Розмова з усесвітньо відомим творцем мікромініатюр, народним художником України.
Давно мріяв зустрітися з цим українським чародієм, слава про якого облетіла весь світ. А особливо заохотився до розмови з ним, побувавши на дивовижній виставці, що діє на території Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Неподалік знаменитої майже стометровової лаврської дзвіниці знайшли оселю унікальні мікромініатюри, кожна з яких, без перебільшення, – шедевр, гідний книги рекордів Гіннеса.

Як і тисячі відвідувачів, які щодня бувають у цьому одухотвореному залі, що нагадує палубу космічного корабля, я не міг відірвати погляду від кожного твору. Приголомшували своєю загадковістю й філігранністю найменша в світі книжечка – «Кобзар» Т. Г. Шевченка, що легко проходить крізь вушко голки; Тарасів портрет розміром 3х3 міліметри, виготовлений з тернової кісточки; ноти «Полонезу» Огінського, виписані на стилізованому листочку «квітки прощання» хризантеми розміром 2х5 міліметрів; дивовижна троянда, вміщена у волосині; реальна підкована блоха (в кожну підкову коваль-чарівник «увігнав» по три золоті вухналики)…

Втім, розповідати про ці унікальні твори – мало. Їх треба хоч раз у житті побачити, щоб збагнути, на що здатні людський розум і руки. Свої неперевершені «невидимки» Микола Сергійович творить уже понад півстоліття, йдучи від складного до ще складнішого. Перехоплює подих, коли дивишся пізніші його роботи. Ось корпус фрегата-музею «Лебідь Фінляндії» довжиною 3,96 мм і товщиною оснащення 0,003 мм. Ось композиція «Караван»: африканська пальма, піраміда і четверо верблюдів розміщено у вушці звичайної голки. Подиву гідна композиція «Паралельний світ». Уявіть комара в натуральну величину (довжиною 6,5 мм), викуваного із чистого золота. На його хоботкові під парасолькою примостилась дівчинка, взута в золоті черевички, один із яких звисає з ноги…

Улітку цього року Микола Сядристий збагатив свою експозицію, так би мовити, інформаційно. «Виткав»-вистелив посеред залу довжелезний «килим» із численних публікацій про його творчість, видрукуваних провідними виданнями світу (а виставлявся він на всіх континентах планети, крім Арктики й Антарктиди). Цю композицію відвідувачі вже встигли охрестити «Мікробієнале з макроефектом». Тут величаво зазвучала могутня симфонія мов: української, російської, англійської, японської, китайської, французької, арабської, іспанської, норвезької, івриту…

Наснажений побаченим і прочитаним, поспішаю на зустріч із видатним митцем. Знаю, що він у вересні відзначив своє 75-річчя, але переді мною постала людина зовсім іншої «вікової категорії» – моложавий, стрункий, з густим чорним волоссям і вигостреним, проникливим поглядом жвавих очей, які випромінюють мудрість. Найперше цікавлюся в Майстра, як народився цей музей.

– Сталося це понад тридцять років. Об’їхавши світами, я подумав, що було б непогано відкрити постійно діючу виставку моїх робіт у Києві. На її створення я, як автор ідеї і своєрідний виконроб, потратив немало зусиль. Дуже допомогли в роботі художники Гайдамака, Солодов, працівники київських реставраційних майстерень, робітники заводу імені Антонова та інші. В організаційному плані мав значну підтримку від тодішніх заступника голови Ради Міністрів України Є. Качаловського, помічника В. Щербицького В. Врублевського, міністра культури С. Безклубенка. Радий, що цей музей відомий не тільки в Києві. За час існування ця експозиція принесла державі щонайменше три мільйони доларів.

– А де була Ваша найперша виставка?
– Звичайно ж, у Харкові. Ще наприкінці п’ятдесятих років. Я тоді навчався в дуже популярному вузі –Харківському сільськогосподарському інституті імені Докучаєва. Перші роботи показав своїм друзям, а потім їх побачили багато харків’ян. Під час відкриття експозиції черга була, мабуть, з півкілометра чи й більше. Згодом виставка пішла мандрувати по всьому Союзу: від Ужгорода до Южно-Сахалінська. А міжнародна прем’єра відбулася на «ЕКСПО-67» у канадському місті Монреаль. Після того я виставлявся більш як у п’ятдесяти країнах: Індії, Японії, Австралії, Бразилії, Чилі, США, Арабських Еміратах, Фінляндії, Швеції, Аргентині…

– Цікаво, як Ви, агроном за фахом, прийшли до створення мікромініатюр?
– Творче й психологічне коріння цього – з дитинства. Батьки мої були звичайні колгоспники з мальовничого села Колісниківка Куп’янського району на Харківщині. Розкинулося воно в долині, де протікає річка. За селом починалися безкраї поля й далекі степові дороги. Світ цього краю залишив по собі майже космічне відчуття часу й простору, а також величну, гармонійну співмірність усього того, що в ньому квітнуло, жило або зникало. Всі речі, які робив і роблю, — пряме або підсвідоме відлуння того дитинного захоплення. Споглядальність, якою переймався ще з малих літ, згодом і народила напрям мистецтва, який сповідую. В далекому дитинстві, коли пас домашніх гусей і стеріг колгоспних курей, я, звісно, не думав, що колись створю свій мистецький світ, такий співзвучний ХХІ століттю, що об’їду зі своїми роботами усю планету.

