У столиці відбулася прем‘єра драматичної опери «Амадеус». За словами режисера-постановника Максима Голенка, вперше цей Моцартовий твір зазвучав українською. 

Перехід Києва з «червоної» до «жовтої» зони не приніс полегшення художньому керівникові «Дикого театру» та головному режисеру Одеського академічного музично-драматичного театру ім. Василька Максимові Голенку. Київська прем’єра його постановки опери «Амадеус» відбулася за жорстких карантинних обмежень: на виставу впускали лише вакцинованих. Бодай разовою дозою. Та це не завадило столичному Національному академічному театрові оперети прогриміти дводенним аншлагом.

Звісно, шкодую, що не міг побувати на виставі, але розпитав очевидців-приятелів. «Влучно», «смачно», «соковито» і навіть «критично, натяк на злободенне» – такі отримав відгуки. А поспілкувавшись з режисером-постановником Максимом ГОЛЕНКОМ, ще раз упевнився: мої приятелі-театрали не завищили оцінок.

«Ця історія – фантазія»

– Максиме, задоволені прем’єрою?

– По щирості, початок поклали добрий. Принаймні, чую, що нашому глядачеві сподобалося. Мали мінімальних 4 дні для «прогону» на сцені, і зробити такого масштабу виставу, зібрати за такий час її докупи – це нам «підфартило». Ну, і Національному театру оперети подяка – потужна мистецька команда.

– У пресрелізі, поширеному пресслужбою Національної оперети з нагоди прем’єри вичитав, що ця вистава стала можливою лише у Національному театрі оперети. З чим це пов’язано?

– У цього театру є своя перевага: там актори – професійні співаки, яким оперні арії цілком до снаги. В суто драматичному театрі ми б не змогли поставити оперу. Але оскільки це мультижанр, наші виконавці працювали і як драматичні актори. Тому ми могли взяти саме цей матеріал – біографічний, драматичний, і додати до нього оперні партії. Безумовно, в жодному іншому театрі це було б неможливо, звісно.

– «Амадеус» за п’єсою англійського драматурга Пітера Шеффера поставлено безліч разів, є навіть фільм, який зібрав велику кількість міжнародних нагород (8 статуеток «Оскар», 4 премії BAFTA, премію «Сезар», 4 «Золоті кулі»). Відчували особливу відповідальність чи, може, й страх, беручись дати нове сценічне життя цьому знаменитому творові?

– Так, трошки було й такого відчуття. Бо фільм і справді чудовий. Спочатку з’явилася «Вестенд»-версія (мається на увазі Royal National Theatre, або Національний театр Британії. Там «Амадей було презентовано вперше 1979 року, – ред.). Саме ця п’єса була в нас у руках, її переклали для театру, і це, перший ліцензований переклад  українською. Мені, справді, дуже подобається фільм. Він вдаліший, ніж сама п’єса. Все ж таки там Форман (Мілош Форман, режисер фільму «Амадей»,– ред.) багато попрацював. І ті речі, незрозумілі в п’єсі – якісь розтягненості, ще щось таке, – у фільмі дуже круто й адекватно зроблено. Те, що не розумієш в літературному матеріалі, ти, дивлячись фільм розумієш – ага, ось чому тут загострили,.. тут загострили… Але це ж таки фільм, а ми робили виставу. Так, відповідальність я відчував.

– Плануєте гастролювати з цією виставою? Чи, можливо, показати її на міжнародному фестивалі?

– Це запитання, думаю, більше до пана Струтинського (Богдан Струтинський, директор – художній керівник Київського національного академічного театру оперети, – ред.). Розумієте, там художня концепція – суто для Київського театру оперети. Наприклад, сценографія цієї вистави – великі, потужні люстри, «розкидані» по сцені. Лунає музика Моцарта, вони підіймаються, і ці люстри – одне ціле з інтер’єром театру. Коли їх вмикаємо, ми частково вмикаємо і світло в залі, це творить дуже цікавий ефект. Це концепція Володимира Карашевського, дуже крутого сценографа, він навіть з Любимовим (Юрій Любимов, російський режисер, реформатор російського театру, – ред.) працював, і я дуже радий, що ми співпрацюємо у цій виставі.

