Центральна вулиця мого міста пішохідна. На її частині розміщено портрети героїв Небесної Сотні і загиблих героїв російсько-української війни. Є у цьому мартирологові і світлина сімнадцятилітнього хлопця. На лихо, це не поодиноке свідчення трагедії: такого віку воїнів, які тримають над нами небо, згадуючи поета, «полки і полки».

У них ще немає вусів і бороди, вони не встигли створити свої сім’ї, а з жіноцтва чи не єдиним світильником на цьому світі для них були матері. Їм вони писали з фронту. Їм довіряли найсокровенніше:

Мамо! Стіни горять в бою!
Мамо! А я стою!
Мамо! А я в строю!

Їх убивають. Убивця – етнос, а точніше демографічна мішма, що зупинилася своїм розвитком десь у мороках людоїдства. Від сусідів вона перейняла лише зовнішні ознаки цивілізації, залишившись ордою людоїдів.

Чи погодилася б сучасна людина сидіти за одним столом із людоїдом, ще й тоді, коли той аппетитно глодає людську кінцівку? Та однозначно ні! А якщо людоїд, в ексклюзивному костюмі, при брендовій краватці, напахчений авторськими парфумами, пожирає людське м’ясиво як вишукану страву, на гарній тарілці? Якщо вправно оперує столовим приладдям, утирається не рукавом, а галантно, промочує криваві вуста білосніжною серветкою, запиваючи поживу червоненьким вином?

«До чого ця гидотлива мова?», – перепитаєте ви. – Ані дороге вбрання, ані аристократичний ніж у правій а виделка у лівій руці не змінюють суті того, хто цим користується: людоїд залишається людоїдом… Так, канібалізм мав місце на ранніх стадіях еволюції людського суспільства, щоправда, він дещо довше затримався в деяких суспільно законсервованих чи самоізольованих племенах. А на теренах Європи його давно можна було б уписати в архіви як музейні екзоти, якби не країна Моксель. Європа відкривала університети, бібліотеки, плекала культуру, коли 1709 року московське військо захопило нашу козацьку столицю Батурин. Москалі вдиралися в хати беззахисних українців і поголовно кололи багнетами старих і молодих, немовлят і вагітних жінок. Звісно, часи були вже не боярські, а прогресивні, «пєтровскіє», майже дворянські, тому зарізяки з ватаги Мєньшікова не визнавали себе людожерами – шукали милозвучні замінники. Князь Мєньшіков рапортував Пєтру: «Батурін взят. Насєлєніє прєдано мєчу». Звичайно, люди із сусідніх держав жахнулися від такого, але не всі. Навіть монарші родини не соромилися сідати з ними за один стіл, а потім постійно поставляти наречених для московських царів. А «сіятельній» людоїд Мєньшіков навіть носив звання члена Лондонського Королівського Товариства.

Спливло два століття… Московія змавпувала у світу зовнішні ознаки цивілізації. Цю звичку населення з низьким цивілізаційним статусом, нищівно висміяв у ХІХ столітті французький дипломат Астольф де Кюстін: «В росії копіюють усе, навіть час». Але природа дикуна не змінилася. Хіба що помітно зросли апетити на людську кров, особливо після 1917 року, коли московським вождем стає Лєнін – найжорстокіша і найкривавіша постать ХХ століття. Назву декілька настанов цього людоїда: «Беспощадная война против кулаков! Смерть им!», «Надо расширить применение расстрелов, …расстреливать заговорщиков и колеблющихся, никого не спрашивая и не допуская идиотской волокиты», «Допустимо и возможно, что погибнет и 90% населения, чтобы оставшимся в живых 10% удалось дожить до всемирной революции и социализма», «Чем большее число представителей реакционной буржуазии и реакционного духовенства удасться нам по этому поводу расстрелять, тем лучше». (Взято із 5-го видання Повного зібрання творів Лєніна). Всі ці накази і настанови «вождя мірового пролєтаріата» було виконано – морем крові і мільйонами замордованих. За що і навіщо? А щоб загарбати і пограбувати весь світ. Але родова звичка до брехні і знову схиляє не називати речі своїми іменами, а милозвучними словесними вивертами: «І водрузім над зємльою красноє знамя труда». «На Украинском і Кавказском фронтах мы… продолжали вести войну, не называя ее открыто,.. мы поддерживали до поры до времени фикцию мира». Це зізнання одного із кривавих лєнінських поплічників Льва Троцького (Бронштейна). Нічого не нагадує вам ця риторика? Мені точно смердить цинічною брехнею нинішнього кремлівського людожера.

