Відбуваючи покарання в Мордовських таборах, куди нас запроторила «родіна» для «ісправлєнія», і перебуваючи там разом із Василем Стусом, ми отримували «по ланцюжку» його ж рукописні вірші, переписували їх своєю рукою, ховали і так зберігали, а при нагоді старалися передати за межі табору. На «моєму» аркуші вірша Василя Стуса «Пам’яті Алли Горської» було написано:
Де горстка нас, малесенька щопта
Лише для молитов і переповідань.
(Сьогодні в академічних виданнях творів В. Стуса читаємо: «Лише для молитов і сподівання». Не знаю, чи хтось порадив Василеві змінити рядок, чи підправили згодом вже інші, але мій варіант для зберігання був саме таким, з отим словом «переповідання»).
Ми не мали своїх архівів, де б зберігався надбаний народом спільний історичний досвід, наші бібліотеки періодично і нагло горіли… Залишалося переповідати.

1967 року мене прийняли на роботу викладачем спецдисциплін в Уманський технікум механізації сільського господарства. Одразу по приїзду до Умані я відвідав краєзнавчий музей. І попросив щось почитати із музейних фондів про козаків і гайдамаків. Наукова працівниця музею Ольга Петрівна Діденко запитала, чому мене це цікавить. Я відповів, що то історія моїх предків, і якби зараз була Запорозька Січ, я би все покинув і подався туди. За кілька днів, коли стоячи на драбині допомагав музейникм закріпити до стіни якийсь експонат, почув позаду дзвінкий голос:

– Так оце і є той панич, що хоче податися на Січ?

Оглянувся. Огрядна жінка, вже літня, але з навдивовижу жвавими, допитливими очима. І отим дзвоником дівочого голосу:

– То злазьте, будемо знайомитися.

Так уперше стрівся з Надією Віталіївною Суровцовою. З жінкою, чия доля віддзеркалила всю героїку, велич і трагізм цілого століття. З учасницею Лютневої революції 1917 року в Петербурзі, колишньою начальницею загального відділу Міністерства закордонних справ, секретаркою Михайла Грушевського за часів Центральної Ради, очільницею дипломатичного відділу Міністерства закордонних справ за Гетьманату, секретарем інформаційного бюро дипломатичної місії УНР за Директорії, редакторкою пресового бюро Наркомату закордонних справ в Уряді УРСР. І в’язнею радянських концтаборів з 1927 по 1957 рік.

На початку осені 1967 року я вперше ступив за поріг будинку №6, що на вулиці Коммолоді, де Надія Віталіївна мешкала з Катериною Львівною Оліцькою – сестрою її чоловіка, колишньою есерівкою, також багаторічною каторжанкою. Відтоді бував там постійно, перебравши на себе деякі господарські клопоти: дрібні ремонти помешкання, купівлю продуктів у магазині, поштові пересилання тощо.

Оскільки основними продуктами, які я приносив з магазину, були молоко і кефір, то Надія Віталіївна прозвала мене «Коза-дереза». Мине трохи часу і оперативний працівник Черкаського УКДБ майор Павленко продемонструє мені всеобізнаність органів: «Думаєте, не знаємо вашої підпільної клички? – «Коза-дереза».

Вечори йшли на розмови. У цьому домі я з перших вуст прослухав історію України від 1917-го до 1927 років, а далі – тридцятилітню історію жахів російсько-більшовицької каральної системи.

Сама господиня була живою історичною енциклопедією. Історія ж її життя варта роману-епопеї. Після захоплення України російськими більшовиками, вона разом з українським урядом опиняється в еміграції. Зупиняється у Відні: вивчає філософію, захищає дисертацію, здобуває наукове звання доктора філософії, викладає у Віденському вищому навчальному закладі. Бере активну участь у міжнародних політичних рухах. Спілкується з працівниками радянського посольства, зокрема, з Юрієм Коцюбинським, тодішнім радником повноважного представника СРСР в Австрії. Саме він її переконав, що на їхній Баьківщині постала і розбудовується нова держава – Україна. Так, вона радянська, більшовицька, але ж – Україна! І Надія Суровцова залишає затишний Відень, своїх студентів. Повертається в Україну, до столичного Харкова. Нове життя складалося блискуче. Досвід державної роботи, якого не мав жоден з членів уряду УРСР, знання мов робили Надію Віталіївну незамінним працівником. Приймання іноземних делегацій, міжнародні зустрічі і перемовини в уряді – до всього цього вона мала прямі доступ і стосунок.

