Велелюддя на вечорах у Червоній залі столичного Будинку кіно Національної спілки кінематографістів стає доброю традицією. І що особливо тішить – молоде велелюддя. Того вечора кіноспільнота вшанувала пам’ять Миколи Мащенка, до 95-ліття від дня народження знаного кінорежисера, сценариста, письменника, громадського діяча, багатолітнього директора кіностудії імені Олександра Довженка.

– Мащенко по життю режисер, що значить директор (англійською режисер так і буде – director), – сказав, відкриваючи вечір, кінознавець Сергій Тримбач. – І призначення Миколи Павловича наприкінці 1980-х, на хвилі наростаючого патріотичного піднесення, генеральним директором кіностудії імені Олександра Довженка було логічним. У цій ролі він просто купався – жести, мова випромінювали справжню насолоду тим подарунком, який піднесло йому життя. Хоча подарунок був такий собі, адже йшлося і про велику відповідальність за долю українського кіно.

Як директор Мащенко зробив ставку на молодих. На студії з’явилося об’єднання «Дебют» на чолі з його товаришем Олександром Ітигіловим (разом вони зняли «Іду до тебе» і «Як гартувалась сталь») – і пішло-поїхало: Сергій Маслобойщиков, Олесь Янчук, Андрій Дончик, Віктор Приходько, Наталя Андрійченко…

У Спілці кінематографістів він теж був куратором молодих, саме завдяки йому виник і досі функціонує міжнародний кінофестиваль «Молодість».

– Рівних Миколі не було і не буде, – стверджує уславлений кінорежисер Роман Балаян. – Якби не Мащенко, мене не взяли б на кіностудію імені Довженка, якби не Микола, я б не захистив дипломну роботу. А сталося це так. Мою дипломну роботу інститут не став приймати, а парторг студії сказав, що «це паплюження українського етносу». Словом, біда. Редактор фільму радить: «Треба попросити Миколу Мащенка. Якщо йому сподобається, тоді він їм скаже і ти захистишся». Я підійшов до Миколи з проханням переглянути мою роботу. «Давай так. Я не дивитимуся. Може, мені не сподобається. Але я напишу добре». Він так і вчинив, і я захистив диплом. А потім мене не приймали на студію Довженка,і якби не Микола, я не зняв би тут жодного фільму. Фільм Мащенка «Комісари» – це взагалі про апостолів. Але мені більше подобається його короткометражна картина «Дитина». Раджу всім переглянути цей фільм.

Роман Балаян скромно не став уточнювати, що ж тоді відбувалося на студії Довженка, але історію прояснив Сергій Тримбач.

– Молодого тоді режисера заходились викурювати зі студії – знайшлись недоброзичливці. Уже облаштувалася якась засіданка, уже пішли в хід відповідні характеристики. І тут до кімнати вривається Мащенко і голосно, пристрасно, як умів тільки він, кричить: «Це ж кого ви збираєтеся зі студії виперти? Це ж новий Фелліні!». Всі одразу замахали руками: «Коля, заспокойся! Нічого такого…». На тому процес і зів’яв, не политий супротивними словесами. І це не якийсь поодинокий випадок…

– Микола Мащенко завжди намагався розпізнати талант в інших і як цей талант найяскравіше представити, – перехоплює нитку спогадів кінорежисер Олесь Санін. – Він колись мене, студента його товариша Леоніда Осики, подивившись наші роботи, покликав до себе: «Олесю, грошей немає, але ти мусиш зняти фестивальне кіно. В нас на студії якраз козацькі фільми знімаються, візьмеш там якісь шаровари, шаблі. Візьми акторів, яких треба…» Це був мій перший фільм «Мамай». Мащенко досі приходить до мене в снах – у своїй білосніжній накрохмаленій сорочці. І я весь час згадую його першу фразу, коли він мене зустрів на кіностудії: «Я син свинарки, який став народним артистом УРСР. Олесю, ось так потрібно працювати з артистами». Згадки про нього фантастичні. Він все робив для того, щоб таланти навколо нього проявлялися. Всім допомагав. Я ні від кого не чув про нього, що він когось обмовив чи погано про когось сказав. Був справді ясною, світлою людиною…

– Микола Павлович належав до людей, обдарованих Богом, – продовжила кінознавець, академік Національної академії мистецтв Ганна Чміль. – Я знаю його як режисера на знімальному майданчику, знаю його і як режисера власного життя. Кажуть, людське життя втілюється за художнім сценарієм. Микола Павлович був геніальним режисером, який ці художні сценарії реалізовував не тільки у власному житті й на знімальному майданчику, а й у спілкуванні з владою. І в цьому була велич Миколи Павловича. А ще в тому, що він любив людей, старався всім допомогти.

На вечорі панувала по-домашньому затишна атмосфера, в якій Мащенко поставав у спогадах не монументом, а живою, щирою людиною.

