Рішення провести ІІІ Іссик-Кульський форум збіглося в часі з 90-річчям від дня народження Чингіза Айтматова, ініціатора й організатора проведення двох попередніх знакових зустрічей провідних інтелектуалів світу.

Останні роки життя письменника були аж геть не безхмарними: тодішній президент Киргизстану Курманбек Бакієв та його адміністрація ігнорували, навіть  намагалися відверто принизити визначного земляка. Як і багатьох його друзів, товаришів, політиків-«попередників». Це лише поглиблювало відчуття провини і боргу перед класиком киргизької та світової літератури ХХ століття.  Тому ІІІ Іссик-Кульський форум пройшов під знаком Айтматова. Утвердивши цей знак навіть своєю назвою – «Чингіз Айтматов і виклики сучасності». Доповіді та повідомлення учасників зосереджувалися переважно на його постаті та творчості.

Перший форум відбувся 14 – 17 жовтня 1986 року. Небезпека краху радянської економіки, відцентрові рухи, загострення глобальних політичних, культурних, екологічних проблем спонукали до пошуку контактів і порозуміння соціалістичного табору із Заходом. Але офіційне керівництво СРСР не могло робити прямих кроків назустріч, бо ж ідеологія була понад усе. Досить нагадати, що майже одночасно з Іссик-Кульським форумом тоді відбувся радянсько-американський саміт у Рейк’явіку, який через непоступливість М. Горбачова і Р. Рейґана ледь не завершився наступним етапом «холодної війни».

У такій ситуації слово мала взяти громадськість, а оскільки в Радянському Союзі справжніх громадських діячів, лояльних до влади, можна було порахувати на пальцях, то ініціатива надзвичайно авторитетного не лише на Заході, а й в усьому цивілізованому світі Чингіза Айтматова провести зустріч харизматичних інтелектуалів із різних країн і континентів знайшла підтримку на найвищому рівні. Письменник наполіг, щоб ця зустріч відбувалася не в Російській Федерації, а в його рідному Киргизстані, на березі Іссик-Кулю.

У Форумі тоді взяли участь 19 провідних митців, науковців, громадських діячів. Серед них – Федеріко Майор, який незабаром став генеральним директором ЮНЕСКО, президент Римського клубу Александр Кінґ, американські футурологи Елвін і Гайді Тоффлери, відомий британський актор, режисер і письменник Пітер Устінов, американські письменники Джеймс Болдуїн і Артур Міллер, який, до слова, сприймався в СРСР як символ занепаду західного мистецтва.  А ще кубинський автор документально-художніх творів Лісандро Отеро, прозаїк Яшар Кемаль і композитор Йомер Зюльфю Ліванелі з Туреччини, індійський музикант Нараяна Менон, художник Афеворк Текле з Ефіопії, італійський фізик Ауґусто Форті, актор зі США Девід Болдуїн. І троє представників СРСР, серед яких, зрозуміло, Чингіз Айтматов.

Обраний президентом Форуму, він запропонував для нього лозунг-назву: «Виживання через творчість». «Збурювачем» спокою був французький письменник, лауреат Нобелівської премії Клод Сімон: переконаний антикомуніст не сприймав будь-яких спроб використати зустріч для пропаганди радянсько-компартійної системи та її ідеології. Тому довелося зосередитися винятково на проблемах, що хвилювали та об’єднували всіх. Так досягли справжнього взаєморозуміння, і робота Форуму стала досить плідною. Йшлося про нагальні проблеми роззброєння, про потребу спільно розв’язувати екологічні проблеми, про економічну співпрацю, соціальний захист тощо. У цьому важливу роль повинні відігравати провідні країни світу, але не меншою має бути і вагомість митців, науковців, громадськості: вони покликані контролювати владу, пропонувати нові неординарні кроки, щоб перенести центр уваги від інтересів держави на конкретну особистість, на загальнолюдські цінності. Під завісу Форуму Ч. Айтматов і К. Сімон розставалися найщирішими друзями.

Здавалося, перед Форумом відкриваються широкі перспективи на найближче майбутнє. Але крах і розпад СРСР відсунули наступну зустріч аж на 11 років, хоча щось подібне проводилося у Швейцарії, США, Мексиці, Франції й Іспанії.

Другий Іссик-Кульський форум, названий «Глобальні й національні аспекти культури у ХХІ столітті», відбувся 14 – 18 липня 1997 року. До частини тих, хто був на попередньому зібранні, додалися нові провідні політики, митці, науковці, серед яких чимало представників новостворених незалежних держав Центральної Азії, тюркських народів.