Життя поза роботою теж було вкрай насичене і бурхливе. Апогей українського національного відродження. Тогочасний Харків аж пропах літературно-мистецьким суцвіттям імен. Наталка Ужвій і Лесь Курбас, Олександр Довженко, Павло Тичина, Микола Хвильовий, Василь Еллан- Блакитний, Микола Бажан, Юрій Яновський, Петро Панч, Микола Куліш, Володимир Сосюра, Олесь Досвітній, Остап Вишня… Вони у розповні творчої потуги, «повні сили та відваги», як писав поет. І наввипередки надолужують втрачене за довгі роки російського колоніального гніту… В це коло входить і Надія Суровцова, молода літераторка, прозаїк.

Ніхто з них тоді ще явно не відчував смертельних обіймів нашого споконвічного ворога. Надії Віталіївні було ніколи згадувати (вона й не згадувала), як її настійно відраювали повертатися. Як старші, мудріші колеги у її віденському навчальному закладі застерігали від легковажного кроку. Аргументуючи, що повертається насправді у російську радянську Україну.

…А кровожерливий червоний спрут уже націлився на жертву. Надію Суровцову викликають в ДПУ (Державне політичне управління): пропонують таємно слідкувати за своїми колегами і друзями і, також таємно, писати доноси. Вона відкидає цю пропозицію, але працівник ДПУ застерігає: «Пожалєєтє!»

Погрозу втілили невдовзі. Арешт, етап до Москви, а там уже сам керманич ОДПУ Генріх Ягода проводить з нею сеанс «вєрбовкі ценного агента». Її «добровільна» згода на співпрацю – єдине умова звільнення і повернення до Харкова. Але навіть усеможний Ягода з його арсеналом жахань та погроз отримує облизня. І Надії Суровцовій «виписують» 5 років таборів – без суду, за брехливим, безглуздим звинуваченням. А після відбуття нею – «від дзвінка до дзвінка» – першого терміну так само цинічно докидають новий, «ісходя із рєвалюціонной цєлєсаабразності». І так 30 років соловецьких, норильських, колимських пекельних кіл… Повернувшись в Україну, дивом змогла відсудити частину родинного будинку. Який невдовзі став в Умані і дискусійним клубом (салоном), і хатою-читальнею.

З Києва сюди наїжджали Іван і Надія Світличні, Леонід Плющ, Михайлина Коцюбинська, зі Львова – історик Ярослав Дашкевич, онука Антона Крушельницького, піаністка. А ще – дисиденти з Вірменії, кримські татари, які розпочинали боротьбу за повернення в Крим, інакодумці з Москви. Там постійно бував уманський поет Віктор Нєкіпєлов з дружиною Ніною Комаровою. А з відомих, заслужених радянських діячів туди щороку приїздив Микола Платонович Бажан та регулярно писав листи Юрій Смолич (приїхати, як я зрозумів із реплік Надії Віталіївни, боявся). Із М.Бажаном одного разу приїздив Іван Драч. Це ті, яких я сам там бачив. Дещо раніше там два тижні жив Олександр Солженіцин, який тоді збирав матеріали на «Архіпелагу ГУЛАГ».

Через цю хату-читальню проходила чи не вся тогочасна «самвидавницька» література, українська і російська. Доволі часто до Катерини Олицької приїжджали російські дисиденти-демократи. Звісно, велися розмови, які переходили у дискусії. Надії Віталіївні і мені доводилося іноді заперечувати їм у принципових питаннях. Отоді я вперше почув Винниченкову думку, що російський демократ закінчується там, де починається національне питання. І переконався, що вона таки справедлива. Бо коли заходила мова за державну незалежність України, москвичі, здається, щиро (чи удавано щиро), запитували нас: «А зачем вам это?» І коли ми, так би мовити, голосами двох поколінь доводили (пояснювали) «зачєм» нам вільна Україна, ті починали жваво переконувати нас, що нерозумно втягуватись у національно-визвольну боротьбу. Що, мовляв, краще разом із росіянами подолати тоталітарну систему і побудувати демократичне суспільство, а вже там, у демократичному суспільстві, національне питання вирішиться ледь не само собою, адже ж демократія… На це ми вже просто переглядалися із Надією Віталіївною, не ховаючи посмішки: знайомий мотив, ми це вже проходили…