– Роман Гургенович Балаян просить, щоб я розповів, як я грав з ним у шахи, – посміхається Сергій Тримбач. – На той час, коли познайомився з Мащенком, я як для автора «товстого» журналу мав несолідний вигляд. Він навіть дорікнув керівництву редакції: мовляв, чого ви до мене якогось студента прислали. Словом, його запрошення на інтерв’ю видалося оригінальним: «В шахи вмієш грати, то приходь». А тоді, до речі, серед «довженківців» шахи були «народною грою». Розставили фігури, зробили по декілька ходів, і тут він на щось показує вбік: «А ось там, дивись, бачиш?» Я подивився, а потім на шахівницю: «Так ви ж у мене слона…», – «А… Це такий дебют. Бачу, ти дебютів не знаєш, я тобі книжку куплю». Десь за два ходи – знову: «Дивись, он там…», – «А де мій кінь? Якого біса дебют!..» За деякий час я здався, бо не було вже чим грати. Років за 20 нагадав йому цю історію. І почув у відповідь: «Запам’ятай: Мащенко не вміє грати в жодну гру. Але завжди виграє!»

Як далі зазначив Сергій Трибач, уже серйозно, справжній авторитет, пошанування кіноманів і колег приніс Мащенкові фільм «Комісари». Тоді, в 1969-70-му, режисерові попсували чимало крові, вимагаючи нових і нових переробок. Бо комісари в картині (а дія фільму відбувається в 1921-му) вже вагалися у своїй вірі і сумнівалися в своєму вождеві Лєніні. Не всі, звичайно, але навіть найправовірніші вважали, що не зле було б знову пальнути з «Аврори», «обнулити» революцію, почати все спочатку. Хоча за великим рахунком фільм, стилістично й світоглядно, тяжіє до оповіді про першохристиян, першовірян.

– Той, хто вірує, завжди наражається на спротив тих, для кого віра, а з нею совість і честь, є чимось несправжнім, ефемерним, – підсумував Сергій Тримбач. – Мащенко, за моїми спостереженнями, завжди вірив у те, що робив, що сповідував. У завтрашній день, зрештою. Він у чомусь був більшим за свої фільми. Життя його – це ще один фільм, який він витворював з неймовірним запалом, пристрастю, енергією, любов’ю. Й самоіронією – без цього теж не траплялось жодної його імпрези.

Кіноактриса Лариса Кадочникова пригадала епізод, в якому розкривався дар Мащенка знайти підхід, мотивувати актора на виконання ролі. Так, під час роботи над «Комісарами» він заявив актрисі, що текст її монологу замінено новим. І якщо вона одразу ж його не вивчить – зніме її з ролі.

– Мені стало так моторошно, – зізнається актриса, – відійшла вбік, стала читати, автоматично повторюючи текст. Сказала: «Я вивчу». Згодом кажу: «Вивчила», – «Добре, увага! Монолог героїні. Мотор!» І я раптом його промовляю. Повністю. Але вся душа була сповнена такою пристрастю… Мащенко добивався цього, розумів, що досягти такого можна неочікуваним «ударом під дих»… І він вдарив мене. Я не зламалася, не промовляла текст, а жила цим, і коли завершила грати епізод, всі зааплодували. Згодом, коли переглянула картину, приголомшливу гру партнерів – Костянтина Степанкова, Івана Миколайчука, Леоніда Бакштаєва, побачила на екрані свою героїню, сказала собі: так, я зіграла те, що від мене прагнув Микола Павлович.

– Фільм «Вінчання зі смертю» ми знімали у лютому, – згадує виконавець головної ролі актор Олег Савкін. – Було дуже зимно, навіть морозно. Наприкінці фільму, коли вже відбувся розстріл, коли герой, котрого я граю, божеволіє і починає кидатися на солдатів, які його оточують, і треба було бігти й кричати… У Миколи Павловича у фільмах актори майже завжди кричать. Тож моєму герою треба було бігти і кричати, бігти і кричати… Ну, крикнув, раз, крикнув другий… А лютий місяць, думаю, чого я волатиму? Тож тихенько собі рота відкриваю… Раптом: «Так, синок, а я щось тебе не чую», – «Миколо Павловичу, сподіваюся, це моя не остання картина». А він так глянув на мене: «Синок, а ти вважай, що це остання»…

Дуже вдячний йому за цей урок професії. Мені здається, він так й знімав усі свої фільми: кожен, як останній. І ті, хто з ним творив, так само працювали, як востаннє. На тій картині гримером був світлої пам’яті Василь Гаркавий. Щось йому не сподобалася кров, якою він мене мав обквацяти. І він проколює чимось свій палець, видавлює з нього кров, і маже нею мене. А я подумав: «Слухай, так тут працюють люди, навіть кров свою віддають»…

– Микола Павлович був воїном, він вмів тримати удари, але, мені здається, сам їх ніколи не наносив, – наголосив голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Борденюк, кінооператор «Вінчання зі смертю», інших картин Миколою Мащенком. – Тримав нещодавно удар і Центр Довженка, коли дуже їх просили встигнути підготувати цифрову копію картини «Вінчання зі смертю» для сьогоднішнього показу. Цей фільм знімали дуже швидко – менше, ніж за 20 змін. Микола Павлович рідко працював повну зміну. Як правило, за пів зміни знімали заплановане на день роботи. Потім відпочивали, планували наступний знімальний день фільмування російської тайги, у нашій Пущі Водиці.

Щиро бажаю всім присутнім, щоб через багато десятиліть ваші ювілеї відзначалися з такою доброзичливістю, теплотою, і любов’ю. Так збережемо, даруйте за патетику, національний код самоідентифікації, нашу повагу до минулого, віру в майбутнє, яку так доблесно відстоюють на фронті наші захисники.