Крокуючи залами цієї виставки, здається, що рухаєшся не між картинами, а переходиш крізь час, між минулим і теперішнім.

Роботи української мультидисциплінарної художниці Лесі Хоменко, співзасновниці групи «Р.Е.П.» та кураторського об’єднання «Худрада», – у провідних європейських зібраннях, серед яких Музей сучасного мистецтва в бельгійському Антверпені, будапештський Музей Людвіга, дрезденський «Альбертінум». А виставки – на Венеційській бієнале, у Музеї «Фолькванг» в Ессені, Українському музеї Нью-Йорка.

Насамперед вражає гра з тілом і образом. Спершу зорові відкривається знайоме: постать, портрет, щось майже традиційне. А далі – війна, страх, технології, приціл. Людське тіло перетворюється на карту вразливості, на живий документ часу.

Така трансформація не різка. Художниця веде глядача обережно, майже непомітно, змушує відчути, як змінюється сприйняття. Людина вже не просто образ, не просто портрет. Це тіло, на яке дивляться. Тіло, що стає символом. А подекуди – зникає, розмивається, коли технологія редукує його до пікселів, силуетів, тіней.

Одна з найсильніших інсталяцій – «Бій в окопі». Це радше простір, який треба прожити тілом. Коли опиняєшся всередині, огортає відчуття, що сам є учасником сцени. Так відчуваєш війну не як новину чи фотографію, а як дихання поруч. Це сильний жест: художниця руйнує безпечну дистанцію, змушує дивитися у вічі тому, від чого зазвичай відводимо погляд.

А далі зміна перспективи. Дрони, натільні камери, відео, піксель… Бачимо, як війна змінює сам спосіб бачення. Образ солдата, постраждалого чи свідка стає плямою, що тремтить.

Назва «Уявна відстань» звучить як пароль, ключ. Це і про простір чи час і про внутрішню відстань, яка з’являється між тим, ким були, і ким станемо після війни.

Серія «Кочові автопортрети» особливо промовиста: обличчя, що деформуються, тіла, які змінюються під тканиною з рухом, з часом. Ідентичність тут не застигла – вона жива, поранена, але така справжня.

Леся Хоменко не пропонує готових відповідей. Відчиняє вікна, але кожне веде в інший простір. Це не тиша перед шедевром, це напруга, що не відпускає. І змушує думати, питати, порівнювати, шукати себе в цих образах.

Ця виставка дає відчуття досвіду, який проходиш тілом і свідомістю. Коли боляче і необхідно наближатися до правди. Виходиш із зали – і дихати важко. А водночас почуваєшся очищеною. Бо справжнє мистецтво не заспокоює. Воно пробуджує.

Поруч із цією експозицією у столичній галереї «PinchukArtCentre» нині ще чотири: «Певні докази майбутнього», «Особисті свідчення», «Архіпелаг історії» та «Звір вийшов з лісу». Разом вони створюють багатоголосий простір сучасного українського мистецтва – про пам’ять, війну, майбутнє, людину у вирі змін. «Уявна відстань» – одна з головних точок цього архіпелагу.

Очевидно, саме тому атмосфера там така відкрита: кожен може прийти, побачити, відчути – і, можливо, вийти трохи іншим…