У доповіді Чингіз Айтматов зазначав, що початок третього тисячоліття стартує насамперед під знаком розвитку національних культур, і треба зробити все можливе, щоби спрямувати його в конструктивне русло, у співпрацю і взаємозбагачення культур, а не на їх протистояння.

* * *

ІІІ Іссик-Кульський форум кількісно значно перевершував два попередні: зібралося понад 150 учасників із багатьох країн світу. Така масовість, як не дивно, не надто прислужилася заходові. Це не стосується організаційних моментів, хоча дати собі раду з прийомом, розміщенням, переміщенням, харчуванням такої кількості гостей було доволі непросто. Якраз із цим господарі впоралися на відмінно. Масовість мала ту помітну незручність,  що деякі учасники вельми приблизно уявляли сутність Форуму та й творчість Чингіза Айтматова.

Всі заходи відбувалися в резиденціях президента поблизу Бішкека і в курортному місті Чолпон-Ата, на березі Іссик-Кулю. Дивувало, хоча і не мало би дивувати, те, що працівники міністерства культури Киргизстану надзвичайно добре обізнані не лише з історією та здобутками рідної культури, а й були чудовими айтматознавцями – на рівні фахових дослідників літератури. Подив, напевно, визрівав на тлі наших, українських менеджерів від культури й освіти.

Для нас, щоправда, вже незвично, коли всі поступаються дорогою кортежу автобусів та автомобілів у супроводі спецтехніки з мигавками. Хоча наш кортеж рухався, не перевищуючи швидкості – ані у місті, ні за містом.

Форум відбувся 4 – 7 жовтня минулого року. Шкода, в перший день я не зумів прибути до Киргизстану, добираючись із книжкової виставки у Туркменістані через Стамбул. А саме того дня учасники відвідали музеї Чингіза Айтматова в Бішкеку, а потім меморіальне кладовище-пантеон Ата-Беїт (поховання батьків), створене за ініціативи того ж таки Айтматова.

Лише після проголошення незалежності Киргизстану письменник зумів дізнатися, де саме розстріляли і поховали його батька та багатьох інших репресованих у 1938 році представників киргизької еліти. Розкопки підтвердили інформацію про місце розстрілів, а ексгумація дозволила ідентифікувати останки Торекула Айтматова та інших жертв.

Керівництво держави підтримало ідею письменника створити меморіальне кладовище, куди перенесли останки загиблих. Коли на цвинтарі встановлювали велетенський Дзвін пам’яті, Айтматов був там: вдивлявся у неозорі краєвиди, що відкривалися з пагорба. І заповів поховати себе тут. Його волю виконано: великий син Киргизстану знайшов спочинок поблизу священного місця, де постав Дзвін пам’яті.

…Високий статус ІІІ Іссик-Кульського форуму засвідчило те, що відкривав його 5 жовтня президент Киргизької Республіки Сооронбай Жеенбеков. Від вітальних слів офіційних осіб Форум поступово перейшов до ділової розмови. Ота масовість таки зіграла свою роль: були різного рівня виступи. Вагомі – Рустема Хаїрова (Росія), Мухтара Шаханова (одного з найближчих друзів Айтматова, автора книжки діалогів із ним «Сповідь на схилі віку, або Плач мисливця над прірвою»; Казахстан), Андрія Золотова (Росія), Мурата Ауезова (сина Мухтара Ауезова, який благословив у літературу Ч. Айтматова; Казахстан), Імтрауд Ґучке (Німеччина)… Привернула увагу й доповідь-сповідь вірменського письменника Ваґрама Мартіросяна: спираючись на твори Айтматова і власну творчість, він говорив про те, як знайти взаєморозуміння між різними культурами і націями на основі справжніх гуманістичних цінностей. Наголосив, зокрема, і на необхідності усунути вірменсько-азербайджанський конфлікт.

Але все частіше доповіді зводилися до констатації величі Чингіза Айтматова і великої прихильності перед його постаттю. З цього приводу відомий киргизький письменник, драматург і режисер Мар Байджієв зіронізував: розказують, який великий Айтматов, але жодним словом не пояснюють, у чому ж полягає його велич.

