У Небесному Повстанському Війську поповнення: 12 серпня 2022 року упокоїлася Дарія Гусяк (псевдо «Дарка», «Нуся») – зв’язкова головнокомандувача Української повстанської армії, генерала-хорунжого Романа Шухевича, активістка Організації українських націоналістів, політв’язень, засновниця громадської жіночої організації «Всеукраїнська Ліга Українських Жінок».

Червень 2007 року, Львів. Тоді, разом із власкором парламентського телеканалу «Рада» у Західному регіоні, світлої пам’яті Ярославом Гретчуком, котрий фіксував все на камеру, завітали до скромної квартири пані Дарії – записати її спогади. Поки Ярослав ладнав знімальну техніку, оглядаю помешкання. Попри майже спартанську обстановку – затишно. Саме з постаті «Генерала Чупринки» (одне із псевдо очільника УПА) розпочинаємо розмову. Фрагменти з неї публікуються вперше.

– Більше знаю Романа Шухевича як людину, – неспішно тче пані Дарія полотно спогадів. – У сорок сьомому році, коли я з ним познайомилася, бо я організовувала для нього квартиру, – тоді вже не було такої дії і такої чисельної армії УПА, як то було в сорок третьому, сорок четвертому роках. Ми навіть не зверталися до нього «Друже командир» – а «Друже провідник», бо він водночас був й провідником ОУН усієї України.

Вже тоді у мене були контакти із зв’язковими – Олею Ільків і Мартою Пашківською, і коли дізналися, що мені грозить арешт, вони запропонували перейти в підпілля. Перед тим вони переговорили, напевно, із Шухевичем, із Катериною Зарицькою – вона організувала й очолювала Український Червоний Хрест і була найближчою дорадницею Шухевича…

Коли була готова криївка, він прийшов. Отже, з того часу я і знала Шухевича.

– Якими були Ваші перші враження від зустрічі з Романом Шухевичем?

–Я не знала, наприклад, хто він є, навіть тоді, коли організувала оту конспіративну хату. І коли його побачила, зрозуміла – то якась людина високопоставлена, займає якийсь високий пост, але я не знала, що то є саме Шухевич.

Проте сталося так, що його здоров’я дуже погіршилося, хвороба серцева почала розвиватися. За короткий час Галина Дидик підготувила у Львові відповідну хату і його перевели до Львова ті самі хлопці. Отже, Шухевич вже не зимував тут, зимували лише хлопці. Але сталася абсолютно випадкова історія, і нам довелося покинути ту хату. Навіть стрілянину вчинили, бо якось зайшов участковий, з того боку, звідки ми його не очікували, – хлопці не встигли в криївку сховатися і вбили тоді того участкового. І ту хату нам довелося покинути.

– А ота криївка, що в Білогорщі?

– Пізніше я організувала ще одну хату, але там також зазнали ми невдачі, а вже тоді третя хата була у Білогорщі. Цього разу ми абсолютно не були пов’язані з тереновою організацією. Наприклад, так як в Княгиничах. Ніхто з підпільників з того терену нічого абсолютно про нас не знав. Шухевич ту хату знайшов через такого Юрія. Він, здається, мав пост надрайонного провідника (то вже було глибоке підпілля – сорок восьмий рік), і він порекомендував, власне, хату Анни Конюшик.

Білогорща, остання штаб-квартира головного командира УПА

Я з нею зустрілася і поставила одну-єдину умову: щоби абсолютно ніхто з її родини нічого не знав, хто там перебуває і що там за люди. І вона, мабуть, до арешту не знала, хто у неї був. І коли до неї приходив, наприклад, брат або сестра (я одного разу тоді там була), то ми ховалися. Не йшли до криївки, щоправда, а в крайню кімнату, а там дверцята на горище, і там пересиджували, поки гості були.

– А отой невеличкий сховок за вішалкою?

