До Дня студента, коли колеги публікували фото часів своїх студентських років, знайшов свою «фотопарсуну». На ній – я, 18-річний «патлань». Так міг виглядати студент-першокурсник наприкінці першого року навчання.

Не склалося – не зміг зробити вибір «на все життя» у який виш піти вчитися. А йти абикуди не хотів, і документи на вступ взагалі не подавав. Для родини з поголовною вищою освітою – це був шок.

Батько, в минулому кадровий офіцер, пропонував обрати одне з київських військових училищ. Втім, мене не тішила перспектива 25 років «віддати Батьківщині», а думка про те, що у цивільне життя повернутися «глибоким стариком» у «аж» 43 роки взагалі лякала.

Вирішив, піду в армію, а там – як буде.

Не буду описувати «всє тяготи і лішенія воінской служби» в харківській учебці. Краще за все це може проілюструвати рядок з курсантської пісні на мотив «Березового соку» «Піснярів»: «Одна только мысль не дала умереть – я буду сержантом, я буду сержантом…»

Це справді була сувора школа брутального чоловічого колективу. І, водночас, щирої взаємодопомоги і дружби. Зрештою, як себе від початку поставиш – тим і будеш.

І ось омріяні і вистраждані сержантські погони на плечах. Не молодшого, а «повного» сержанта отримав, бо закінчив учебку на відмінно.

Ордена Леніна Московський військовий округ, наш підрозділ частини розташований майже в самому центрі столиці «нашей необъятной». Одразу заступив на посаду «замка» (так на армійському сленгові називали заступника командира взводу). Перше шикування. Виводжу свій 2-й взвод. Даю команди, але через брак досвіду, не враховую в який бік повертати. «Направо, відставити, ліворуч, кругом…» Підлеглі, крутяться під них доведеними до автоматизму рухами. Кінець кінцем, розібрався, вишикував…

Цей здається мізерний епізод вразив мене, 18-річного київського хлопця: «Яка страшна сила – влада, люди за твоїми вказівками, а то й забаганками крутяться немов болванчики. А якщо влада в руках, у голові поганої людини?»

До речі, в один день відзначався не лише День сержанта, а ще й День філософа. Гадаєте, совпаденіє?…

Десь з тиждень ходив приголомшений таким «умовиводом». Висновки з цього прикладу зробив для себе назавжди. Дякую долі за талановитих офіцерів-наставників, котрі носилися з нами, вчили непростій, написаній кров’ю, науці керування колективом, усвідомлення дисципліни, вміння віддавати і виконувати накази. І роль інституту сержантів у цьому чи не найголовніша.

Гордий, що свого часу довелося бути сержантом. Навіть «страшним» сержантом і старшиною роти.

З комбатами стосунки здебільшого якось не складалися, а від начштабів завжди відчував підтримку. Напевне, бо був в їхньому розумінні гарним стройовиком.

Пригадалося, якось стояв на пероні метро Фрунзенська, очікуючи на потяг. Поруч – старий, дуже поважного віку, явно «из бывшего времени», критично озирнув мене, і виніс схвальний вердикт: «Настоящий унтер». Згодом збагнув значимість (принаймні для мене) такої оцінки.

І коли сьогодні колеги-викладачі 19-річних лобурів називають «дітьми», мене аж пересмикує.

Можливо і тому, що у такому віці вже керував, ніс відповідальність за сотню своїх ровесників, готовий у будь-яку хвилину… (далі – за текстом присяги).

Пригадав старий американський армійський анекдот.

Генерал зупиняє, робить зауваження новобранцеві, що той не віддає йому честь.

– А хто ви такий?

– Я? Генерал!

– Ох і дістанете від нашого сержанта, він вас від самого ранку чекає…

Те, що цього року країна вже втретє відзначила День сержанта Збройних Сил України – невипадково і вельми правильно.

Маю честь, СЕРЖАНТИ і СТАРШИНИ!

Колишніх сержантів не буває…