Покровськ – звичайне шахтарське містечко, яке на початку повномасштабного вторгнення росіян, як і тисячі інших міст України, взяло на себе відповідальність приймати переселенців з найгарячіших точок Донецької та Луганської області. Місто зустрічало не тільки тисячі біженців, а й гуманітарні вантажі. Не дивлячись на важкість логістичних послуг, Покровськ продовжує жити та розвиватися.

Жити у маленькому місті, на перший погляд, не дуже цікаво. Але я люблю Покровськ просто за те, що він є. З його кінотеатрами, концертами, батутними аренами… Із буйною зеленню парків та скверів, які заполонюють моє місто і роблять його живим.

Про сьогодення Покровська спілкуємося з членкинею громадської організації «Ініціативний Покровськ» та скаутського формування «Скаути Покровська» Олександрою Адабаш.

– Моє місто славиться тим, що тут народжувався всім відомий «Щедрик» Миколи Леонтовича, – не приховує гордощів Олександра. – Славетний композитор деякий час жив та працював у Покровську тут почав писати твір, який тепер знає увесь світ. Покровці цим дуже пишаються.

– Чим славився Покровськ до нинішньої повномасштабної війни?

– Серед містян дуже великий відсоток шахтарів, тому День шахтаря у нас завжди святкувалося велелюдно й весело. Вулиці заполоняли ярмарки, до міста з концертами приїжджало багато відомих українських зірок. А ввечері – феєрверки, лазерні шоу, різні розваги… Сумно, але нападник усе це в нас відібрав.

– Довелося залишати місто?

– Я виїжджала з Покровська на початку квітня минулого року до Марганця. Це десь за 60 кілометрів від Нікополя, яке постійно обстрілюють росіяни. Виїжджала разом з мамою, бабусею та тіткою. Наші знайомі зголосилися нас прийняти. Побули були там десь чотири місяці, а потім довелося повертатися додому, бо Марганець теж почали регулярно обстрілювати.

– Але й у Покровську нині немає спокою.

– Нещодавно піймала себе на думці, що мені страшно залишати Покровськ надовго. Боюся, що поїду і вже не зможу повернутися. Боюся, що рідне місто перетвориться на Бахмут, Маріуполь або Соледар. Намагаюся насолоджуватися кожною хвилиною життя, дякую ЗСУ за кожний ранок і спокійний сон у рідній квартирі. Не хочу хати з Покровська – тут мені навіть тепер добре, це моє рідне місто. Так, відключення води, вибухи, літаки над головою… Про комфорт годі й говорити, але, на жаль, до я цього звикла. Я звикла до війни. Як не дивно, наразі я задоволена своїм життям у Покровську. Проводжу багато часу з друзями в улюблених місцях, бачу свою родину, можемо збиратися всі разом на свята, відчувати донбаське червневе повітря, бо мені здається, що тут навіть дихається по-іншому.

– Війна тебе змінила?

– Дуже сильно. І, мабуть, продовжує змінювати. Коли почалося велике вторгнення, відчувала страх, не розуміла, що буде далі. Мій тато – військовий, на той час був у Волновасі, яка тепер цілковито знищена, там не залишилося нічого. Виїхавши з Покровська, дуже сумувала за своєю домівкою, друзями та репетитором з англійської. Пізніше, коли повернулася додому, життя нібито почало внормовуватися.

Навіть нині нема відчуття, що живу у прифронтовому місті. На вулицях Покровська багато підлітків, дітей та дорослих Звичний дитячий намір на майданчиках. Люди радіють життю, але впевнена: місто засяяло б щастям, якби з України погнали рашистів та їхній клятий «русскій мір».

Так, війна навчила кожну нашу дитину відрізняти звук ракети від літака, прильоту від пострілів ППО. Прокидаючись о шостій ранку від гучного звуку двигунів винищувача, що пролітає над моїм будинком, вже не біжу у коридор чи в укриття. Просто накриваю голову ковдрою, щоб не чути цих страшних звуків. Мені страшно.

Здається, тепер моє життя зовсім інше. З’явилося багато нових друзів і хобі. Зустрічаючись із старими друзями, згадуємо як було добре до війни, передивляємося старі фото і відео.

– А Покровськ продовжує розвиватися в умовах воєнного стану?

– Так, так і ще раз так! Місто розвивається завдяки різним молодіжним організаціям. У нас проводять безкоштовні покази фільмів, літературні вечори і багато різних майстер-класів. Мені іноді здається, що такої активності не було навіть до повномасштабного вторгнення. Ми збираємося разом з друзями, плетемо маскувальні сітки для військових, а волонтери передають їх на фронт.

– Ти згадала майстер-класи. Була на якихось?

– Я не відвідую майстер-класи, але знаю, що на них виготовляють картини афірмації, також учать готувати піцу, там можна зайнятися бісероплетінням, розписати сумку, прикрасити своє тіло аквагримом, розписати гіпсову фігуру, малювати піском… Це не увесь перелік. Місцеві громадські організації роблять все, щоб молодь хоча б ненадовго відволіклася від війни.

– Пишаєшся своїм містом?

– Дуже! Особливо його людьми. І тим, що ми вміємо підтримувати одне одного в тяжкі часи, не втрачаємо бойовий дух. Я не вірю в стереотипи, що на Донеччині живуть лише сепаратисти, бо степи Донбасу народжують справжніх патріотів. Вони, істинні сини і доньки України, всіма силами намагаються наблизити нашу перемогу над лютим окупантом.