Наприкінці кінці 60-х Віктор Нєкіпєлов організовував «четверги» – того дня

сходилися дискутувати. Та оскільки справжні дискусії розгорялися, коли приїжджали гості, а вони з’являлися тут «хто як і коли», то й дискусії вже приурочували до таких «появ». Атмосфера зустрічей і характер розмов, кут зору, під яким читалися і сприймалися всі «самвидавські» матеріали, окреслювалися нашим колом тем: національне відродження, власна держава (до речі, бачилась вона як дуже далека мрія), можливі методи роботи (боротьби – це надто гучно сказано), у власному житті – активна громадянська позиція, постійна праця над собою, підвищення свого інтелектуального рівня. Коли я повернувся з Мордовських таборів і писав Надії Віталіївні, що у вільний час захоплююсь виготовленням меблів, то вона добряче вишпетила мене за таке марнування дорогого часу.

Вона постійно прагнула вийти на якомога ширшу аудиторію, і це їй вдавалося. Проте «щільна опіка» КДБ і партійних органів постійно звужували коло знайомих. Якщо до хати заходили члени партії, то невдовзі вони мали розмову в ідеологічних відділах райкому КПУ, де Надію Віталіївну характеризували як запеклого ворога радянської влади. А після цього через коротку паузу неодмінно запитували: «А що у вас спільного з нею?» І ця людина у Суровцової вже більше не з’являлась. Але уманського архітектора Чайку і двох молодих хлопців – Володимира Найду і Володимира Кириченка я зустрічав там часто.

Надія Віталіївна проводила з малими дітками прекрасні і оригінальні уроки англійської мови. Наприклад, на тему «Кухня»: готувала суп, макарони, чай, узвар. А приходили діти-учні і починалася типова гостина: треба було запрошувати, пригощати, замовляти ту чи іншу страву, просити, щоб подали різне кухонне приладдя, куверти… І все це, звісно, англійською мовою. Діти були в захопленні. На тему «Одяг» Надія Віталіївна давала «ввідну»: ви поїхали у туристичну подорож до Лондона, на вас напали тамтешні грабіжники і геть чисто пограбували, залишили голими. Отже мусите, давати собі раду: звертатися по допомогу до поліції і замовити для себе послідовно увесь одяг…

Але навіть ці, здавалося б, невинні уроки давалися батькам тяжкими нервами. Їх викликали за місцем праці і влаштовували «головомийку»: «Ви що, в Умані не можете знайти репетитора, крім жінки, яка ненавидить наш устрій? І як же, ви гадаєте, вона може впливати на вашу дитину? Вас що, таке влаштовує?»

І діти переставали приходити.

Помешкання на Косммолоді, 6 постійно і дуже ретельно прослуховувалося. Десь у 1969 році я читав в одній із кімнат свої літературні спроби, а влітку 1972-го оперативний працівник обласного КДБ зачитував мені уривки моїх оповідань, і це був саме той варіант тексту, який я читав Надії Віталіївні. У

цитованих уривках не було пропущено жодного слова, хоча читалось це в

куті однієї кімнатки і то дуже тихо.

Надія Віталіївна вела чимале листування із Заходом: з редактором українського журналу в Канаді Петром Кравчуком, поетесою з Ріо-де-Жанейро Вірою Вовк, з Єжи Лоєком , істориком із Варшави. Це лише ті люди, листи до яких я відносив на пошту.