Світ це бачив і жахався, але знову ж таки не всі…

Російські більшовики засліпили фарисейством багатьох: американського журналіста Джона Ріда, письменників Теодора Драйзера, Ептона Сінклера, Уолдо Френка, Джерома Девіса, англійського філософа Бертрана Рассела, письменників Герберта Велса, Бернарда Шоу, Джеймса Олдріджа, Джона Прістлі, данського літератора Мартіна Андерсена-Нексе, індійського письменника Рабіндраната Тагора, німецьких – Бертольда Брехта, Курта Керстена, Генріха Манна, Ліона Фейхтвагнера, французьких – Ромена Роллана, Анатоля Франса, Анрі Барбюса. Не знаю, чи то банальна наївність, чи щедрі подарунки кремлівських правителів впливали на них, але вони, прибувши в Москву, мліли від «Лєбєдіного озєра», од фальшивих слів хвали, бучних прийомів і заплющували очі на звірства більшовиків. Не соромилися сідати за один стіл з людоїдами, а потім, уласкавлені, задобрені, затягували їм пеани. На весь світ. Ось кілька уривків із їхніх розтиражованих панегіриків:

«Десять дней, которые потрясли мир» (Джон Рід про більшовицький переворот жовтня 1917 року). «Считаю, что Советское правительство завершает одно из величайших достижений человеческой истории». (Ептон Сінклер). «Советский Союз начал великий поход в защиту неимущих. В этом – мировое значение и торжество марксизма». (Теодор Драйзер). «Знамя Советской Социалистической республики – это знамя освобождения». (Анрі Барбюс). «Здесь, в России я убедился, что коммунизм может вывести человечество из его теперешнего кризиса и спасти от анархии и разрушения». (Бернард Шоу). Те ж саме й у писаннях і висловлюваннях решти: з більшою чи меншою мірою запобігання вихваляються росія та її тодішні нелюди-вожді.

Відтоді минуло століття, але змін у кремлівську «тюрму народів» так і не принесло: ті ж демагогія, перекручення смислу і підміна понять, а в пошуках спільників – той-таки підкуп… Хіба що з тією різницею, що більшовики платили награбованим у 1917 – 1920 роках золотом, а нині в ходу нафтодолари.

Ось дещиця їхніх сьогочасних цинічних слововивертів:

– масове винищення чеченського народу і перетворення міста Грозного на купу цегли – це «замірєніє Чєчні»;

– збройний нападросії на Грузію – «прінуждєніє к міру»;

– анексія Кримського півострова – «возвращеніє Крима»;

– вбивство тисяч українців у війні на сході України і розстріл пасажирського авіалайнера – «очіщєніе Донбасса»;

– завезення зброї на територію України для рашистських найманців – «гумконвой»;

– широкомасштабнее вторгнення в Україну з усього периметру російсько-українського кордону, ракетні обстріли і бомбардування міст і сіл суверенної держави – «спєціальная воєнная операція».

А коли на Київщині агресору дали по зубах, і він утік, поквапливо вивозячи награбовані холодильники, пральні машини й унітази, москва назвала цю втечу «жестом доброй волі».

Збулося передбачення американського історика Джеймса Мейса: «Претензії росії до України мають глибоке коріння в російській політичній культурі, і не можна виключати можливість, що рано чипізно росія вирішить пред’явити свої претензії не тільки на словах». Згадую пророцтво Івана Драча, виголошене у 1993 році на Міжнародній конференції про Голодомор: «Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою свідомості українця, полягає в тому, що в росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».