– Там також примітивна криївка була, я і в ній побувала. Прийшов хтось чужий і нас четверо, значить: провідник, два охоронці і я… – ми там свобідно стояли,.. ще, може, й п’ята особа могла б поміститися. Але то не криївка, знаєте, там сісти не було де. Краще була зроблена криївка на три особи. Там можна було посидіти, і залежно від ситуації, перебути в ній довший час. Це вже була остання криївка. Шухевич був задоволений – йому не хотілося її міняти. Але то була помилка, бо більше як одну зиму не треба було там зимувати. Тим більше, що то були такі роки, коли по п’ятах ходили за нами. І за мною тут, у Львові стежили і я, між іншим, прийшла до провідника і сказала, що ситуація дуже загострюється, кажу, (а вони мені давали таке доручення – перевірити хати, які вже були провалені, які вже були відомі МГБ), і я мало двічі не потрапила до їхніх рук. І зрозуміла, що вони вже стежать за мною. А провідник каже: «Ідіть ще на таку-то зустріч, а тоді виїжджайте зі Львова». Але мені вже не вдалося виїхати.

– Якщо пригадати початок березня 1950 року, якими були останні дні Романа Шухевича?

– Я небагато про те можу сказати, знаю лише те, що Галина Дидик говорила. Але й вона небагато пам’ятає, бо ви знаєте, вона прийняла отруту і якийсь час була непритомна. Але до того, заки прийняла отруту, почула вистріл – то був домовлений такий сигнал, що вона має діяти на свій власний розсуд. І тоді вона втратила притомність, і коли вже отямилася, то почула, як гебісти між собою говорили: «Шухєвіч застрєлілся». Вони мали строгий наказ взяти його живим і того не зробили, то вони по-своєму такий сценарій укладали, щоби як можна менше провини упало на них. І тому є кілька варіантів опису того, як то сталося.

– Пам’ятаєте останню зустріч з Шухевичем?

– Я часто бувала на Білогорщі. Остання? Ну, могло бути в січні, в лютому могло бути… Він погано почував себе,.. лікувався, «Анна» (Галина Дидик, «Анна» – то її псевдо) дбала про нього, вони ходили до лікаря. Мушу сказати, наскільки то людина була відважна. Йому порекомендували одного єврея-лікаря, який був більш-менш того віку, що й Шухевич.Коли той навчався на медицині, Шухевич – на політехніці. Але студенти львівських вузів зналися між собою, або бачилися,.. різні якісь там заходи були. І він з великим риском ішов до того лікаря, бо той його міг впізнати, міг відразу подзвонити. Взяв Галину з собою і пішов до нього. Я якраз прийшла після того, як вони повернулися від лікаря, і Шухевич кілька разів запитував: «Ну як, подруго «Анно», як думаєте, яка була у нього міна, як він на мене дивився, як вперше побачив, як він розмовляв зі мною? Чи ви чогось не зауважили»? Він її спеціально взяв, щоб вона спостерігала, яка буде того лікаря поведінка. Ну і вона запевняла, що нічого особливого не зауважила, і була переконана, що він не впізнав. Роки ж минули, Шухевич уже старший, огрядніший був – молодим весь час він був дуже такий худий. І в сорок сьомому році, ще коли я вперше його побачила, він був такий худорлявий, а тут вже дещо поправився.

Він був взірцем для будь-якого повстанця, підпільника, взірцем відданості, відваги, посвяти, його страшенно любили. Мав у собі всі такі якості, які дуже притягали людей до нього. І він не старався про те, щоби, викликати у когось симпатію, якусь прихильність, – то у нього було природне. Він з молодості був отаким дуже товариським, дуже прихильним до людей, відзначався великим вмінням розмовляти і слухати. Слухати людей – то також дуже важливо, бо у наш час люди люблять говорити, а вислухати когось не кожний уміє. Ну і це створювало таку атмосферу приязні.

Хочу навести одну деталь на підтвердження його відваги. Отже, він з Білогорщі з одним пістолетом пішов до Рудна. Там у Анни Конюшик були знайомі, також з переселенців, така родина вчителів. І вона прийшла до них з Шухевичем, його представила як свого колегу, що він також вчитель, прийшли на Різдво, на свято. Може, вони її і запрошували, і вона прийшла з таким своїм знайомим, який також у неї гостював. Знаєте, то був великий ризик, бо то був такий час, вже сорок дев’ятий рік і облави, перевірки постійні. А ще на свято особливо вони стежили за тим, чи хтось новий не появляється там в селі чи навіть у містах. Ну і він там побував, бо йому хотілося побачити, поговорити з інтелігенцією нашою українською, львівською (бо Рудно під Львовом), випитати, які у них надії, на що, як вони взагалі живуть, як сприймають оту дійсність.