– Миколо Сергійовичу, з Вашої прес-експозиції із подивом довідався, як багато відомих політиків зазирали у вічка мікроскопів, щоб побачити сотворене вами. Хрущов, Шелест, Єльцин, Горбачов, і колишній президент США Картер, і генеральні секретарі ООН, і ще багато-багато інших президентів, прем’єрів, генсеків та спікерів… А чи бував у Вашому київському музеї хтось із українських президентів?
– Не було жодного. Видно, така наша українська історична закономірність. Щоправда, було, що мої роботи бачив Віктор Янукович… у Сінгапурі, перебуваючи там з офіційним візитом. Казав і казатиму: для мене прості люди завжди цікавіші, аніж політики, бо від перших дістаю куди більше всілякої інформації. Політичні ж діячі – це здебільшого сухі, скритні, хитрі й боязкі люди. Хоча бувають і винятки. Приміром, свого часу на мене справив сильне враження Хрущов, коли він приїжджав у Харків. Було це ще в роки моєї студентської юності. Мене довго готували до зустрічі з ним, навіть текст написали, щоб я не наговорив чогось зайвого. Позичивши в товариша піджак, бо сам жив бідно, прямую до обкому. Попередили, що на побачення з високим гостем мені відводиться всього п’ятнадцять хвилин. За цей час я мав показати першому секретареві ЦК КПРС свої твори і встигнути зачитати текст. І тут заходить він, подає мені через стіл руку й відрекомендовується: «Микита Сергійович». А я йому вслід – «Микола Сергійович». Я, звичайно ж, дуже хвилювався і замість заготовленого тексту висловив власну думку: «Микито Сергійовичу! Ви морально й фізично дали волю мільйонам людей, які сиділи в таборах. І як би там не було, ваше ім’я ніколи не буде забуте». Вочевидь, мої слова припали Хрущову до вподоби, бо він говорив зі мною дуже довго, причому, розмовляв розкуто, не як великий державний діяч, а як вимудрений досвідом голова колгоспу. Наша розмова тривала більше години. Тоді ж я подарував йому портрет, який намалював шрифтографією, – тобто, на нього лягло десь понад сто двадцять п’ять тисяч букв різної товщини. Під лупою можна було прочитати тексти його промов, які він виголосив під час візиту до Америки. Портрет Хрущову дуже сподобався, він мені подякував за нього, а відтак сам у себе запитав: «Невже я там так багато «наболтал»?»

– Наскільки мені відомо, Ви з неабиякою симпатією ставилися іще до одного з лідерів тих літ – Петра Машерова, першого секретаря ЦК Компартії Білорусії.
– Петро Миронович – людина дивовижна. У минулому партизан, Герой Радянського Союзу, був патріотом свого краю, над усе любив «сябрів», а вони його. Під час Декади української культури в Мінську, де демонстрував свою експозицію і я, він у присутності високих керівників української урядової делегації щиро мені казав: «Миколо, в твоєму прізвищі вловлюється щось білоруське. Переїжджай до нас. Дамо квартиру, дачу, майстерню. І на додачу – звання академіка». Він би так і вчинив, бо надто прихилився до моєї творчості, не раз згадував моє ім’я у своїх книжках, нагородив мене Почесною грамотою Президії Верховної Ради Білорусії (до речі, таку ж українську відзнаку я одержав значно пізніше). З його відома в Білорусії видали мою книжку, яку, між іншим, на конкурсі Всесоюзного товариства «Знання» визнали найкращою науково-популярною книжкою в СРСР. За неї я тоді удостоївся першої премії і Диплома першого ступеня.

– А що то була за книжка?
– «Таємниці мікротехніки». Я написав її ще на початку сімдесятих років. Заохотили до цього два московські академіки, яким припали до душі мої роботи: І. Артоболевський та Нобелівський лауреат М. Басов. А до цього я, працюючи в Закарпатті головним агрономом державної інспекції при облуправлінні сільського господарства, у вільний час написав свою першу книжку «Чи важко підкувати блоху?» Скажу без похвальби: агрономом я був не гіршим, інакше мені не пропонували б посаду головного агронома Держінспекції України. Однак гору взяло мистецтво.

