Кожна талановита книжка приховує імпровізований квест: що більше у читача життєвого досвіду, то глибше розкривається для нього її текст. Те, що ми не помічали під час першого прочитання, неодмінно з’явиться, коли розгорнемо її вдруге.

На тлі повномасштабного вторгнення росії в Україну світ почав звертати на нашу літературу пильнішу увагу. Та й для самих українців деякі твори наших письменників нині видаються глибшими, ніж були колись, при першому знайомстві. До них, цих творів, уже повертатимемося неодноразово, зокрема, для того щоб читати нашу історію… між рядків.

Вдруге перечитала «Інтернат» Сергія Жадана. Роман, опублікований 2017 року, насичений емоціями автора про життя в зоні АТО, проблемами вибору та самоідентичності, психології та патріотизму, різними поглядами: від радикальних – до ліберально байдужих. Події розгортаються на Донбасі у зимові дні 2015 року. Тридцятип’ятирічний учитель української мови Паша не має чіткої позиції: він ні за кого та проти всіх, оминає політику, не розуміє її або не намагається зрозуміти. Йому доводиться вирушити до міста, яке залишала українська армія, щоб забрати з інтернату племінника. Цей шлях став перевтіленням для головного героя, адже більше заплющувати очі на події не було змоги.

«Інтернат» – «роман-дорога» про триденне блукання межи згарищ, спробу дістатися додому та про метаморфозу свідомості головного героя під впливом подій. Характер Паші досить типовий для України, він – універсальна фігура, натяк на схильного до сумнівів апостола Хому.

Два основних символи твору: дорога і пси. Сергій Жадан акцентує: не можна дивитися в очі військовим (небезпечно, як вуличним псам ). Ближче до фіналу такі очі Паша побачить у своїх рідних людей. Небезпека ховається скрізь, коли не знаєш, на чиєму ти боці. Дім Паші знаходиться на станції, це буквально зупинка в дорозі. І йому доведеться пройти довгий шлях, щоб більше не опускати знічено погляду, а дивитися правді у вічі.

І цю книжку варто почитати вдруге: «Земля загублених, або Маленькі страшні казки» Катерини Калитко. Збірка, що побачила світ у 2017 році, об’єднала дев’ять оповідань, невеличкі історії про війни старого та нового світів. Про уявне вічне прикордоння й поділ на своїх і чужих, про завоювання земель та оборону міст.

Українські реалії чудово помітні навіть за маскуванням вигаданого світу. Так, в оповіданні «Лалібела» авторка змальовує українське село Проклятий Хутір, яке враз стає відомим: у сільській церкві з’являється ікона з чорною ефіопською Мадонною і творить для тутешніх мешканців дива. Калитко по-новому подає тему стереотипів, висвітлює проблему перебування у соціальному мішку, розмірковує, що робити, якщо на землі, де ти живеш, несподівано з’являється злий чужинець.

Історії про боротьбу, заточення та переживання героїв під час нападу ворога – актуальні теми для українців. Авторка акцентує, що іноді в’язню таланить більше, ніж тому, хто почувався цілком безпечно й залишався на свободі. Її мова образна з використанням алегорій: «Війни не закінчуються, а просто відповзають, як змії, у свій вирій воєн і там лежать якийсь час тихо, переплівшись у клубок, гріють одна одну, а потім таки розплітаються і повертаються на свої землі. Інколи повертається інша війна, не та, яка перед цим відповзла звідси, якась така, що заблукала, пересуваючись від землі до землі, але повертається обов’язково».

За оцінкою цього твору критика Тараса Лютого, читач має докласти зусилля, аби звести в єдине ціле картини наслідків воєнних дій на Донбасі, довідатися про нетипову ікону Божої Матері, перейнятися почуттями людини, яка щойно приймала пологи, та промайнути через усі смислові точки напруги попередніх оповідей.

Ці дві книжки, прочитані вдруге, – приклад того, як література видозмінюється із нашим власним досвідом. Те, що ми не змогли прочитати між рядків у 2017 році, стає очевидним у сьогоденних реаліях .

Відрадно, що сучасна українська література дедалі міцніше укорінюється, книгарні наповнюються творами нових авторів про неминучість нашої Перемоги.