Сімнадцятий день війни. 12 березня. Звичайний світанок, якби не віддалена канонада «градів» о п‘ятій. Панічно підхопилася з ліжка, прислухалась і, впавши на подушку, тут-таки заснула. Людська натура гартується, звикає до всього. До речі, вже сплю не одягненою «для евакуації». Проте до піжами, як до Москви рачки. Хоча яка вже там Москва…

Розбудив біологічний годинник, хоча за ці сімнадцять днів він значно зсунув свої стрілки. Яскраве весняне сонце. Коли бачиш таке сяйво у мирний час, щиро радієш життю. Коли бачиш його у час війни, просто непереборно хочеться жити. На столі даровані тюльпани, щемливе нагадування про недавнє свято. Палахкотять бутони, провіщують сяйво української весни. Неодмінно переможної.

Встаю з ліжка, перевіряю електронну пошту – чи озвався хтось із друзів. Уже й не читаю новинну стрічку телеграм-каналів – мені цілком достатньо лаконізму фронтового зведення, а ще кількох слів від Олексія Арестовича чи Євгена Карася. Не знаю, як це назвати: примиренням? усвідомленням ситуації? О’кей, залишимо визначення на потім. Якщо зранку мій мозок не готовий до потоку нової інформації, то до самоаналізу тим паче.

Роблю коротку зарядку. Тіло теж утомилося, переживає стрес і конче потребує допомоги. Виходжу на кухню. Родина трапезує, сміється, розповідає сни. Бабусі наснилося, що вона йде містом у розкішній зеленій сукні. Ми її обов’язково придбаємо після перемоги! А на сніданок, до речі, тост із авокадо. Дивно сприймати його не просто як страву, а як знак нормального життя. Того, що було «до»…

Подумки дякую всім, кому тільки можу, за можливість їсти, спати, за доступ до води й світла. Але на серці млоїть: відчуваю прикрий дисонанс. Я все ще можу робити ці прості буденні речі. І навіть трохи більше. А десь неподалік, там, звідки канонада, люди нітяться у вогкості й холоді підземелля, у страхові за близьких, не відаючи, чи вціліла бодай цеглинка з їхнього мешкання.

Згадалося, як у час розпалу ковіду (нинішня біда враз затулила з овиду, навіть здрібнила цю недавню планетарну напасть)  соцмережі ряхтіли постами: «От тепер ми по-справжньому цінуватимемо людей, свободу, життя». Ні, не тоді, а саме ТЕПЕР! Нині ми точно засвоїли урок про істинні цінності, істинну дружбу, про істинну волю до життя…

Ковзаю поглядом на календар. Сьогодні ж субота. Разом з мамою, не змовляючись, спробували наблизити її до тієї нашої звичної, мирної. Попри вибухи, якими знову зарокотала далина. Як казав великий Шекспір, робота зцілює біль, тож навести лад у будинку було непоганою ідеєю. Головні відмінності нинішнього суботнього ритуалу  – працювати якомога швидше і тихіше. Швидкість, бо «а раптом ховатись». Тиша, бо голосні звуки викликають тривогу. Схоже, тривога вже стала рефлекторною.

Ще одна данина «нормальності» – мамина випічка. Її заспокоює робота з тістом, а запах кориці дарує відчуття, що близькі поряд і з ними все добре. Поки я збираю думки у слова для зв’язного тексту, мама заходить до кімнати зі свіженькою булочкою. Смак ніби звичний, але інший. Та ні, то насправді інше ставлення: сприймаєш цю булочку як дар, а не традицію.

А далі ще одна спроба відтворити звичайну суботу: похід за продуктами. Звучить дуже просто й буденно. Незвичний і небуденний лише нинішній вид торгового залу,  напівпорожні полиці:  слава Богу, овочі є, хоча й не так рясно.

17-ий день. Уже нема тієї паніки, яка була на початках. Тих нескінченних заторів і довжелезних черг –  усюди, де тільки можна. Тих натовпів люду із сумками і наплічниками на зупинках. Згадався таксист «кавказької зовнішності», який віз мене додому за потрійним тарифом, а на прощання… побажав гарного дня. Дякую тобі, чоловіче! Сподіваюся, ти вже набрався совісті не лупити в такий час із людей три шкури. Якщо не виїхав з міста, звісно.

Йдучи безлюдним парком, ковтала свіже повітря, раділа теплу й згадувала різні моменти життя, коли зором хапала якийсь рідний куточок. Вже без туги, а лише із приємним лоскотом. Школа. Тут знайшла друзів. Справжніх, які й сьогодні зі мною, готові допомогти. Ота лавка в парку – там був перший поцілунок і найщиріші розмови. Я тут народилася, виросла і кожен клаптик цієї землі має для мене значення. Не доведи Боже побачити ці місця в руїнах, бо тоді назавше згасне цілюще світло спогаду, яке я так ревно оберігаю.

… Родинна вечеря. Як і колись чекаємо одне одного до столу, так само радо слухаємо, чим повнився день кожного, навіть якщо нині ці дні болісно-однакові.

Уже 19:00, час світломаскування. У темряві загострюється слух, а спалахи здаються яскравішими. Хочете нову романтику весни 2022? Уже не модно спостерігати за зорями. Тепер пари дивляться на заграви та вогняні сліди від ракет. Батьки щовечора мають такий променад, тато розказує мамі що це і де, і їй не страшно.

Так минає день. З жагучим бажанням переможного миру і відчуттям провини, перед тими, хто не вижив. Нова болячка, яку після перемоги доведеться бороти десяткам тисяч.

Тоді після Перемоги, будемо оживати. Як писав Іван Франко – новим, повнішим і любов’ю зігрітим життям. Відбудуємо понівечені Харків, Чернігів, Охтирку, Маріуполь, Бучу, Ірпінь, усі міста і села, сплюндровані путлерівцями.  Відродимо і повернемо туди живий дух людності. Гідно, усім миром,  вдячною державою вшануємо наших славних Захисників, не забудемо тих співвітчизників, чиї життя віроломно обірвали московські катюги, огорнемо довічною турботою і вдячністю родини полеглих Лицарів-оборонців України.

Будемо і відбудемося, так само єдино і згуртовано, бо насправді це ми, Україна – Велика Держава, а не той зловорожий ординський колос на гнилих ведмежих лапах.