– Кому радите найперше подивитися вашу виставу: тим, для кого ця тема геть нова, чи тим, хто має певний бекграунд, створений попередніми постановками або згаданим фільмом?

– Раджу всім. Можна це на різних рівнях сприймати, адже все одно ця історія – фантазія. Між Моцартом і Сальєрі були трохи інші стосунки, це Пушкін зробив із Сальєрі лиходія (П. Шеффер написав «Амадея» під впливом пушкінської «маленької трагедії» «Моцарт і Сальєрі», – ред.) Це вистава – не стільки про їхні постаті, скільки про стосунки у мистецтві, які, скажімо, частково і я бачив. Про той світ театру, який розумію. Про те, що мене дивує і про що хотів розповісти давно. А Моцарт і Сальєрі – лише сюжет для цього.

«…Коли працюєш з непрофесійним актором, але хочеш професійної вистави, ти повинен поставити йому ВСЕ»

–  Свою першу виставу ви поставили в Коломиї. Нині ви головний режисер Одеського академічного українського музичного драматичного театру ім. Василька. Вам комфортніше працювати з великими колективами чи з маленькими, камерними?

– Не вихвалятимуся, що мені все одно. Для мене цікаві вистави у маленькому форматі. Наприклад, у тому ж «Васильку» ставитиму моновиставу для одного-двох акторів. Але все ж таки люблю великий формат. Точніше, в останні роки полюбив… Коли великий театр, потужний, коли можна придумати якусь «помпезну історію» (усміхається)… Втім формат театру не має значення, коли є професіонали і бажання працювати.

– Вам доводилося працювати із «зеленими» артистами, початківцями, аматорами?

– Десь 5 років керував театральною студією при Національній академії управління. Так, працював з людьми, які доти ніколи не виходили на сцену.  І коли згадувати історію одного з найгучніших моїх спектаклів в «Дикому» («Вій 2.0»), не приховую: у ньому було зайнято артистів, які не мали акторської освіти. Там грали директор магазину зброї, менеджер, айтішник… Мені сказали: «Хочеш – роби з ними виставу». Я тоді не працював в театрі, у мене взагалі не було постійного місця роботи. І я ухопився за цей шанс. Звісно, там треба набагато більше часу… От, наприклад, зараз я працював з Марком Дроботом, його вважаю одним із найпрофесійніших акторів. І це відбувається у форматі: «Ти закидаєш – він ловить, ви щось придумуєте»… А коли працюєш з непрофесійним актором, але хочеш професійної вистави, ти повинен поставити йому ВСЕ. Крім того, що він розуміє, що він робить, він мусить розуміти, як це робити. Він повинен знати кожну секунду свого існування на сцені – тільки тоді щось можливе. Але на це, повторюся, тратиться багато часу і сил. Нині для мене все-таки веселіше працюється з професійними акторами.

«Іноді мені здається, що більша частина вистав, критичних статей, власне існування театрів, якісь режисери – суцільний симулякр…»

– В одному із давніх інтерв’ю ви сказали, що вам театр подобається більше, ніж телебачення, і якби він був достатньо прибутковим, ви б займалися лише ним. Відтоді щось змінилося у театральному житті країни?

– Театр – загалом неприбуткова історія. Державний театр взагалі не може бути прибутковим: дуже багато грошей витрачається на суто господарські потреби. Прибутковим може бути недержавний театр – як, наприклад, «Дикий», але це дуже важко. Там все на таких «кишках» робиться!.. Теперішній локдаун багато недержавних театрів просто не пережили. Держава таким театрам абсолютно нічим не допомагає. У державних хоч лишається приміщення, там стабільні зарплати, і вони змогли це пережити. У державному театрі взагалі дуже «цікава» історія: ти можеш робити продукт, а можеш не робити. Якість теж мало кого цікавить – просто собі існують… Це вже залежить від того, наскільки у тебе є смак, і совість.