З органами КДБ я почав «знатися» (щоправда, позаочі) чи не з першого візиту до Надії Віталіївни. У своїй оселі вона, коли збиралася сказати щось крамольне, нахилялася, щоб прошепотіти, показуючи при цьому промовисто пальцем на стелю: мовляв там усе чути… Але то було швидше для почестей органам КДБ, аніж запобіжний захід. Утім єдиним запобіжним технічним ритуалом, якого дотримувалися в хаті: коли збиралися гості, телефонний диск трохи прокручувався і так фіксувався за допомогою олівця. Приїжджі москвичі переконували, що це унеможливлює прослуховування кімнати через телефонний апарат. Як потім виявилося, детектори («жучки») для були напхані в усіх кімнатах. А щодо перестороги, то московські дисиденти розповідали такий анекдот: американський бізнесмен без оглядки береться за всі десять справ, навіть коли йому відомо, що одна з них є напевне збитковою. Француз продовжує зустрічатись із 10-ма коханками, коли йому відомо, що якась із них має венеричну хворобу. Росіянин продовжує відверто

висловлюватись у колі своїх 10-ти приятелів, достеменно знаючи, щохтось із них «стукач».

Як з’ясувалося згодом, нам таки не варто було легковажно наслідувати того анекдотичного росіянина. Мали б щомиті пам’ятати гірку приповідку: «Якщо у Москві стрижуть нігті, то у нас тнуть пальці».

Загальна атмосфера, яка тоді панувала в хаті Надії Суровцової, характер розмов, оптимізм та енергетика цієї жінки, можливо, зриміше відчуваються у моїх нотатках про деякі пам’ятні зустрічі, події, у записах розповідей тощо. Занотовувував таке, що мало іронічний характер, рідше – драматичний.

* * *

На початку 1972 року органи КДБ схопили математика Леоніда Плюща і силоміць запроторили у психіатричну лікарню, для примусового «лікування». Я прийшов з цією новиною до Надії Віталіївни. Ми посумували за Льонею, полаяли КДБ і його методи, а під кінець розмови Надія Віталіївна поманила мене пальцем до себе, промовисто глянула вгору на стіни і пошепки сказала:

– А тако, між нами: Льоня ніколи нормальним і не був…(?)

Я здивовано втупився на неї.

– Дивись сам, – продовжувала вона. – Зараз який час? Усі люди шануються. А що робить Льоня? Він прилітає з Москви, сідає в Борисполі у таксі і цілу дорогу шоферові, якого бачить уперше, чеше антирадянщину. Та мало того – заводить його до себе на квартиру і там ще годину говорить те ж саме. То що?

* * *

У ті часи (кінець 60-х) саме ходили по руках спогади дружини Осипа Мандельштама Надії про репресії 30-х років. З-поміж іншого там оповідалося і про те, що, бувало, на квартиру до Мандельштамів приходила ввечері людина і всі знали: це вивідувач («стукач»). Його запрошували до столу і пригощали чаєм. На запитання навіщо такі почесті, Мандельштам відповідав: «Ну как же, человек на работе…» Так само робили і в хаті Надії Віталіївни: частували цих непроханих гостей чаєм і не дивувалися, коли вони кимось доскіпливо цікавилися чи розпитували прізвища.

Одного разу Катерина Львівна зі своєї кімнати крізь відчинені двері побачила, як Надія Віталіївна налила у блюдечко молоко і поставила під стіл собачці Шуні.

Катерина Львівна стала у дверях і почала докоряти: «Надя,сколько раз я тебе говорила: не корми собак из тех же чашек, с которых едим мы!»

Надія Віталіївна, піймана на гарячому, мовчить. Катерина Львівна не сходить з порога, мовчить також, але знущально продовжує дивитись на Надію Віталіївну. Після паузи Надія Віталіївна нарешті дала собі раду: «Катю! Сюди, буває, приходять гірші за собак. Ти це знаєш і даєш їм їсти з тих же мисок, що їмо ми…». Тут уже нічого сказати Катерині Львівні, вона незвично для себе різко повертається і дріботить до свого осідку.

* * *

Наприкігці 60-х я подібно до багатьох теж хворів на самоїдство, на відчуття вторинності. Звідси претензії до українців як нації і постійне невдоволення ними. Я лаяв перед Надією Віталіївною українців за те, що вони нездалі, ледачі, незібрані і таке інше. Що нам, власне, і прищеплювала радянська ідеологія. Надія Віталіївна потроху «збивала» мою неприязнь і стежила, щоб я не зайшов надто далеко в цьому, щоб неприязнь змінилася на любов і відданість своєму народові. Саме з цього приводу Надія Віталіївна якось показала мені рядки із Франкового «Мойсея»:

Я ж, Ізраїлю, вибрав тебе
Із любові і туги…

Згодом такі розмови припинилися, здавалося, що ніхто нікого не переконав. А потім усе це якось стерлося з пам’яті. Аж ось через кілька років Надія Віталіївна якось питає мене:

– Слухай, Кузьмо, вже пора давати тобі гроші.

