Тут кожен захищає свій дім.

І коли мені дуже зле — подумки я гуляю тобою, Києве.

Примружую очі – і-і-і-і… вже у «Світі кави» на Подолі. В руках — паперова скляночка з теплим фільтром і м’ятний макарун. Кидаю погляд на ранкових бігунів — які ж молодці! Не лінь їм зрання. За столиками — красиві люди. Кожен зайнятий своїм… Своїм ЖИТТЯМ.

А я неквапом чимчикую далі.

Не встигаю звернути за ріг, а аромат кави вже вивітрився, розчинився в київському леготі.

— Треба ще! — думаю. А ноги самі несуть до фунікулера.
Підіймаюся над твоїми зеленими кручами. Дивлюся на тебе згори.
Суботній ти не такий метушливий, як у будні, але й тепер повсюдно гомониш, гудеш, клекочеш. Бурлить твоє ЖИТТЯ!

Гак до Пейзажної, потім Рейтарська. Посміхаюся кожному хіпстеру. Зупиняюся біля кожного музиканта — дивлюся в їхні обличчя, наповнені ЖИТТЯМ.

Стаю біля клітки з воронами. І тут-таки подумки вмовляю себе купити щось стильне в крамниці поруч, щоб остаточно увібрати цей вайб…

Та ні… Можливо, наступного разу.

А натомість — ще одна кава. Вона не бадьорить, а просто додає атмосфери.
І я йду далі — до місця сили та молодості, до Парку Шевченка…

… БА-БАХ!!!

Моє марево розбивають звуки арти. Я в пилюжному бліндажі. Поруч побратими. Хто звідки. Впевнений, у такі моменти теж думають про свої місця сили і ЖИТТЯ!

Дякую тобі, рідний  Києве, – я досі знаю, за що борюся.

З твоїм Днем, місто, де бурлить і бурлитиме вічне ЖИТТЯ!