На прес-конференції з нагоди річниці створення Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні – Музею Революції гідності його директор Ігор Пошивайло зазначив, що сучасний музей – то не стіни й експонати, а живий дух спілкування, осмислення історії для майбутнього, наукові дискусії, простір для громадських ініціатив. Навіть ставши минулим, Майдан не повинен стати лише історією. Його духом, його ідеями мають жити сучасники і наступні покоління. «І мертвим, і живим, і ненарожденним» – саме такою живою течією з минулого в майбутнє, бачив свою націю Тарас Шевченко. І своїм  Словом  він був у перших лавах бійців Майдану гідності. Музей  Революції гідності має стати кодом  майбутньої  України.

Власне,  не має стати – він уже є! Після Указу Президента й урядової постанови заклад отримав юридичне оформлення у січні минулого року,  а з літа – ще й фінансування. Формально музею рік, але ініціативна група працівників інших музеїв,  істориків, волонтерів, які склали кістяк нового колективу, розпочала збір експонатів ще у гарячі і криваві дні Майдану. Згодом вони об’єдналися у неформальну  ініціативу «Музей Майдану/Музей Свободи». За цей час ними зібрано більше двох тисяч оригінальних артефактів. Серед них – знаменита «йолка», евакуацією  якої у післямайданному серпні займалися  Ігор Пошивайло, тоді заступник директора Музею Івана Гончара,  та  історик, а нині радник голови Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко.  Зібрано кількасот аудіо- та відеоінтерв’ю – тисячі годин «живого» матеріалу. Є у фондах музею і БТР, який,  штурмуючи барикаду, спалахнув від «коктейлів Молотова».

І хоча музей – це не лише стіни, але й без них не обійтися. Поки що, не маючи власного приміщення,  працівники Національного меморіального комплексу Героїв Небесної сотні – Музею Революції гідності квартирують зі своїми цінностями в колег, наприклад, у Національному музеї  історії  України у Другій світовій війні, в Музеї Івана Гончара.  Відкрито постійну експозицію в Обухівському музеї, що неподалік Києва,  пересувні експозиції вже «мандрують» Україною, відбулися перші презентації закордоном.

Національний  меморіальний комплекс Героїв Небесної сотні – Музей Революції гідності»просить під забудову пустир навпроти  метро «Хрещатик» на Інститутській. Бо обов’язковою  складовою месоріалу має бути частина вулиці, на якій загинула більшість Героїв Небесної Сотні, інші місця, де відбувалися знакові події Майдану.

До речі, працівники музею уже давно проводять тут екскурсії. Тимчасовим місцем збору для них став один із підземних куточків торгівельного комплексу «Глобус». Його керівництво з прихильністю ставиться до молодих музейників, допомагає збирати і зберігати артефакти. На місцях головних подій працівники музею  встановили стенди: на них карта середовища, розповідь про те, що тут відбувалося, пояснення ключових слів, живі спогади учасників, фото  експонатів.

Такий стенд розміщено і на сходах,  що ведуть до  «Українського дому»,  де й проходила  нинішня «ювілейна» прес-конференція. Після її закінчення,  зупиняюся перед стендом. Читаю про те, що  в «Українському домі» в часи Майдану  працювала Мистецька сотня. 18 лютого 2014 року під натиском «Беркуту» майданівці залишили  цей осідок, але 25 січня відвоювали його. В ніч на 19 лютого «беркутівці» вчинили погром будівлі, розграбували фондосховище Музею історії  Києва. На стенді читаю свідчення-спогад Олександра Закревського: «… 19 лютого силовики захопили «Український дім», де було створено бібліотеку Майдану. В мене є фотографія, як «беркутівці» разом з військовими крадуть з нього меблі. Виявилося, що книжки вони просто знищили. Рвали їх, палили. Навіщо? Просто абсурдно… Украсти меблі – це ще якось можна зрозуміти. А книжки? Так поводяться тільки окупанти».

Після  вчиненого мародерами погрому вціліло два  фанерні щити, розмальовані художниками з Мистецької сотні Катериною Ткаченко та Юлією Овчаренко. На стенді – копії малюнків, що прикрашали дерев’яні обладунки мужніх героїв. Перший малюнок:  з України-серця виростають квіти для янголів і святих; другий: майданівець тримає дівчинку.

–  «Український дім», то готовий тимчасовий прихисток  для музею Майдану, – перериває моє «спілкування» зі  стендом голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В`ятрович . – Тільки,  здається, нас тут не дуже чекають.

І показує рукою на величезні афіші, що обліпили «Український дім»: «Хутровий ярмарок», «Бізнес-семінар»…

Згадуються торговці у біблейському храмі.

Ігор Пошивайло звертався до Державного управління справами президентської адміністрації, на балансі якого знаходиться будівля. Приїздила комісія, проте нічого і не вирішили. Через брак фінансування «Український дім»  сам заробляє на утримання, перетворюючись на комерційний заклад. І Музею Майдану запропонували сплачувати – не лише комунальні послуги, а й оренду. Але ж музей теж державна установа.  Навіщо перекладати кошти з однієї кишені в іншу? Виходить,  як  у тій  приказці, коли старці міняються ціпками….

– Гадаю, ми зможемо знайти місце для тимчасового притулку, – каже Ігор Гурик, який представляє родини Небесної сотні. – «Український дім» для цього підходить якнайкраще.

Після прес-конференції він іде до міськради дізнатися про підсумки розгляду «земельного питання». З цього приводу раніше Ігор кілька разів зустрічався з  Петром Порошенком. Каже, це були короткі, але плідні зустрічі. Саме  Президент  запропонував Київраду забезпечити ділянку під новий  музейний комплекс. І як треба буде, каже Ігор Гурик, то добиватиметься нової зустрічі.

Син Ігоря Гурика Роман – один із перших і наймолодших у героїчному мартирологові Героїв Майдану. Хлопцеві не було й двадцяти,  коли три роки тому на Інститутській снайпер поцілив йому у скроню. Романів прадід  воював в УПА. Як і його правнук, загинув двадцятирічним.  А всього у родині  Гуриків шестеро патріотів поклали голови за Україну. І я знову переглядаю стенд біля «Українського дому»,  з якого Іван Семесюк свідчить про наш Майдан: «Через усі ці події з’явилися чоловіки. Герої… П’ять років не було, а тут – Герої».

Нині бійці добровольчих батальйонів і Збройних сил – такі ж безстрашні і вірні сини України, як Роман Гурик, як полеглі з Небесної Сотні, –  кличуть нас гуртуватися, аби дати відсіч навісному ворогу-загарбнику. І кордони нашої національної пам’яті про далеке і близьке теж мають бути непорушними і священними, як і державний кордон.