Або виїзд до Одеси – то також був великий ризик: мав хіба може гранату з пістолетом. І навіть (Василь) Кук мені казав: «Як він міг наважитися туди поїхати?» Але вище від нього нікого не було, не було кому йому того заборонити. Він сам розпоряджався своєю особою.

– Після загибелі Шухевича рух спротиву поступово зменшував активність?

– Ну я ж була ще до того арештована. Другого березня, а він загинув п’ятого. Так що я не можу знати, як довго ще діяли деякі групи.

Я ж двадцять п’ять років відсиділа. Так що багато помінялося з того часу. Але Галичина залишалася Галичиною, тут все-таки та національна свідомість була на найвищому рівні, якщо порівнювати з іншими регіонами України. Створювалися нові різні організації.

– Як Вас заарештували?

–Я відчувала, що за мною стежать. Ясна річ, до Білогорщі дуже обережно йшла, так що я тоді сліду не зробила. Після зустрічі мала виїхати. Зустрілися з одною жінкою, потім ще з одною мала зустріч, і та остання, то власне була жінка, яка співпрацювала з МГБ, яка мене видала. Я вже зрозуміла після зустрічі,.. я з нею так довго не розмовляла, ми дуже скоро розсталися, але зрозуміла, що за мною вже стежать. А я мала поїхати на зустріч з Галиною (Дидик, – А.М.), передати результати моїх розмов на зустрічах і виїхати зі Львова. І так старалася сісти на трамвай, на якийсь транспорт, де би не було таких підозрілих людей. Сіла, хотіла пересісти на інший, вийшла і пішла такою вуличкою направо, недалеко від Політехніки. Той трамвай їхав по вулиці Бандери (у 1950 р. – вул. Сталіна) – він і зараз там їде – то «двійка» була,.. завернув наліво від Політехніки вбік, я вийшла, направо звернула… Йду тою вуличкою, ще повертаюся, дивлюся, хто виходить із трамваю – нікого підозрілого не побачила. І зробила, ну, може, десять кроків. Раптом чую,.. не знаю, звідки вони – чи машиною під’їхали і вискочили, чи десь чекали вже там, бо ціле місто було обставлене… І вони підбігли до мене, на пальцях, в якомусь такому дуже м’якому взутті, що я лише легенький тупіт почула вже в останній хвилині… Повернулася, але вони вже мене за руки вхопили, я ще встигла так пістолет схопити,.. отруту вже неможливо було дістати, бо вона далі була захована,.. і тут мені руки скрутили і повезли в управління. Всюди написано, що я третього арештована, бо мене третього привезли до тюрми вже після півночі.. А так мене тримали, допитували в управлінні МГБ. Ну так закінчилося трагічно.

Тюрму (Дарія Гусяк утримувалась радянськими спецслужбами в тюрмі «на Лонцького») не люблю згадувати, ви розумієте, вони там приміняли усі можливі засоби. І коли побої не давали бажаних результатів, тоді вони і до мене, і до Олі Ільків (не знаю чи вона розповідала вам) примінили якийсь препарат, під впливом якого ми втрачали свідомість, але не втрачали здатність говорити. Я правда упала і отак лежала на підлозі. Коли вже прийшла до тями, а довкруги мене вони так напочіпки сиділи і щось питали… А я нічого не чую і цілий час говорю: «Ведіть мене до туалету»… І, мабуть, то мене врятувало, що я нічого не сказала тоді, але мене весь час мучила думка, що вони можуть ще раз до мене то примінити, і тоді я скажу. І тому рішилася на оцю записку: дам знати, що я в тюрмі. Ну, але вийшло інакше…

– Як склалася Ваша подальша доля?