– Ваше найбільше розчарування у театрі.

– Український театр – це зазвичай такий собі «междусобойчик кумовський».  Іноді мені здається, що більша частина вистав, критичних статей, власне існування театрів, якісь режисери – суцільний симулякр, що у нас немає театру. Є фестиваль, на ньому якісь вистави, а театру не існує. Немає сенсу, якості, глядача. І театр – насправді «недотеатр», просто якесь збіговисько втомлених людей. І воно не цікаво ні глядачу, ні тому, хто його грає. Всі все собі вдають якийсь вигляд. Що це вистава – а це й не вистава… Що  це актор – а насправді, це не актор… Що це театр – а насправді воно не може бути театром… Що це фестиваль і на нього виділили гроші, туди хтось приїхав, хтось переміг, – а воно, насправді, ні,.. це нам тільки здається… Дуже багато такого бачу, і тоді мені здається, що я керролівська Аліса… Або що я з’їхав з глузду, або – що всі інші… (Сміється).

– Знаєте, як змінити цю ситуацію на краще?

– Потрібні хороші менеджери. І нормальні закони. На жаль, те, про що казав, усіх влаштовує: не треба напружуватися. В театрах Німеччини, наприклад, дуже крута ротація: приходиш на 3 роки, потім повинен переходити. З тобою не підписують контракт, далі йдеш або на підвищення, якщо є відсоток «живого глядача», а не напівпорожні зали, якщо є гарні публікації на твої вистави, твій коефіцієнт росте… Або тобі не вдалося і ти переходиш у театр такого ж рівня. Там актори не прив’язані до міст, вони весь час у тонусі. Я розумію, що у нас це, на жаль, неможливо, але ж у нас немає жодного руху в цьому напрямку. Та контрактна система, що існує, виписана під директорів окремих театрів. Юридично вона окреслена, але не функціонує, бо почали шукати шляхи її обходу. У нас фактично є один варіант зміни керівництва театру – на вихід уперед ногами … Тому це трішки схоже на якісь феоди, спадкові ленні володіння. Що з цим робити – не знаю. Знаю тільки, що мені потрібно робити хороші вистави, це те, що я вмію. А в цю царину театральних менеджерів я лізти не збираюся.

«…я хотів поговорити з глядачем, про дуже наболіле, про стан театру, про те, як мертве вбиває живе…»

– Якось в інтерв’ю ви стверджували, що ваша найвдаліша постановка – «крайня». І оскільки це відбувається дуже часто, то вдала вистава постійно змінюється. Чи є відчуття, що «Амадеус» оновив цей список?

– Очевидно, так. Це цікавий для мене формат, це трошки «буржуазний» для мене театр. (Сміється). Я люблю робити класні видовища, і мені здається, що бачу якісь зрушення в цьому плані. Ми змогли створити розумне видовище: про деякі речі я хотів поговорити з глядачем, про дуже наболіле, про стан театру, про те, як мертве вбиває живе… Я дуже здивувався, коли зрозумів, що можу говорити про це мовою п’єси Шеффера. У нього про це, виявляється, багато сказано.

– Ви посідаєте одночасно двоє крісел головних режисерів – в Одеському академічному театрі ім. Василька і «Дикому театрі». Чи відбувається у вас «взаємопроникнення» режисерського академічного почерку з «диким», чи вони чітко розмежовані?

– Ні, вони не розмежовані чітко. Звісно, я не можу робити на академічній сцені такі веселі криваві фарси, якими розважаю себе в «Дикому», але деякі елементи туди заходять. І в «Амадеусі» таке є. Був момент, коли ми зрозуміли, що нам треба вивести постать Христа в якомусь вигляді. Це трішки лякало трупу, але це було необхідне для вистави. Там Сальєрі стільки говорить про Бога і про те, як він протистоїть, що ми зрозуміли: це треба. І це спрацювало, надало потужності виставі. Я не знаю, чи наважився б на таке, якби не працював у «Дикому».

