Ми на Капрі. Два дні мовби у казці. Перша гостина – і на все життя. Недарма ж наш земляк Микола Гоголь називав той благословений край земним раєм.

Знав Італію з дитинства. Не всю, звісно, зате, як мовиться, з перших уст, наживу. Зі справжніми італійцями. Та ще й якими! Навесні 1963 року у нашому Чернечому Ярі італійська студія «Галатея» знімала фільм «Вони йшли на схід». Мені тоді йшов чотирнадцятий. І мене малого покликали зніматися у масовці. Наче нині бачу емоційного головного режисера Джузеппе Де Сантіса. Бігає по знімальному майданчику, голий по пояс, на шиї пов’язана червона хустинка і розгойдується невеличка кінокамера, постійно збиває йому стрімку ходу. Де Сантіс намагався вчити українську мову і багатьох просив, щоб йому вимовляли по-нашому назву предметів.

Вдруге італійці – і теж кіногрупою – приїхали до нас у Чернечий Яр 1968 року. Тоді я був уже студентом-першокурсником. Режисер Вітторіо де Сіка знімав фільм «Соняшники» з Марчелло Мастроянні і Софі Лорен у головних ролях. Розпочинається фільм показом розкішного соняшникового поля. Соняхи розгойдує вітер, а на горизонті височіє могила. Це наше знамените Сербине Поле. Тут 7 червня 1668 року Лівобережна і Правобережна Україна об’єднался під булавою гетьмана Петра Дорошенка. А за 10 років до цього на тому ж таки полі з’ясовували свої стосунки гетьман Іван Виговський і полтавський полковник Мартин Пушкар.

…Гарні соняшники виростив 1968 року мій батько. Тоді у колгоспі запровадили новацію: за кожним механізатором закріпляли якесь поле і заробіток пов’язували з врожаєм. Італійці облюбували саме батькове поле. Отак увічнили його працю світовим кіношедевром.

Втретє стрівся з італійцями сорок років тому. Більше того – попрацював з ними в одній бригаді і навіть отримав від одного з них запрошення погостювати в Італії. Ця пропозиція тоді сприймалася як жарт: ми ж були відрізані від Європи залізною завісою…

Склалося так, що на Полтавському автоагрегатному заводі мене призначили керувати бригадою. Інтернаціональною: до наших інженерів-конструкторів, наладчиків, робітників-станочників долучилося двоє посланців Італії. Інженер, сеньйор Мартинеллі і Батісто, робітник, на всі руки майстер: слюсар, зварювальник, токар, фрезерувальник… Був щонайменше удвічі молодшим від сеньйора Мартинеллі, мав років 30-35. Їх відрядили до нас з міста Брешіа: італійська фірма «Ідра» тоді поставила нам 11 найсучасніших машин для литва під тиском і 18 прес-форм для наших виливок.

За радянських часів виробництво, починаючи від самої організації, обставляли численними бюрократичними рогатками, котрі для пристойності називали «погодженнями в інстанціях». Ця нудота розтягалася на місяці, інколи й на роки.

За роботу ж італійців ми платили валютою. А тому кожен день цінувався на вагу золота. Через те нашу команду наділили надзвичайними повноваженнями. Ми, наприклад, мали право без додаткових креслень і погоджень вносити зміни до оснащення. Важливий результат, отож конструктори міняли креслення вже після нас, після нашого втілення у металі.

Лише тиждень спілкувалися через перекладача, потім від нього відмовилися. Отак спільно працювали сорок днів. Не покладаючи рук, але справилися із завданням у визначені терміни. На прощальну зустріч з італійцями головний інженер заводу Віктор Пашков запросив до себе і мене. Подякувавши за плідну працю, запитав сеньйора Мартинеллі: «Щоб ви нам побажали на прощання?» Мудрий італієць тоді найперше побажав, щоб ми так оперативно і результативно трудилися без них, як із ними. І попросив головного інженера відправити до нього в гості «сеньйора Тітаріні» (так жартома мене називали італійці). Признаюся, це запрошення для мене стало несподіваним. Утім, головний інженер сприйняв прохання зарубіжного колеги як вдалий дотеп і довго сміявся.

Після від’їзду італійців все на нашому заводі сповзло до свого звичного рівня, в облогу бюрократії.

А відвідати Італію мені пощастило оце тепер, лише через сорок років…

Правда, побував не у Брешіа, а на Капрі і в Неаполі (його італійці називають Наполі, наголосом на першому складі).

Морська подорож нашої невеличкої групи з Неаполя на Капрі тривала півтори години. Пором плавно йшов морем, ліворуч красувався знаменитий Везувій, далі Сорренто, а згодом на обрії замаячили капрійські обриси.

Аромати моря, теплий бриз, чудові краєвиди, італійське вино та гарне товариство створювали якийсь неймовірно святковий настрій.

На рейді поблизу острова стояло чимало кораблів, а порт захряс катерами та човнами найрізноманітніших форм і конструкцій. Складалося враження, ніби зібралося якесь морське свято. Усі судна бездоганно пофарбовані, переважно білим. Бірюзово-синя прозора вода і сяйна лазур небес лише огранювали, відтінювали і підкреслювали цю сліпучу білизну.

Місто зустріло ароматами ресторанчиків, кав’ярень, одсвітом вітрин магазинчиків. Усе святкове на вид і яке мініатюрне: будівлі, вулички, тротуари. Обслуговують містечко, ймовірно, саме для Капрі створені на базі моторолерів мініатюрні вантажів очки, з кабінами лише на водія.

Усі крутосхили острова поросли оливами та інжиром. А в садах дозрівав виноград, мандарини, цитрини… Тільки тут бачив такі велетенські плоди лимонів.