Йшлося про гроші на продуктові закупи, які я регулярно отримував.

– Не тра, Надіє Віталіївно, – відказую.

– Ну як «не тра», – передражнила вона. – Вже ж скільки часу минуло…

– До чого тут час? Мені ви дали 10 карбованців – при цьому я витягнув

записника і зачитав: – 3,45 пішло за молоко, 2,20 – за кефір, 30 коп. –лист

Лоєку у Варшаву, 40 коп. – лист Вірі Вовк у Ріо-де-Жанейро. Ваших у мене ще 3 карбованці і 65 копійок.

– Ти диви! – звела брови Надія Віталіївна. – А з якого ти року?

– 3 41-го.

– А-а-а, тоді все зрозуміло, – загадково посміхнулася вона.

У такий спосіб пригадала мені мої судження про українців, нездалих до всього (і рахувати гроші). Дала зрозуміти: раз я це так управно роблю, то, виходить, я не українець, що, вочевидь, маю завдячувати своїй появі на світ прийшлим німцям.

* * *

Молода сім’я мала клопіт зі своєю дитиною. Хлопчик чомусь відстав у навчанні, і вчителька вперто хотіла позбутися його, залишивши на другий рік. Батьки цього аж ніяк не хотіли. Почали приводити хлопчика до Надії Віталіївни на додаткові заняття. І Надія Віталіївна «підтягнула» його – помітно. Але вчителька була упертою. Якось увечері приходить схвильована мати і показує зошит з математики:

– Подивіться, Надіє Віталіївно, що вона робить! Ось син розв’язав приклад: 7+5=12. А вона перекреслила і поставила «двійку». Завтра ж піду до неї, я її все скажу!

– Ні, ні, Рито, заспокойтесь. Вона вчителька, і раз вона перекреслила, значить так правильно. Але до неї ви все ж таки сходіть. Не сперечайтеся, але спокійно попросіть її, щоб вона у цьому прикладі поставила свій варіант відповіді…

* * *

Я займав кімнату у родинному особняку Ніни Іванівни Доманицької, приятельки Надії Віталіївни по гімназії, доньки уманського юриста. Сестра Ніни Іванівни жила і померла в Польщі. Тож колись я спитав у Надії Віталіївни:

– Хто за національністю Ніна Іванівна?

– Як хто? Українка.

– Прізвище Доманицька польське, та й сестра її в Польщі…

– Але ж Нінин родич по батькові – Василь Доманицький, літературний критик, шевченкознавець… А врешті, хто його знає.

На цьому розмова й закінчилась.

Якось вони зустрівшись завели розмову про місцезнаходження Київського фунікулера. Надія Віталіївна, народжена в Києві, вказувала саме те місце, де фунікулер був і є. А Ніна Іванівна заперечувала і називала іншу місцину.

Покликали мене, і япідтвердив сказане Надією Віталіївною. Але Ніна Іванівна вперто не погоджувалася.

Тоді я приніс карту Києва, на якій було вказано місце фунікулера.

– Це неправильна карта, – заявила Ніна Іванівна.

Надія Віталіївна її більше не переконувала. Лише тихенько звернулася до мене:

– Ну, переконався, хто вона за національністю?

* * *

Розповідає Надія Віталіївна: «Приїжджає одного разу Микола Бажан… Зібралась невелика компанія: я, Ольга Петрівна, Стефанович…

Бажан захотів зі всіма пройтися тією вулицею, де він народився і виріс.

Пішли.

Йдемо і згадуємо: «Ось тут жили Вітковські, а отам Крамаренки…»

Літній чоловік, що проходив повз, почув знайомі прізвища,приєднався і почав радісно згадувати всіх колишніх мешканців.

– А он там Зося жила, пригадуєте? Ну хто ж не пам’ятає її…

Нарешті підходимо до будинку, де жив Микола Бажан. Усі змовкають, а Микола Платонович стиха і насторожено питає у сторожила:

– А тут хто жив?

