На пресконференції в агенції «Укрінформ» презентували глосарій гендерно-чутливої термінології, наголошували на важливості фемінітивів. Здавалося б, чергова лінгвістична тема. Проте постає питання, наскільки слова, якими користуємося щодня, формують соціальні норми, гендерні ролі та ставлення до жінок. Чи може мова, зокрема відсутність фемінітивів, зробити людей невидимими?

Перед тим як поглибитися у тему, замислилася, чому ж так сталося, що українська мова, від давніх часів багата на фемінітиви, втрачала їх. У «Руській правді», творах Лесі Українки вони були. У словнику Бориса Грінченка фемінітивів налічувалося аж 935. Але в 1930-х їх почали витісняти: радянська влада прагнула уніфікувати українську мову за російським зразком. Разом зі словами зникала й видимість жінок, а патріархальний устрій лише посилював цей процес. Тільки у 2000-х почали повертати фемінітиви, а новий правопис 2019 року офіційно закріпив правила їх творення як акт справедливості.

Мову зазвичай звикли сприймати як інструмент спілкування та передавання інформації. Але поступово почала розуміти: це не просто засіб комунікації – це призма, через яку бачимо світ. І якщо у мові немає фемінітивів, наприклад, слова «директорка», то у нашій уяві жінки-директорки теж не існує. Так несвідомо стираємо частину реальності.

Учасники пресконференції згадали про перейменування у 2021 році державного свята «День захисників» на «День захисників і захисниць України». Раптом подумалося: як ми жили всі ці роки, не помічаючи жінок, які боронили нашу країну пліч-о-пліч із чоловіками? Раніше, вітаючи зі святом захисників, писали про «героїв», зображали та малювали на плакатах чоловіків-військових, але ніхто не задумувався: а де жінки-військові? Ігнорувався навіть сам факт їхньої присутності в армії. Хоча вони були там увесь час. Чи не нівелювало це всі зусилля та роботу наших захисниць? Схильна думати, що мали такий гріх. Як це – бути частиною такого важливого, як захист країни, ризикувати життям, але при цьому ніколи не бути згаданою? Якщо слово, котре мало б засвідчувати тебе, навіть не закріплене в законі? Відсутність фемінітива – це повне ігнорування внеску жінок, навіть самого їхнього існування в професіях. Усвідомлення своєї «невидимості» у мові боляче вражає.

Ми все ще у патріархальному світі, де більшість посад та професій традиційно вважаються чоловічими. І якщо прочитаєте «генерал-майор Остащенко», чи здогадаєтеся, що йдеться про жінку? Думаю, ні. А тимчасом ідеться про Тетяну Миколаївну Остащенко – першу жінку зі званням бригадного генерала, очільницю військово-медичного відомства у Збройних силах України. Проте, якби не побачила її імені, ніколи, на жаль, не припустила б, що це жінка.

Як зазначили на пресконференції: «Уніфікувати термінологію потрібно для того, щоб там, де є невизначеність, так звана сіра зона, було менше різночитань і маніпуляцій, особливо в темах гендерної політики та прав людини».

Звісно, не всім фемінітиви подобаються. Дехто вважає їх неприродними, навіть комічними. Таке можна почути й від самих жінок. Ще кілька років тому я й сама вважала їх принизливими, навіть образливи. Але проблема не в самих словах, а в культурному сприйнятті – у незвичності. Коли слово замовчувалося століттями, воно здається чужим і ріже слух. Але достатньо йому повернутися у щоденне мовлення: у розмови, медіа та документи, як воно стане природним та звичним.

Наша країна останні десятиліття робить у цьому великі кроки. Я бачу, що фемінітиви все частіше звучать у медіа, і це надихає. Діти, які зростають із цим, одразу сприймають це як норму. Дослідження американських соціолінгвістів підтверджують, що вживання фемінітивів у школах і медіа підвищує впевненість дівчат у своїх можливостях та зменшує гендерні стереотипи.

Сила мови значно більша, ніж видається. Мова формує колективну уяву: кого згадуємо, а про кого забуваємо. Одне слово може повернути людину у видимість або ж, навпаки, стерти її разом із її досягненнями. Коли говоримо «захисниці», визнаємо їхній внесок, даємо їм місце в історії, висловлюємо подяку.

Невже мова, зокрема фемінітиви, стають наче першим кроком до визнання? Першим «я тебе бачу»? «Саме так, бо фемінітиви змінюють не лише граматику, а й суспільство, його думки. Вони – про право бути названою: кожна жінка заслуговує, аби її внесок визнавали не лише в дії, а й у слові.

Можливо, саме з цього починаються великі зміни. Можливо, початки рівності – в умінні правильно називати одне одного, коли мова перестане бути дзеркалом нерівності, а стане дзеркалом поваги.