– Судило мене «особоє совєщаніє», так само як Катрусю Зарицьку, Галину Дидик і Олю Ільків. Нас чотирьох засудили на двадцять п’ять років тюремного ув’язнення. То був єдиний такий засуд на всю Україну. З нами ще москвичі, білоруська дівчина і одна німка із Заволжя сиділа з таким терміном. З українок ми четверо мали такий термін. І сиділи, доки не відсиділи.

– Ви в тюрмі були чи в таборах?

– Ні, то було тюремне ув’язнення. Рахувалося найтяжчим покаранням перед розстрілом.

– А після тюремного ув’язнення?

– Цікава історія. Працювали такі комісії, які з таборів багатьох людей звільняли, відпускали, давали їм термін до відбутого, або зменшували на рік, на два, три, – були і такі випадки. Було й таке, що відпускали відразу. Нам залишили термін такий, який ОСО виміряло, і ми знали, що маємо сидіти до кінця. Не дивлячись на те, що вже новий кодекс діяв, який передбачав лише п’ятнадцять років тюремного терміну взагалі, а із нього – лише п’ять тюремного ув’язнення. Лише п’ять! Вже після нас, то ніхто не сидів більше, як п’ять років. Звичайно, були ті люди, які проштрафилися в таборах, їм частину їхнього табірного терміну замінювали на тюремний.

Так що нас, так би мовити, незаконно тримали, але знаєте, що подіяло? То були роки, я зараз не пам’ятаю які, коли дуже багато шуміли про Анжелу Девіс, яку засудили до смертної кари, а пізніше замінили тюремним ув’язненням на двадцять п’ять… чи, може, двадцять років, я вже не пам’ятаю. І цілий світ гудів про те, яке правосуддя американське жорстоке, що жінок так судять.

У нас, у Володимирі (ми у Володимирській тюрмі термін відбували), там термін також відбував (Святослав) Караванський – відомий такий поет, публіцист, він тепер в Америці (помер 17 квітня 2016 року, –  А.М.). Він через свою дружину на побаченні передав, що чотири жінки-українки сидять з таким терміном, як Анжела Девіс. І воно пішло заграницю і викликало там великого галасу, зачали комуністи навіть писати до Москви, питати, чи то правда, що тут жінки з таким терміном сидять… І вони щось мусили з нами робити. Тоді нам через суд,.. там якісь ще люди були, не знаю, щось нас питали,.. і замінили остаток терміну на табір. Але всі жіночі табори вже були розформовані. То для нас в Потьмі обладнали колишні карцери, зробили одну секцію і майстерню, де ми працювали, рукавиці шили, – і всіх нас туди перевезли. Катруся сиділа всього ще два і півроку до кінця. А я ще майже п’ять років сиділа. Так що двадцять – в тюрмі, а п’ять – вже в тому «таборі нового типу», але до кінця, до кінця…

– І вийшли в сімдесят п’ятому році?

– В сімдесят п’ятому, так. Одного дня довше не тримали, тільки рахували, що не другого березня я арештована, а третього.

– Пані Даріє, з висоти пережитого: в чому унікальність постаті Шухевича?

– Навіть факт, що він від сорок четвертого року, крім провідника ОУН в Україні і головного командира УПА, був головою секретаріату УГВР, обіймав отакі дві основні, великі посади, – навіть сам цей факт унікальний. Та воно й не випадково так. Було багато командирів, але в Шухевичі були сконцентровані такі якості людини-лідера, що його ніхто-ніхто не перевершував. Він був також знаменитим політиком, бо військову справу без політичного знання не будете робити досконало. Сам факт, що в сорок четвертому році він створив УГВР, тобто представницький орган, який представляв, ну принаймні, всю Галичину, і туди входили колишні керівники партій ліберального напряму, дехто навіть вороже ставився до ОУН, й демократи серед них були, – і він зумів усіх їх об’єднати, і вони визнали, що в тій ситуації лише збройна боротьба є можлива з такими ворогами, з якими нас доля звела… То був дуже важливий не так військовий, а політичний крок. І він сам як головний командир, підпорядкувався УГВР. Ви тепер такого політика не знайдете в усій Україні – щоби створював структуру над собою, і щоби їй підпорядкувався.