– Тут? – пауза. Чоловік не може згадати. Нарешті: – А-а-а, тут? Якісь Бажани…

Всі надовго змовкають, хтось кашляє, компанія раптово втрачає інтерес до спогадів і поспішно повертає назад».

* * *

Наприкінці 60-х Віктора Нєкіпєлова, уманського фармацевта і літератора (поета), звільнили з роботи, і він змушений був виїхати з Умані. Вибрався в якесь місто під Москвою. Спакували речі, замовили контейнери. Віктор поїхав на залізничну станцію довідатися, коли вони прибудуть. Пвернувшись, повідомив, що будуть о 16-й годині.

– А коли? Якого числа? Дата?

Віктор остовпів:

– Та я… не спитав, забув…

На Вктора посипалися звичні в таких випадках докори: «Про що ти думав?», «Де була твоя голова?»

Надії Віталіївні теж було прикро, але вона докоряла по-своєму:

– Почекайте, чого ви всі кричите?

Всі примовкли, а винуватець, надіючись на підтримку, вдячнодивився на неї.

– Віктор хто? Поет. Йому сказали: 4-та година дня. А в нього відразу поетичний образ: «Еще жаром полыхала раскаленная планета, а утомленное светило уже катило на покой…» Він 4-ту годину і запам’ятав.

А що для поета якийсь четвер чи п’ятниця? Навіщо воно йому?

* * *

Надія Віталіївна, показуючи свої фотографії 20-х років, говорила:«Так, я була тоді гранд-дама. Жила в Києві, вчилась у Петербурзі і Відні,доктор філософії…»

Та одного разу я заходжу у дім Надії Віталіївни і бачу на столі букет польових квітів: волошки, ромашки, маки…

– Це хто бур’ян приніс? – запитую.

Надія Віталіївна звелася і загукала:

– Катю! Катю! Ти послухай, що каже це дитя природи!..

І заговорила до Олицької, як маком посипала. Переді мною стояла реліктова селянка і безупинно сипала правилами сільського побуту, з яких я частину знав, а щось уперше чув. Але вони були докірливі і очевидні.

Я ледве вставляв окремі репліки, бо все, що говорила Надія Віталіївна, вона казала нібито Катерині Львівні, але ж воно мало зачепити мене.

– Він каже, що собаку не можна впускати в хату, вона має жити в буді…

– Звичайно…

– …Що кота не можна дуже годувати, бо він перестане ловити мишей…

– Ну, мабуть…

* * *

Одного разу ми поверталися з Софіївки. Йшли повз садибу єврейської родини Білінкісів. Я їв очима доспілі черешні на їхньому подвір’ї.

Надія Віталіївна перехопила той погляд

– А ми зараз туди заліземо і нарвемо.

– Це як?

– Побачиш…

Заходимо у двір, дзвонимо. Виходить стара єврейка.

– О, Надежда Виталиевна, здравствуйте, здравствуйте!

– Як здоров’я? Як Ізя, як Міша?

– Спасибо, спасибо…

– А чого ви черешень не обриваєте, чи ви чекаєте, поки їх об’їдять ворони й шпаки?

– А кто их достанет?

– То давайте відро, і ось він вам і нарве.

Я взяв відро і заліз на черешню. Через якийсь час підходить ще однажінка з родини Білінкісів, яка не бачила, що я заліз на черешню з відром.

– Смотрите, молодой человек, чтоб не заболел живот, – гукає знизу.

– Не заболить, – відказую зверху.

Ще трохи і підходить Надія Віталіївна, прикладає руку до рота ітихенькогукає:

– Паничу, жидівської роботи не переробиш…

– Шо-шо?

– Злазь, кажу.

Бере у мене відро, відносить старій Білінкіс і прощається.

– Нет, нет, вы куда?

– Будемо вже йти додому, або ж що?

– Я вам дам черешень.

– Ой, ні, не треба…

– Надежда Витальевна, я вас так не отпущу.

Стара Білінкіс надсипає нам черешень, і ми виходимо.

* * *

Надія Віталіївна запрошує на свій робочий стіл кицьку:

– Ходи, Марисю, ходи, не бійся.