Ще одна група доповідачів – ті, хто знали письменника особисто. Були серед них і цікаві виступи, які не лише відкривали нові, не відомі раніше сторінки біографії Айтматова, а й уписували його твори в контекст викликів сучасної епохи. Проте більшість серед таких доповідачів – ті, хто один-два рази в житті лише раз чи кілька стрічалися з великим митцем. Відтоді гріються спогадами, і цього разу свої виступи будували на детальному описі цих зустрічей, на значущості своєї особи, власної творчості тощо. Це тривало невиправдано довго, в умовах гострого часового цейтноту.

Спробою повернути Форум до його основ, закладених ще в далекому 1986 році, стали роздуми Олжаса Сулейменова про дегуманізацію сучасної культури, про глобальний споживацький характер суспільства, про кризу в художній літературі й мистецтві загалом. Частково це йому вдалося, хоча загальний тренд подолати так і не випало. Можливо, це почасти й виправдано, зважаючи на ювілейний характер ІІІ Форуму і його назву – «Чингіз Айтматов і виклики сучасності». Цей тренд домінував і впродовж наступних двох днів, на секційних засіданнях. Зважаючи на часовий цейтнот доповіді доводилося скорочувати. Науковці на конференціях часто схильні виходити за рамці регламенту, але тут доповідачам доводилося урізати ледь не половину відведеного часу, щоб надати слово всім.

Зрозуміло, про запитання-відповіді чи якесь серйозне і тривале обговорення доповідей не йшлося. Значною мірою це компенсувалося спілкуванням у кулуарах Форуму, від ранку до пізнього вечора: розмови, полеміки, обмін думками були дуже плідними.

*   *   *

Через насичений графік побачити Бішкек удалося хіба що у вікно автобуса. Тому винести хоч якесь певне враження не вдалося. Хіба що багато російської мови на вивісках, значно більше, ніж киргизької. Можливо, як у Києві 15–20-річної давнини. З того ж таки вікна вдалося побачити і киргизькі гори, але сказати, що враження незабутні, – нічого не сказати. Вони кожного разу різні, кольорова гама нібито одноманітних гір щонайширша. А якщо у цей краєвид управити геть засніжені чи частково вкриті снігом вершини на тлі блакитного неба, то зрозумілим стане захоплення. Навіть осіння пожовкла рослинність приваблювала розмаїттям. Можна лише уявити, які тут весна і літо!  

Перше близьке знайомство з озером Іссик-Куль відбулося в музеї під відкритим небом «Рух Ордо». Це дивовижний синтез міфологічного минулого, героїчного киргизького епосу і культу Чингіза Айтматова. Наступного дня збулася моя мрія від часів читання повісті «Білий пароплав (Після казки)». Ми пливли Іссик-Кулем на білому пароплаві. І це було не завершення, а продовження казки. По-новому, глибокою красою, вражали гори з озерної гладіні. Чи не звідси космізм творів Айтматова?

І знову спілкування, спілкування… Особливо цікавим і плідним воно було з узбецькими письменниками, з уже згадуваним Ваґрамом Мартіросяном, киргизьким літературознавцем Осмонакуном Ібраїмовим (автором біографічної книги «Чингіз Айтматов»), азербайджанським культурологом Ібрагімом Халілом Балайоґуллари…

На якихось дві-три години вдалося вирватися на вулиці Чолпон-Ати. Архітектура чимось особливим не вразила. Зате значно привабливішими були ціни на харчі. І не лише. Не можна було втриматися, щоб не придбати тиснення на шкірі – традиційний киргизький пейзаж. І не менш традиційний білий киргизький мед. У невеличкій крамниці, де торгували дідусь і бабуся. Саме тут, на бічній стіні побачив цікавинку-дивовижу: два графічні портрети. Як пояснив господар, на одному з портретів – його прадід, на іншому – один із родових керівників-баїв кінця ХІХ століття, який прославився серед співвітчизників допомогою бідним…

От тобі й класова боротьба! От тобі й експлуатація! Отак би і в нас  відроджувалося, зберігалося давнє і недавнє славетне минуле, в усіх деталях і повноті.

*   *   *

Проблеми, порушені на ІІІ Іссик-Кульському форумі, знакові не лише для киргизів, а й для всього людства. Попри техніко-технологічний розвиток, матеріальний комфорт, його гуманітарний стан, рівень його духовної культури нині переживають глибоку кризу. Виявляти болісні точки сучасної людської екзистенції, шукати шляхи подолання цієї кризи, пропонувати оригінальні ідеї, форми і засоби їх упровадження в життя – в цьому покликання Іссик-Кульських форумів.