У серпні 2010 року відпочивав з онуками на Ворсклі, поблизу села Писаревщина. В річці проти сонця, у верхніх шарах води, побачив великі силуети головнів. Захоплений цим дивом, повільно йшов берегом Лющиної ями проти течії Ворскли. У кінці пляжу, подалі від піску лежав чоловік, мені здалося, я навіть упізнав у ньому полтавського художника Віктора Трохимця-Мілютіна. А біля нього стояв незнайомець.

З Віктором Олександровичем ми товаришували довгі роки, але побачити його в Писаревщині я ніяк не сподівався. Вітерець легко дихав проти мого руху і я мимоволі почув фразу незнайомця: «Ми перетнули Тихий океан в маленькому човнику…». Раптом чоловік, якого я прийняв за полтавського митця, повернув голову до мене, і я впізнав кінооператора Юрія Гармаша. Справді, статурою, бородою та пучком сивого волосся, пов’язаного на потилиці, той дуже нагадував Трохимця-Мілютіна. З Юрієм Тимофійовичем ми були знайомі, але я не став підходити, щоб не заважати їхній бесіді.

Скупавшись та розігнавши головнів, вийшов на берег і побачив Гармаша вже на самоті. Підійшов привітатись – а тим паче мав до нього справу: треба було розпитати його, у яких родинних стосунках з ним професор Щепотьєв, який постраждав 1929 року як член СВУ. У професорському щоденнику знайшов запис про те, що він мав у моїх Великих Будищах рідну тітку Галину Гармаш. Про це Юрій Тимофійович нічого не знав, але у свою чергу запитав мене, що я знаю про Івана Даценка. Відповів, що знаю чимало, бо вже багато років збираю про нього матеріали: з «вождем ірокезів» ми близькі родичі – наші діди Іван та Купріян були рідними братами.

Несподівано Гармаш підскочив на піску, мов м’яч, загукавши: «Михайле, Михайле, іди сюди!». І мій незнайомець поволі спустився згори до нас. А Гармаш вигукував: «Михайле, я ж тобі завжди говорив, що коли ти чогось дуже прагнеш – воно само йде до тебе».

Незнайомцем виявився Михайло Іллєнко, кінорежисер і рідний брат кінематографістів Юрія та Вадима Іллєнків. А збудження Гармаша пояснювалося тим, що Михайло Герасимович саме працював над художнім фільмом, в якому прообразом головного героя був Іван Даценко.

Юрій Тимофійович нас познайомив і ми тоді довго спілкувалися. Так довго, що по мене вже прийшла моя донька Тетяна. Домовились зустрітися з Іллєнком через годину вже у Чернечім Ярі.

Моя донька, звісно, не знала, з ким я так довго спілкувався. Тому, повертаючись до нашого осідку, розповідав їй про «двох світил українського кінематографа». Про нашого земляка Юрія Гармаша, оператора-постановника відомих фільмів «Вавілон ХХ», «Ізгой» та багатьох інших, близького приятеля славетних Сергія Параджанова та Івана Миколайчука, і про режисера Михайла Іллєнка, який зняв фільм «Фуджоу», та про знамениту родину Іллєнків.

Вже згодом Михайло Герасимович і мені повідає ту історію, фразу з якої я мимоволі почув тоді, на березі Лющиної ями. Про те, як вони на маленькому суденці перетнули Тихий океан. В цій експедиції він був кінооператором. Потім в горах Південної Америки знімав фрагменти початку фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь». Де знято зі спини солдата в шинелі. Ця шинеля подорожувала разом з Іллєнком навколо світу. Потім я бачив її у Чернечому Ярі, коли показував місце, де стояв млин діда Івана Даценка та його власна хата.

Мине пів року і Михайло Герасимович запросить мене до себе у київську квартиру переглянути чорновий варіант художнього фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь».

У столичному Музеї становлення української нації, біля силіконової скульптури Івана Даценка

Тоді Іллєнко вже познайомився з моїми розвідками про Івана Даценка. І не раз досадував: «Де ж ви були раніше?» Моя версія, що Даценко закінчив війну в лавах УПА, режисерові заімпонувала. Але робота над фільмом добігала кінця і змінювати сюжет було просто нереально.

У вересні 2011 року ми знову зустрілися – в Полтаві, під час «Мазепа-фесту», на показі фільму «Фуджоу». Запросив на це свято сам Михайло Герасимович. Цього ж вечора полтавцям вперше запропонували фрагменти нового фільму про Даценка, і я особисто від автора отримав запрошення на презентацію цього кіно у Київ.

Михайло Герасимович у мене вдома

Життя так склалося, що з Михайлом Герасимовичем ми заприятелювали. Він не раз бував у мене вдома а я у його київській квартирі та на дачі біля Дніпра.

На відкритті пам’ятника Іванові Мазепі у Полтаві. Разом з народним артистом України Василем Голубом (у ролі Мазепи)

Влітку 2012 року я допомагав Михайлові Іллєнку знімати для грецького режисера Фотаса матеріали до документального фільму про Голодомор 1933-1934 років. Тоді у Чернечому Ярі ще жила Марфа Харлампіївна Данько. Вона розповіла не тільки про Голодомор у селі, свідком якого сама була, але й пригадала свою зустріч з Іваном Даценком – 15 травня 1945 року в Німеччині, у зоні, окупованій американцями.

Організувати презентацію фільму «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» у полтавському кінотеатрі «Конкорд» режисер доручив мені.

Пізніше у нас визрів проєкт спільної поїздки до Канади. На жаль, довелося його реалізовувати мені самому, хоч ідея подорожі належала Іллєнкові, та й саме запрошення від діаспори організував також Михайло Герасимович. Але він був змушений відмовитися від поїздки – з’явилася можливість продовжити знімати фільм «Толока», розпочатий майже 10 років до того.
На першу закриту презентацію цієї картини у Києві автор знову запросив мене. Після допрем’єрного показу, ще не передчуваючи, що нас чекає, домовилися зустрітися завтра. А назавтра в Україні оголосили «протиковідний» карантин. З усіма обмеженнями.

…Майстра я застав самотнім у квартирі. Він був у розпачі, адже вже організували широку рекламну кампанію фільму, глядач чекав прем’єри, а тут…

Тоді, після перегляду стрічки у мене склалося враження, що фільм нібито задовгий, що переобтяжений символікою. Було занепокоєння, чи сприйме його належним чином пересічний глядач.

Тепер не маю жодного сумніву у геніальній прозорливості творця «Толоки». Тепер, коли Україна знову стала грудьми проти навали нищителів-ординців. Коли вкотре платить страшну офіру за те, що « в своїй хаті – своя й правда, і сила, і воля»… Коли палає в огні варварських пожарищ, але мужністю народу засвідчує світові свою незнищенність.

Так, після нашої перемоги над вічним ворогом нам укотре доведеться толокою відбудовувати зруйновану країну. І тому нині я геть по іншому сприймаю Іллєнкову «Толоку» . Без пафосу: задум і втілення фільму геніальні. Це пророцтво, яке зачепить за душу кожного, в кого «серце не з ганчірочки».

Звісно, я не знавець мистецтва кіно, але тепер не маю жодного сумніву: «Толоку» Михайла Іллєнка ще чекає справжній успіх, «щире серце і слово ласкаве» широкої глядяцької аудиторії та критиків. І не лише в Україні – у широкому світі, який багатостраждальну Україну нарешті помітив.