Житомирський поет чи стоматолог з Ужгорода, музикант чи науковець? Насправді  ж, Мирослав Гончарук–Хомин не  любить шаблонів.  У нього різнобічне життя, з гранями витонченими. У свої 25 літ він видав 5 поетичних збірок, став секретарем науково-навчального центру судової стоматології. А ще він –  лауреат премії Національної Академії медичних наук України, стипендіат програм Верховної Ради України та Президента. Його ім’я  лунало у німецьких, італійських, російських словацьких, грузинських фахових виданнях…

– Мирославе, то хто ж ти більше, поет чи лікар?

–  Як у тому фільмі: «То ви пастух чи музикант?». Так і я – зрання стоматолог, а надвечір – вже  поет. Мені навіть закидали – в моїх книжках багато термінології. Навіть підраховували, що у третій збірці сімдесят з гаком таких специфічних слів. Це все ж таки творилося  підсвідомо. Тоді це була моя фішка. Я розумію, що кожна людина якимось чином самостверджується. Це життєвий фактор. Можливо, саме так я ідентифікувався. Сьогодні ж намагаюсь відмовитись від фахового у поезії, використовую термінологію якнайобережніше.

– Складно поєднувати професійну діяльність з поезією,  музикою?

– Інколи бракує часу. У мене наразі державні іспити, конференції, є й особисті якісь зустрічі, які неможливо пропустити. Але це мене не втомлює.  Коли змінюєш одну діяльність на іншу, то це як віддушина, як десерт. Я себе в таких умовах почуваю комфортно.

– Щойно відбулась презентація твоєї  п’ятої збірки поезій, з чим тебе і вітаємо! З кількістю книжок що змінилось у твоїх поглядах на життя, на творчість?

– З кожною новою книжкою додається «сивих» волосин мудрості. Бо перша моя книжечка вийшла максималістською, юнацькою, графоманською. Там дуже багато зойків, особистісного, зовсім відсутня соціальна тематика. То була така егоцентрична збірка віршів про невдале кохання, яким я хотів поділитись з усім світом. Нині ж розумію, що у світі таких поетів, як я, багато, а тролейбусів не вистачає…

– А що у пана поета з особистим життям?

– Його, власне, як такого і нема. Звичайно, є якісь романтичні інтриги, побачення, зустрічі, але це не передумова для якихось серйозних рішень чи змін мого життєвого образу.

– У тебе багато інтимної лірики. Це справжні глибокі переживання чи досконала римована гра?

– Я намагаюсь у віршах не грати. Взагалі хочу, щоб образи були максимально дотичні до реальних. Я не прихильник того, щоб усе було гладенько і ніби маслом по білому хлібцеві. Волію більше, щоби слова лунали гостро. Звичайно, не можу писати без певних особистих вражень.  Взагалі до побудови фраз ставлюсь як до науки. Все повинно точно відповідати життю, тому, що за вікнами.

– Ти учасник творчого тандему «Feel It». Розкажи трохи про те, як він створився, як ви пишете пісні, музику.

– Познайомились ми із солісткою тоді майбутнього тандему Ганною Окружко  років зо п’ять тому на медичній практиці у Словаччині. Спочатку, якщо чесно, у нас були тісніші взаємини. Але потім, заради «чистої творчості», ми наші почуття зуміли трансформувати у міцну дружбу. Згодом почали народжуватись наші пісні. Позаяк я живу в Ужгороді, а Нюта – у Вінниці, то музику і вірші або пишемо самі, або добираємо у соціальних мережах. А потім вже чи я до неї їду, чи вона до мене, і записуємо пісні. Є плани про  повноцінний альбом.

– А концерти,  літературні вечори.  Про таке мрієте?

– Хотілося б. Але то складні організаційні питання. Мають бути певні зв’язки, треба  «тертися» у літературних тусовках. У мене на те нема часу, та й бажання, якщо чесно. Скоро у Львові буде презентація «Моєї підростаючої зброї». Там не буде, певно, аншлагу. Проте я звик не до кількості людей, а до аури. Хоча вечір поета – це чудово і потрібно. Навіщо ж тоді вірші, які не читаються?

– Одного разу ти сказав: «Якщо щастя – це пошук, то я щасливий».  У чому полягає твій пошук?

– В одному інтерв’ю Лесь Подерв’янський сказав, що ті, хто завжди почуває себе щасливими, насправді мають психічні відхилення. Я не повністю згоден із цією фразою, але щось у ній є. Насправді ж не відчуваю себе цілковито  щасливим. Так, я радію, коли чогось досягаю, комусь дарую усмішку. Та це коротка мить. Вона зараз є, а за хвилю – минулася. І треба знову іти вперед, до чогось прагнути.

– Маєш неймовірну мрію?

– Ніколи не мрію і не намагаюсь. Я ставлю цілі, яких досягаю. Бо всі вони – реалістичні. Звісно, є якісь бажання, і прийде день, коли я їх втілю у життя. Але потрібна та сама мить, щоб ці події були незабутніми. Я хочу досягти чогось у житті, щоб мати можливість допомагати моїм близьким. Власне, хоч би й підставити плече братові, щоб йому було легше на його шляху.

– Ти нещодавно виступив разом із Сергієм Жаданом. Чи плануєте з ним якісь спільні проекти?

– Я б дуже хотів, та не знаю, що саме можу йому запропонувати. Його світогляд ширший. Як я вже казав, я стоматолог, а не поет. Або точніше, більше стоматолог, ніж поет. Він же у творчому сенсі досить активно і стрімко розвивається. Тому, якщо я щось вигадаю, то неодмінно спробую втілити це разом з ним. Поки ж – це лише у планах.

15 червня Мирославові виповнюються перші 25! Він багато встиг. Як на свій вік – доскочив посутньої вершини у фаховості й творчості. Має шанувальників його поезії. І заздрісників та недоброзичливців. Тому він на правильному шляху. Треба йти. Не озираючись.