Мольфара, його письменницької і людської долі?! Стоптаної, як ряст весняний, казенними кирзаками тюремників на пару з лаковими штиблетами заздрісних колег по перу…

Творчий вечір Тараса Мельничука видався на славу: гарний, теплий. Було багато запитань, а це значило, що молодь цікавилася його творчістю, що про нього знали навіть тоді, коли він сам про себе забував. І це зворушило Мольфара до сліз.

Після чудової літературної імпрези, відмовившись від вечері, Тарас знову попросив сто грам горілки, щоб поповнити немічне тіло енергією, і ми чималим гуртом пішли в готель «Київ», де був замовлений для дорогого гостя великий і затишний номер.

Тарас, утомлений славою, розмовою, зустрічами з шанувальниками, трохи посидівши в нашій компанії, попросив дозволу прилягти на ліжко. Коли ж чимале товариство шанувальників Мольфара почало розходитися, Тарас попросив вже мене особисто побути з ним бодай годину. Я погодилась, а Лазарук із Загайським та Шевчуком пішли по своїх роботах, домовившись за годину повернутися і відвезти гостя домів, у Коломию, де він тоді мешкав.

Коли всі розійшлися, Тарас попросив сісти біля нього ближче, взяв мене за руку і почав тихим втомленим голосом розказувати про своє життя… Ніби сповідатися… Він говорив, говорив, говорив… Розповідаючи, про перший вірш, першу дівку, першу чарку, першу славу, перше розчарування, першу бійку, першу провокацію, першого іуду, перший арешт, перший допит, перший суд… першу тюрму… перший страх… перший відчай … перший вибитий зуб… першу «психарню»…перше звільнення… перше гостре відчуття свободи….перше коло пекла і перше півколо чистилища…. Потім «пішов» по другому колу… Знову провокація агента-провокатора… Бійка. Арешт… Суд… в’язниця… примусове лікування у психлікарні… Але вже не так страшно. Не так важко… Не так обідно…. Просто – приречено…

Мольфар говорив, говорив, говорив, ніби хотів «виговорити» до останнього слова, до останнього спомину усе своє трагічне мученицьке життя… А я слухала, слухала, слухала… Боячись поворухнутися, щоб витерти сльози, що текли ручаями з очей… Ніколи не думала, що сльози такі солоні й густі, як… прозора кров…

Коли постукали у двері, Тарас спав, солодко, як мала дитина… І справді, був схожий на дитя, що граючись заховалася за бороду старого мудреця-апостола, а чи варнака?..

Я вивільнила руку з його руки, смертельно втомлена, ніби щойно пройшла крізь пекло, а раю – не видно…

Повернувшись додому, написала одним духом сумну і трагічну новелу «Політ із Серафимою». І присвятила її усім жертвам тоталітаризму.