Людство помітно просунулось уперед в моральному, етичному і політичному планах. Однак у спадкоємців Мєншікова і Пєтра І ментальних змін не відбулося – та сама канібальська звичка віроломно вдертися на чужу територію, пограбувати, вбити, поґвалтувати, поневолити… Змінилися лише масштаби звірств і знаряддя вбивств – якщо головорізи Пєтра І чи Муравйова пускали у хід «штикі», то нинішні дикуни вбивають «градами», крилатими ракетами, керованими авіабомбами.

Так, для минулого війни і вбивства не новина, але ж на календарі ХХІ століття»! Люди навчилися домовлятися, народи – мирно співіснувати, переважна більшість землян просто соромляться жити за рахунок грабежу. І Саудівська Аравія, яка чи не вся розміщена на родовищах нафти, і Японія, яка не має ні нафти, ні металу, живуть, процвітають не з дикунської вбивчої палиці, яка тепер стала атомною бомбою. Натомість, московія залишається все там же – на ранніх стадіях розвитку цивілізації. Торік їхній фюрер захлинався од гордості, що Азовське море стало внутрішнім «русскім» морем, а аграрії московщини, мовляв, зібрали «небувалий урожай» зерна. І його «соотєчєствєннікі» щиро раділи цьому, геть не соромлячись, що «небувалий урожай» – насправді українське зерно, пограбоване з українських елеваторів. Так само вони раділи, коли їхні «іскандери» руйнували житлові будинки наших міст і сіл, убиваючи українців цілими родинами. А як щиро досадували, що зима видалась порівняно теплою й українці не замерзли після їхніх бомбардувань наших котелень та електростанцій!

Після року повномасштабної кривавої війни, вожді росії в різний спосіб просять… перемир’я. І тут знову на повен зріст постає людоїд з виделкою, який не засвоїв нічого з етики і моралі, а завчив лише фрази «Елочкі-Людоєдкі» і, змавпувавши щось із цивілізаційного антуражу», залишився безпросвітнім дикуном. Вище керівництво росії просить зупинити війну «с учьотом сложівшіхся рєалій»… Мовляв, усе те, що нами у вас загарбано, це вже наше, дайте нам час, щоб нам те все пережувати і глитнути…

А на календарі, повторюю, ІІІ тисячоліття… Що від того, одвічний враже, що вбивство, грабіж і зґвалтування ти називаєш «сложівшімся рєаліямі»? Це не змінює твоєї суті огидного анахронізму цивілізації: ти людоїд ХХІ століття! І спілкування з тобою мало б у всіх викликати стійку огиду… І викликає. Хвалити Бога, у більшості, але, на жаль, знову не у всіх…

Чуємо з подивом голоси перших осіб деяких країн: «Не треба принижувати росію»… (??) «Потрібно враховувати інтереси росії» (??).

У Шевченка є відповідь: вказано шлях, як позбутися злодія-розбійника. У творі «На вічну память Котляревському» поет говорить нам, що діалог (переговори) зі злодієм – це марна справа:

Запеклую душу злодія не спинить,
Тільки стратить голос, добру не навчить.

Але злодій усвідомлює, що він не може існувати сам по собі, без людської спільноти. І коли люди відрікаються від злодія і не тільки не підкоряються йому, а й не підпускають до себе, він змушений змінюватися. У Шевченка люди не виходять на злодія з вилами, але і не залишають злодієві місця серед людей:

Встануть сердеги працювать,
Корови підуть по діброві,
Дівчата вийдуть воду брать,
І сонце гляне – рай, та й годі!
Верба сміється, свято скрізь!
Заплаче злодій, лютий злодій…

Нині збройний опір, економічні санкції, світова солідарність з мужніми оборонцями України знесилюють злодія. Коли вся людська спільнота стане його сторониться – отоді йому «безголов’я ворон прокричить». Але поки лунають поодинокі заклики на кшталт «не принижувати росію», поки світові шинкарі зі щирим скімленням рахують свої збитки від недоотриманих російських енергоносіїв, канібалізм не зникає, а пускає злоякісне коріння.