Місцеве населення вельми приязне: всі одне з одним вітаються – знайомі чи ні. Оце привітне «бонджорно!» («добрий день!») чути на острові найчастіше. Та ще «граціа!». Італійське «дякую!». Наче Чернечий Яр мого дитинства, адже в кожному українському селі не привітатися із зустрічною людиною було гріхом неввічливості, і перше, чого навчали діток, – вітатися.

Отож кожен стрічний на Капрі усміхався нам з «бонджорно!». А коли ми звернулися до одного чоловіка, котрий працював мотокосаркою, з проханням, вказати дорогу до нашої вілли, він тут-таки залишив працю і взявся нам допомагати. Сам не міг нам пояснити, тому зупинив першого ж водія, потім поштаря, чим буквально затримав рух на вулиці.

Поблизу вілли нас уже чекав господар, людина в добрих літах, сеньйор Альберто. Привітно стріла і його молода дружина. Одразу зауважила: на Капрі працює багато українців. Згодом ми переконалися: це «багато» – не перебільшення. Познайомивши з помешканням, господарі віддали нам ключі. Побачилися з ними вдруге у день нашого від’їзду.

Вілла розташована на північній стороні острова. З веранди – грандіозний вид на гору Анакапрі, порослу оливами. До підніжжя гори туляться будинки, обламовані виноградниками і садами. На вершину гори в’юниться дорога, і ми з нашого осідку спостерігали, як маленькі автомобілі долали той крутосхил. А по інший бік – море. І до нього, на невеликий кам’янистий пляж збігали сходи.

Для італійця немає нічого дивного у тому, щоб підійти до незнайомої людини і завести розмову. Мали й ми таку зустріч на пляжі.  Підійшла сеньйора, привіталася, назвалася  Розою і повідала, що тут найкращий на острові пляж. А потім звернулася до наймолодшого з нашої групи: сказала, що він симпатичний і має наступного року приїхати сюди вдруге, але вже з молодою дружиною. Привітно усміхаючись, наче старим знайомим, сказала «аріведерчі!» і пішла.

Швидко сплив час, нас чекав Неаполь. У день прощання Капрі хлипнув теплим дощем. В очікуванні порому сховалися у гроті і, насолоджуючись італійським вином та сиром, з легким смутком дивилися на пляж, море…

Якщо Капрі видався нам справжньою перлиною, то Неаполь справив двояке враження. Справжнє місто контрастів. Наші апартаменти були біля площі Гарібальді. Центр міста і веремія стихійної торгівлі: чорношкірі торгівці ще досвіта розкладають свій крам на ятках і просто на землі, галасливо припрошують перехожих, часто аж надто наполегливо. М’яко кажучи, квартал не відрізнявся великою охайністю. Якщо на Капрі ночі аж бриніли тишею, яку порушував хіба що крик сови (їх на острові багато), то Неаполь засинав десь аж ген о четвертій по півночі, і вже за дві години розбурхувався. Враження, ніби сну це місто не знає. Усеньку ніч – людське галасання, газування двигунів, сигнали автівок… Вулички сажневі, тротуари – метрові, та ще й наполовину захаращені припаркованими пошкрябаними автівками.

Одного разу зі свого балкону бачили, як нам здалося, розбірки «камори» (так називається неаполітанська мафія) з одним крамарем. Двоє кремезних чоловіків в однакових костюмах, сорочках і навіть краватках щось вимагали у крамаря, бурхливо жестикулюючи. А коли вони пішли, той відразу закрив свою лавочку.

Зате район поблизу муніципалітету справив зовсім інше враження: вишукана архітектура, старі фортечні споруди, цілі квартали будинків під скляними дахами, старовинні вілли, храми, мозаїчне покриття пішохідних доріжок, загальна чистота вражали. І це лише за дві зупинки метро від площі Гарібальді!

Сам Неаполь розташований у природному «гірському циркові». Чимось нагадує нашу Ялту. Тільки схили вологіші, ніж у Криму. Ліворуч від Неаполя височіє Везувій. Вже за три зупинки метро від центру розташовані тризіркові пляжі з прозорою і чистою водою (звичайно, коли немає шторму). Спускаючись вниз від метро до моря, бачили багато антикварних магазинчиків, де торгували бронзою, картинами та всілякою старовиною. До слова, ніде в Італії не побачили ані платних пляжів, ні платних туалетів.

За тиждень, проведений в цій мандрівці, зустрічали багато українців. Вони просто підходили до нас, почувши українську мову, чи, чуючи рідну мову, ми самі зверталися до них. З усіх земляків, хто підходив до нас, лише одна, киянка, була тут на відпочинку. А велика решта – заробітчани з Львівщини, Тернополя, Івано-Франківська. Переважно жінки. Одна розповіла, що працює в Італії вже понад двадцять років, але звикнути не може, її тягне додому, і коли приїжджає до України, завжди дуже хвилюється.

Першого ж дня біля пляжу в піцерії наш товариш звернувся до бармена англійською. І неочікувано почув: «Говоріть українською». Бармен завважив рідну мову, якою ми спілкувалися між собою. Двадцять чотири роки, як він переїхав до Італії з Тернополя. Вдома залишив дружину, дітей, онуків і тітку. Нам назвався вже по-італійськи: «Александро». Вдруге, коли я зайшов до піцерії, «Александро» мене впізнав. Привітав гучним співом:

На Україну повернусь

Через роки, через віки…

Я підхопив знайому пісню Іво Бобула. Італійців це чомусь не здивувало.

І нині чую отой сум земляка, у пісню перелитий:

На Україну повернусь…

Чи повернеться?