Локдаун, натхнення та найближчі плани 

– Ви зауважили, що багато недержавних театрів не пережили локдаун. А особисто ви як перебували карантин? 

– Перші 2 місяці було страшно. Бо ніхто не розумів, в якому світі опинилися. Я онлайн-театр не люблю, все ж таки театр – це жива історія. Але ми перші почали «чухатися», і перша прем’єра після локдауну була саме в «Дикому театрі». Це театр з адекватними декораціями, але маленьким штатом. І ми повинні десь це зберігати, своїм коштом. І було цікаво: в час локдауну ми мусили платити, скажімо, за зберігання декорацій, костюмів, але де взяти гроші? Держава нам не дозволяла працювати. І тобі – або вмерти, або розрахуватися… (Посміхається). І тому мусили першими запуститися. Робили виставу в паркові-музеєві «Мамаєва слобода» (Парки дозволяли відвідувати). І у червні глядачі вже могли дивитись анархічний вестерн «Червоне, чорне, і знову червоне». Вона, ця вистава, чесно кажучи, нас врятувала. Думаю, якби сиділи, вичікували, «Дикого» уже не було б.

– Художник Лесь Подерев’янський сказав мені, що натхнення – це для дилетантів. А ви як вважаєте?

– (Усміхається) Якби я чекав натхнення, не мав би можливості випускати в такій кількості вистави. Я вимушений постійно «підстьогувати» себе. Знаю, що на 11-ту маю приходити до людей на сцену. І щось їм сказати. Щось таке, щоб виставу можна було випустити через місяць. Якщо цього не робитиму, то й вистави не буде. Тож так, натхнення це для дилетантів, це правда.

– Ми з вами земляки, з Миколаєва. Відчуваєте щось особливе, коли ставите виставу у рідному місті?

– Так. Ти знаєш цих людей багато років, вони знали тебе дитиною, і тобі знову треба довести, що ти молодець… Я й так не маю права якусь «какашку» зробити, а тут подвійна відповідальність. У мене там живе мама, тому це якась сімейна історія. І саме тому мої миколаївські вистави – вони ніжні.

– Задумуєтеся про режисурою «повного метра», у кіно?

– Я можу задумуватися, скільки завгодно… (Сміється). Зрозуміло, що кожному театральному режисерові це цікаво. І вже була історія, коли зібралися знімати… Але таке завжди трапляється: то хтось перебіжить дорогу, то фінансування не вистачає, а то приїжджає якийсь «розумний хлопчик» з Москви, і керівництво каналу вже співає по-іншому, бо «ми ж на дві країни транслювати будемо». Театральний світ я знаю, його закони, навіть жахливі, розумію. А кіношний, що там робиться, «під ковдрою», як туди пролізти, – ні. Поки мені ходу туди нема.

– Ви згадали про моновиставу, яку скоро поставите. А що іще у ваших творчих задумах після «Амадеуса»? 

– У мене є вистава «Віталік», яку дуже люблять глядачі «Дикого». Фактично це моновистава, на дві людини. Я дуже хочу зробити її жіночу версію. Є дуже відома бродвейська моновистава, вона потім переросла в серіал «Погань» – історія тридцятирічної дівчини, дуже цікава. Також домовляємося з одним із театрів про постановку українського вестерна. Так і називається: «Гуцульський вестерн». Написали хлопці-кіношники, які написали «Червоне, чорне, і знову червоне». Я вже кілька років намагаюся кудись прилаштувати цю виставу, але вона дуже масштабна, потужна, вона для державного театру, «Дикий» її собі дозволити не може. Здається, що з одним із театрів ми все ж таки домовились. І останнє – п’єса Лєни Лягушонкової «Ернан Кортес та інші». Це буде у столичному театрі «Золоті ворота». Приблизно у травні-червні наступного року. Є ще два проєкти, на наступну осінь. Масштабніші, але про них поки що мовчатиму. (Сміється).