– Десять років тому отут, за вікном відбувався Майдан.
У затишній конференц-залі Будинку профспілок, яка тепер слугує простором Національного музею Революції Гідності, слухаємо Ксенію Дворнікову. Вона штатна працівниця музею, а тоді працювала кореспонденткою «5-го каналу» і вела прямі репортажі з епіцентру революції.

У Ксенії спокійний і далекий від скорботного голос, її пальці поймає ледь помітний трем, коли озирає авдиторію. Очима шукає пильного слухача, на кому, схоже, пересвідчується чи тримає своєю розповіддю увагу залу.

На неї спрямовано понад пів сотні поглядів студентів з телефонами в руках. На них вони фіксують розповідь Ксенії. Чи відтворюють почуте в нотатках, з поміткою «дуже важливо». В когось записів вийде більше, в інших – менше, а хтось повністю довіряє своїй пам’яті. Погляди чи то стомлені та безрадісні, чи зацікавлені й навіть жадібні до того, що їм розповідатимуть. Наші обличчя фіксує фотограф; незабаром ці світлини поширять у соцмережах і ми побачимо себе збоку: спокійні обличчя, розслаблені пози, хтось «на гальорці» перешіптується, хтось ховає усмішку…

Очевидно, десять років тому ані Ксенія, ані її колеги не могли і передбачити, що колись розповідатимуть студентам, багатьом з яких не виповнилося і двадцяти, що значить бути частиною революції, коли ти сам ще «молодий й зелений». І як вона, революція, може, й непомітно, але вплинула на життя тих, хто у 2014 році лише пішов у другий клас та писав в зошитах у косу лінійку. Коли багатотисячні майдани українців – не тільки в Києві, а й по всій країні – боролися за світле майбутнє цілої нації.

Не віриться й мені, але хіба я можу щось порівнювати? Мої спогади про Євромайдан обмежені не тільки віком та невеликим доступом до інформації, а навіть локацією. Там, де я мешкала, про Майдан, м’яко кажучи, було «не рекомендовано поширюватися». Про це дізналася потім, коли батько зібрав речі в один рюкзак, з емблемою «Harley Davidson», у мій шкільний наплічник: пару джинсів та декілька футболок, не розраховану на морози куртку (вона ще довго одгонила димом і гаром), сальбутамол від астми та пачку сигарет із запальничкою, яку віддав йому його батько. Коротко попрощався з нами, зі мною та його матір’ю, пообіцявши, що повернеться за два-три дні, цілий і неушкоджений.

Повернувся. Але не за три дні, а більш ніж за місяць, з простріленим коліном, через що й досі кульгає, та з камерою, яку йому передав його вірний редакційний колега і друг, який загинув у серпні 2014 року на Донбасі. Камеру батько повернув до редакції, але фотографії залишилися. Вони зберігаються на жорсткому диску в папці «Майдан, Газа + Сирія».

…Слухаю Ксенію, її музейних колег заступницю генерального директора Ольгу Сало та наукову співробітницю Олесю Онишко, розглядаю світлину Яна Доброносова, виведену на великий екран, прокручую в голові почутий опис того, що відбувалося тоді просто під Будинком профспілок. І думаю, як дивно це могло би звучати для будь-кого, хто не є українцем.

– Майдан, по суті, перетворюється на попелище… і попелищем залишається ще надовго.

Констатація факту історії. За вікном – головна площа столиці сяє понад двометровим світильником-ханукією і приблизно такою ж заввишки новорічною ялинкою. А тоді вона палала, занурена в чорний дим, височіла металевою конструкцією «Йолки», заклечаною бойовими гаслами та знаменами. Була пронизана гулом протистояння і криками людей, котрі цілодобово відстоювали Євромайдан, ставали живим заслоном проти озброєного «беркута». Коли їх били, обливали сльозогінним газом, закидали світлошумовими гранатами. І навіть тоді, коли прогриміли перші вбивчі постріли… Люди зривали голоси, вимагаючи справедливості, на її вівтар клали сили, здоров’я, життя.

А тепер, вдивляючись у вечірній майдан, з’являється мимовільне відчуття, що Революція Гідності сталася десь-інде. Не там, де тепер вуличні музиканти грали «Червону калину» та «Два кольори», щоб їм підспівати міг кожен перехожий, і не з тими симпатичними жінками, які стояли в цьому залі, ошатно вбрані, і розповідали про Євромайдан так переконливо, як можуть розповісти лише очевидці. І з іншим народом, який доти умів героїчно терпіти і скаржитися співом на нещасну долю.

Немає в природі альтернативного всесвіту чи езотерично-релігійної теорії, яка змогла би відокремити український народ від цього болю, від усвідомлення, що цю трагедію влаштувала своя ж законно обрана влада і що вбивали та мордували людей ті, хто був чиїмось сусідом, другом дитинства, навіть родичем… Реальність жорстока: легковажні помилка вибору часто коштує надто дорого. Це засвідчують скорботна Алея з портретами Героїв Небесної Сотні і тисячі скорботних прапорців на теперішньому майдані – кожен у пам’ять про полеглого на війні Оборонця України.

А ті, хто був тоді ще замалим для Революції, чи ті, в кого завжди знайдеться тисячі відповідей на одне просте запитання «чому ні?», не мають ані виправдань, ані права відокремлювати себе від цієї історичної події. Як не мають права забувати про всіх тих, хто боровся за них десять років тому і хто бореться тепер.

І відстоювати основну ідею, завдяки якій українці самовіддано і самозречено пройшли Майдан: без людини не буде нації, а без нації не буде людини.