— Ви тоді таки оселилися в Києві, але в іншій іпостасі. А при бажанні могли стати й мешканцем Мінська. Чому не пристали на цю пропозицію?
– Якщо по щирості, мені свого часу пропонували своє громадянство не тільки республіка Білорусія, а ще п’ять зарубіжних країн. У трьох із них навіть виділили квартири. Але я людина консервативна, вірна древньому висловлюванню: «народитися, жити і вмерти в рідному краї». Замість мене отримали «постійне громадянство» мої експозиції: в московському Політехнічному музеї, у Князівстві Андорра та в Сентендре – угорському місті художників.

– Миколо Сергійовичу, все глибше й глибше занурюючись у Ваш внутрішній світ, щоразу переконуюся: Ви із тих рідкісних людей, яким, як прийнято казати, Бог дає все одразу. Майстер мікромініатюрних шедеврів, народний художник України, письменник і поет, чиї філософські вірші стали своєрідними золотими ключиками до кожної з мікромініатюр, абсолютний чемпіон України з підводного спорту. Зрештою – незалежний історик, учений-мислитель, хто одним із перших в Україні, ще у вісімдесяті роки, підняв тему Голодомору й багато зробив у цій царині. 2005 року Ви першим підготували велику виставку про комуністичний терор і Голодомор 1932–33-го, яка експонувалася в усіх обласних центрах нашої держави, побувала в Угорщині та Греції. А ще разом з іншими митцями взяли активну участь у створенні Меморіалу пам’яті жертв Голодоморів в Україні. Ви, як мені відомо, подали ідею створення в Україні Інституту народної пам’яті. Це, до речі, задокументовано в пресі. Що спонукало Вас зайнятися історією?
– Скажу чесно. Я, звичайно, радий, що саме завдяки мені з’явилося в світі нове слово «мікромініатюра». Але мікромініатюрним роботам я віддав десь п’ять-сім відсотків своїх зусиль. Решту поклав на вивчення нашої драматичної історії. Подорожуючи світом, мав змогу постійно зустрічатися з представниками культури, вченими різних поколінь, рідні яких під тиском більшовизму вимушено залишили Батьківщину. Серед них – доньки Івана Франка, Павла Скоропадського, діти російського дворянства і багатьох представників із царського оточення. Атмосфера такого середовища й спонукала мене надто прискіпливо вивчати історію, зокрема, й витоки більшовицького терору. За роки вдалося зібрати величезний архівний матеріал з історії всіх каральних спецслужб СРСР, концтаборів, їхнього походження, кадрового складу, а також документи про депортації, знищення передової української й російської інтелігенції.

Мене, вихідця з села, не могла не зацікавити тема Голодомору в Україні й те, хто насправді був його ідеологом та чому більшовицька влада з такою ненавистю винищувала українське селянство. Перевернувши гори літератури, спілкуючись із багатьма зарубіжними та деякими нашими вченими, з живими свідками тих страшних літ, з прискіпливим письменником-дослідником Володимиром Маняком та його дружиною Лідією, я остаточно дійшов висновку, що голод був стратегічним планом Леніна, спрямованим проти невпокореного селянства, остаточним «вирішенням селянського питання», як говорив сам вождь. Тих, хто в це не вірить, відсилаю до сторінок 401–404 сорок третього тому повного зібрання його творів (російське видання). Там Ульянов (Ленін) з упевненістю пише, що останній і рішучий бій селянству буде дано в 1931 році.

– Про планове знищення селянства, яке «порождает капитализм ежеминутно и ежечасно», Ленін говорив постійно, з маніакальною нав’язливістю, особливо це засвідчено в 36-у, 38-у, 39-у, 40-у та в інших томах, – продовжує далі М. Сядристий, з пам’яті цитуючи окремі тексти, чітко називаючи сторінки джерел, на які посилається. – Для вождя революції всі селяни – багаті, середні, бідні – були потенціальними ворогами, тим-то і «бой с ними будет такой, которого еще не видел мир». А боровся з невгідним класом «на повну» уже Йосиф Сталін. Ще раз наголошую: ідея, чіткий план і часові рамки Голодомору-Геноциду належать Володимиру Леніну. За деякими даними, голод забрав тоді в Україні щонайменше сім мільйонів чоловік, хоча точної цифри ніхто не знає. Як відомо, в 1945 році від двох атомних бомб, скинутих американськими літаками на японські міста Хіросіму та Нагасакі, миттєво загинуло 130 тисяч чоловік. Отож вважайте, що за два роки Голодомору на Україну було скинуто понад п’ятдесят таких бомб!!. Я вважаю, що не визнавати це Геноцидом може тільки плебей або моральний злодій…

* * *

Що ж, аналізи й висновки мого співрозмовника з багатьох галузей людського буття й справді високопрофесійні, академічні, як і його безмежні знання про глибини мікрокосмосу. Наш Микола Сергійович Сядристий – воістину совість української нації, унікум серед української еліти, митець європейських вимірів. Великий білорус П.Машеров не помилявся: саме такі особистості й мають носити академічні звання.