І то, власне, говорило про те, що спротив і збройна боротьба є всенародною, тому що керують нею представники різних прошарків українського суспільства. І тепер подивіться, який він робить дуже важливий крок: на голову УГВР він ставить східняка. Я би хотіла спеціально наголосити про його ставлення до східняків – а східняками ми називали всіх українців, які за Збручем живуть.Тепер вже інакше говорять: центральна Україна, південна, східна, – а ми східняками називали всіх. Він був з Полтавщини, Кирило Осьмак, якого поставили на чолі УГВР, – і то також мало колосальне значення.

Мені навіть якось жартома сказав (він був надзвичайно веселої вдачі, дуже любив жартувати, тонке відчуття гумору у нього було, і хлопці себе дуже вільно-вільно почували в його товаристві, не було ніякої такої скованості, самі жартували),.. отже, він отак жартома сказав до мене: «Я вам позволю вийти заміж лише за східняка». І хоч то був жарт, але в тому жарті велика частка його справжньої думки, розумієте, – він весь час думав про Схід. Він прекрасно розумів, що українці з тих областей східних, вони набагато тяжче поневолення пронесли, і триваліше. Ми за Австрії більш-менш могли розвиватися, ніхто нас не переслідував за національні переконання, навіть за Польщі. Польща нас дуже поборювала: вони і полонізувати нас намагалися, в шкільництві перешкоди робили, хотіли, щоб ми всі вчилися в польських школах… Та всього було.. . Але то не може зайти в жодне порівняння з тим терором, який панував в східних регіонах. Загалом українців нищили як могли. Найперше інтелігенція вся пішла, а потім просто свідомі українці, які відчували себе українцями. Мені здається, що страшнішої силової структури, як КҐ Б, мабуть, у світі немає.

І Шухевич то прекрасно знав, розумів і казав: «Я не сумніваюся, що Україна незалежна буде, – то вже в п’ятдесятому році він говорив. – Але вона не відразу буде такою, за яку ми боремося сьогодні». П’ятдесят сім років тому він таку думку висловлював. То мені дуже запам’яталося.

Бо він розумів, що всі ті люди, які тоді будуть при владі, не щезнуть з лиця землі, він знав, який там рівень національної свідомості, як працює більшовицька пропаганда, він знав наскільки там люди затуманені отою пропагандою, і як тяжко їм вернутися до свого коріння. Тож багато років для того потрібно. Ми би хотіли вже сьогодні, щоб була наша влада, але воно ще далеко до тої влади, далеко до того. І, власне, він ще казав, що ніколи не сумнівався, що наша боротьба була доцільною, була потрібна, щоби світ побачив: радянська Україна, то не є Україна – то є колонія, і українці, справжні, свідомі українці, борються за свою незалежність. І то світ мав побачити і зрозуміти.

Не знаю, чи досі ще всі зрозуміли, але в усякому разі він мав велику надію, що на героїчних вчинках наших борців виховаються нові покоління, і вони завершать нашу справу. І я також в це вірю.

 * * *

В кожного режисера є своя шухляда нереалізованих проєктів. І я не виняток. Зокрема, задум фільму про Павла Скоропадського і Карла Маннергейма, незавершений – «Олесь Гончар. Записки з полону» (продюсеру настійно радили прибрати з тізеру кадри теперішньої російсько-української війни, на конкурсному відборі зазначали, що проєкт «не актуальний»)…

Від початку роботи у 2007 р. спогади і роздуми про Романа Шухевича вже світлої пам’яті Василя Кука, Анатолія Кентія, Любомира Полюги, Ольги Ільків, Дарії Гусяк  так і залишаються частково опублікованими,  лише архівними матеріалами.

Пропозиції реалізувати проєкт про самовіддану борню героїв проти колосальної московської тоталітарної машини відверто не відхиляли, але й не підтримали . Натякали: мовляв, «не на часі… Нащо псувати стосунки?..».

Мабуть, тому, що й дотепер, окрім режисерських шухляд, є шафи, де у панівній величі темної минувшини заклякли скелети. Гебістські скелети…