Прийде час – і мої близькі казатимуть про мене: «Вона була професоркою вже тоді, коли від професорства у неї хіба був гострий язик». Прийде час – і я матиму моїх талановитих студенток та студентів. І викладатиму і права людини, і взаємодію з владою, і демократичні практики – у топовому київському виші.

Так, я знаю, зараз – війна. Зараз ніби вся енергія, всі думки йдуть на те, аби вижити. Ми живемо у болеві. Знаю українців, які перевозили за кордон родичів літнього віку – і ті відмовились приймати чужину, полишивши світ несподіваним інсультом. Чула про українських підлітків, які не витримали булінгу у чеських/німецьких/польських/ (підставте своє) школах – і пішли суїцидами. Просто не змогли затриматись й адаптуватись. А про них – ніхто не говорить.

Бо є прихована, таємна статистика. І її ніхто не зводить до ладу. Її не показують на очі людям. Бо у ній – біль. Той самий біль, з яким ми, українці, живемо щодня – за всіма кордонами або всередині дому-України.

Й у ті дні, коли опускаються руки. Коли гасне світло в очах. Коли думаєш, аби тебе краще не було. Аби світ розтанув і розступився. Аби настало провалля й пітьма. Бо так багато у тобі болю, ніби та діра в твоєму серці – це і є ти. Пустота.

У ті дні, коли навколо немає нічого, окрім чорного, – потрібно запросити трохи світла. Можна подивитись у майбутнє. Можна дати собі сенсу тим, яка реальність прийде за усіма кризами, за війною і за вічною боротьбою. Якою хочемо бачити цю реальність? Якою є ця індивідуальна реальність кожного з нас?

У моїй, я – київська професорка. Бо від професорства у мене завжди було щось, ну хоча б гострий язик. Я – маю чоловіка або дружину. Ми живемо в центрі Києва. На вихідних часом розважаємось, відвідуючи концерти класичної музики у Філармонії. Маріїнський парк – у пішій відстані від мого дому. Я можу почути швидкість моїх велосипедних коліс, на яких несусь на Труханів острів зі своїми дітьми задля активного відпочинку.

І так, Європа завжди буде в мені. І, чорт забирай, західні демократичні цінності – завжди будуть в мені. Бо те, що я прожила за рік в Канаді, мені не розбачити, його не звіє вітром. Бо моя вільна англійська вже ніколи не втратиться, адже вона стала частиною мого життя. Мовою, якою я читаю журнали та книги, і тою, що послуговуюсь, на якому континенті я б не була.

Настане час – і мене занесе океанами – і в Південну Америку, і в Азію, і в Австралію, і в Африку. І в тому часі я – частина європейського світу, а моя країна – частина такого союзу. І ми – у нашій боротьбі разом. І в болеві. Й у втратах. І ми з моєю країною ходимо до стін Михайлівського собору, аби оплакувати загиблих героїв та героїнь. І ми – водимо дітей у гімназію. І ми – приймаємо важливі рішення, турбуємось про наше «завтра» і не даємо жодного шансу корупції, зламу й «рускаму міру».

Моя країна є і буде. Бо я – і є моя країна. Бо одного дня я стану київською професоркою, бо під каштанами – завжди легше дихається, а ще небо над Україною – мирне, і з нього знову літають літаки у Прагу, Торонто, Сеул та Порту. І, зрештою, завжди ж в мені було щось від професорки, казатимуть мої близькі друзі, – ну хоча б гострий язик.

І я водитиму моїх дітей вулицями, на яких ходила на перші побачення. Вони ховатимуться під тими самими каштанами, що й я, – тільки останні трохи постаршають. І на День студента – святкуватимуть на Замковій горі. І читатимуть за шкільною програмою «Місто» Підмогильного. І запиватимуть розмови про українських художників сидрами пабів Контрактової площі, заїдатимуть котлетами по-київськи. І знатимуть про Розстріляне Відродження. І про Георгія Ґонгадзе. І Революцію Гідності. І про три страшних Голодомори, не з книг, а зі спогадів свого прадідуся.

І про те, як їхня мама 19-річним дівчиськом покинула країну задля студентського обміну у Чехії – і застрягла через війну. Носилася світами, долетіла до Торонто. І чорт його, Боже, знає, що вона ще робила з тими океанами й континентами – ридала ними і сварила їх, ніби читала поезію Жадана.

І працювала у невеликому канадському місті Кінгстоні. Там була така програма для людей, які одужували від бездомности. І мама гачком в’язала їм обереги – маленькі будиночки. Аби носили свій дім завжди з собою, біля серця, ніби він може вміститись у одну валізу. І прозвала себе «українською відьмою». І закляла те майбутнє на добро. Бо має ж усе закінчуватись добре, інакше то не кінець, так?

І мама не опускала руки, скажуть мої діти – своїм. Вона знала, що вона – зерно. І коли світ хотів її затоптати – вона росла, як у тій мексиканській приказці. І коли океани подували на неї страшним північним вітром – вона не зважала і лиш дивилась на Північну Зорю.

ї цінності привели її туди, куди вона йшла. І вона носила у собі нові зерна – своїх дітей і їхніх дітей. Бо знала, що, зрештою, хай як важко, але вона повернеться у рідний дім київською професоркою. Бо, зрештою, завжди у ній щось від професорки було – люди казали, ну хоча б гострий язик.

І хай би було – чорт, чорт забирай – хай би було десь те світло. Після блекаутів. І відстаней. І крику, і болю. Хай би було те довбане світло. Хай би були лампочки, а десь – гірлянди. Хай би миготіли чортові башти, хай би палали міста – мітингами, концертами, святами й ходами. Хай би були і колядки, і щедрівки, і революції.

Лиш хай би не було темряви, і хай би мордор назавжди відступив, і хай би померло болото, і поглинуло себе саме. Однісінькім одне. Бо одна українська відьма колись так гадала, аби у людей – були їхні домівки, а у тих, хто прийшов їх грабувати та нищити, – були лиш болота. І аби все повернулось до боліт, поросло мохом, і папороттю, і дев‘ятилисником, і вовчою ягодою. Хай би поросло. Бо та київська відьма – стала професоркою. Але і від професорства в неї завжди щось було – ну хоча б, люди казали, гострий язик.

P.s. А на фото – Монмартр у Парижі, про який я завжди якось трохи мріяла. І ніщо ніби того не віщувало, але одна моя київська професорка одного разу сказала…