Багатьом, очевидно, доводилося чути, а то й собі поширювати гіркий стереотип, що люди із села – переважно йолопи: топчуть свій вічний ряст, клопочаться своєю «господаркою», бабраються в землі і нічим більше не переймаються.

Цікаво, що скажуть «знавці сільського побуту» після моєї розповіді?

Ситуація: ви звичайний студент-початківець. Провчившись до першої весни, їдете на гостину додому. Вас обіймає квітень, вільний від кам’яних джунглів столиці. Сяє од радості зустрічі рідне подвір’я. За ним наша присадибна ділянка. Рукотворна казка із золотих рук дідуся та бабусі. Першою там зустрічає сторожа – пара волоських горіхів. Ось вона чемно розступається, далі рядами вишикувалася почесна варта із сотні півоній. А за ними наш «сад Семіраміди», квітневий бал доглянутих дерев та кущів. Найбільше пишаються абрикоси та агруси. Перші – біло-рожевими квітчастими шатами, що пахнуть медом, а другі – шовковим смарагдовим убранням.

Маленька нивка веселить зеленими рядками часнику та цибулі. Довкола ні бур’янинки – бабусине старання. А далі шмат землі вилискує, мов крило ворона: перекопана дідусем ділянка готується пригорнути тендітне коріння розсади помідорів та капусти, насіння усілякої городини. У червні тут буятиме життя. Точно за сюжетом Довженкової «Зачарованої Десни» : «…на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви!».

Гадаєте, це романтична вигадка? Гадаєте, звичайні пенсіонери, що виживають за 2500 грн на місяць, на таке диво фізично не спроможні? А от і здатні! Це, звісно, складна життєва формула: любов до землі та прекрасного мінус матеріальне забезпечення та соціальний захист плюс дисциплінованість та важка праця плюс сімейна, родова традиція дорівнює місце сили.

Так, тут відновлююся, звідси черпаю снагу, втрачену в міській метушні. А добре попрацювавши у цьому диво-саду, на цьому диво-городі, надовго позбавляюся депресії та безсонних ночей. Кращий відпочинок, аніж шумна вечірка з алкоголем. Хіба ж не так, містечкові «знавці сільського побуту»?