Моє дитинство минало біля Каховського водосховища, коло рідного будинку у старій частині Нікополя. Літніми вечорами ми виходили гуляти на набережну: я, батьки, друзі. Влітку нас кусали комарі, а в повітрі роїлися зеленуваті мошки, яких приваблювала волога та вечірнє тепло. Попри це ми сміялися, вдивляючись у спокійну гладь води, за якою на горизонті виблискувала вогнями Запорізька атомна станція. Тепер сміх покинув цю місцину разом із миром.

Ми зріднилися з тим краєвидом. Вода, хвилі, вечірнє небо, катамарани, діти на велосипедах. Це було наше море, наше серце. Але все змінилося разом з окупацією Енергодара. Запах річкової води забив сморід гару. Колись, у моєму четвертому класі, ми з однокласниками каталися водосховищем на катері, сміючись прокладали шлях через дніпровські плавні і не думали, що колись ці хвилі стануть беззвучними. Каховське водосховище зникло. Наїжачилося заростями. До появи нашого моря тут простягався Великий Луг – степ, залитий сонцем і свободою. Тепер, коли вода пішла, той Луг ніби повернувся, але він втратив волю.

На цих берегах Дніпра стояла Микитинська Січ – тут у 1648 році козаки обрали Богдана Хмельницького гетьманом України. Це місце стало початком національно-визвольної боротьби українського народу. Нині площа Богдана Хмельницького в Нікополі вкрита пилом та уламками снарядів. Це місце поруч з набережною, яке російська армія найбільше полюбляє обливати кров’ю. Колись ця площа єднала козаків, тепер вона мішень для країни-терористки.

Набережна міста, переснована колючим дротом, більше не вітає мешканців, не дарує дітям грайливго вітру. Берег німує. Сквер біля води охороняють військові. Там блокпости, і якщо окупанти посунуть на ці нещасні 7 кілометрів зниклої води, місто стане полем бою.

Замість шуму міського фонтана – завивання дронів, гупання артилерії. І виття сирени, воно тут майже безперервне. Але й у цьому пекеллі життя не завмерло. Крони тополь затято виспівують пташиними голосами. А люди щодня прибирають вулиці, лагодять те, що можна полагодити. Місто, хоч і зранене, залишається дивовижно чистим і затишним, бо це – дім, а мешканці – сім’я, яка любить його, оберігає.

Моє серце стискається, коли йду вулицями, бачу вікна, затулені дошками, крамниці, знищені дронами. Не відаю, чи колись повернеться до нашої набережної велика вода. Але точно знаю, що не повернеться моє дитинство. І зимові прогулянки з татом уздовж стадіону «Електрометалург». І вечори, коли ми разом з мамою читали книжку на балконі та споглядали мерехтіння вогників того берега. Усе це залишилося там, за плином часу, за кінцем мирного небокраю.

А місто стоїть мужністю і працелюбством людей, які щодня під обстрілами ходять на роботу. Гукає до мене голосами моїх бабусь та татка, які вимушені там залишатися.

Мені 18, і я ніколи не думала, що побачу війну так близько, на відстані удару осколка. Але ця моя реальність дала мені важливий меседж: усе, що винищене російською армією, не зникло в мені. Моя любов до кожного рідного куточка міста –  вона назавжди.