І до мене:

– Це була Ляля з Києва, вона гонила її, тож тепер та боїться…

Ще якось я брався переставити вазони, але Надія Віталіївна не дозволила їх чіпати, бо «Ляля їх туди поставила і сказала, щоб вони так там і стояли». Я не знав, хто та загадкова Ляля, але заочно склав про неї враження, як про дуже владну жінку. А сільські чоловічі характери мимоволі противляться, коли жінки керують, тож коли Надія Віталіївна повідомляла, що приїздить «Ляля з Києва», я в ті дні не приходив. Вона могла жити у Суровцової тиждень, і інколи мене пригощали ще теплими варениками, які Ляля зварила перед від’їздом.

1990 року у Хмельницькому, на міській конференції Руху, я сидів поруч із гостею з Києва – відомим політиком і народним депутатом Ларисою Павлівною Скорик. Ми розговорились, і виявилось, що це та сама Ляля, якої я уникав упродовж кількох років.

Я шкодував, що Надія Віталіївна не дожила і не побачила, як її Ляля виступала з найвищої трибуни незалежної України. А тепер іще більше шкодую, що її Ляля не втримала своєї високої ноші, і чи завищена самооцінка, чи надмірні амбіції зашкодили їй залишитися зі своїми, і вона фактично опинилася в середовищі ворогів незалежної України.

* * *

Одного дня мені переказали, що Надія Віталіївна чекає мене увечері. Коли я прийшов, в хаті вже сиділи і розмовляли гості з Києва: Микола Платонович Бажан та Іван Федорович Драч. Драч – ще молодий поет, але з дуже показною лисиною від лоба аж за маківку голови. Мабуть, через це Бажан звертався до нього не інак як «старий». Розмовляли і їли вишні. Довго вели мову за церкви, про те, що дуже необачно їх розвалювати.

– Ось недавно, – розповідав М.Бажан, – фахівцям-будівельникам потрапили до рук інженерні креслення однієї церкви. І ті звернули увагу на розміри перекриття. Так от, якби за отим кресленням будували з нинішніх матеріалів, ті не витримали б навантаження, будівля розвалилася б. Значить, там був якийсь невідомий нам надміцний матеріал. А дізнатися який – зась! Церкву давно закрили і розвалили… Отож, кожну церкву варто відремонтувати, там може бути музей або ж…

Тут Микола Бажан зробив паузу, і Надія Віталіївна вставила своюфразу:

– А там далі буде видно…

У розмові знову пауза – всі розуміють, що репліка «не партійна», і зобережності одмовчуються.

Впродовж розмови М.Бажан кілька разів дивився на мене. Ось і знову дивиться на мене, а каже до Драча:

– Ну що, старий, будемо вже йти?

Але не йшли, а розмовляли далі. Ще через якийсь час М.Бажанзмовк, повертається до мене і питає:

– Пишете вірші?

Тепер я зрозумів причину цих поглядів. Микола Платонович, очевидно, був упевнений: раз на розмову прийшов молодий чоловік, сором’язливо сидить і мовчки, терпляче все слухає, то це поет-початківець, який хоче показати свої вірші.

– Ні, не пишу, – відповідаю.

Бажан трохи заскочений, але тут же знаходить відповідну репліку:

– О, це добре!

Тут уже спантеличився я:

– А що тут доброго?

– Бачиш-но, людей, які пишуть вірші, у нас вистачає, а ось свідомих українців серед технічної інтелігенції – дуже мало…

І гості почали прощатися.

* * *

Десь у 1967 році почав виходити журнал «Пам’ятки історії і культури». До цього видання одразу потяглося свідоме українство. В одному із номерів Надія Віталіївна вичитала матеріал про художника-килимаря Сергія Колоса. Там ішлося про два килими «Собака та птах», один із яких пропав безвісти. З великою радістю, як щасливе відкриття, господиня констатувала, що саме цей килим висить… в одній із кімнаток її хати.

Наступного дня врочисто писався лист до редакції, у якому повідомлялося, що пропажа знайшлася, що килим «живий і здоровий». Було вирішено згодом подарувати його музеєві.

Згодом двє співробітниць київського музею приїхали до Умані, щоб звідатися про килим. Переконавшись, що то справді то справді творіння Сергія Колоса, яке розшукують, музейниці завели мову:

– Надіє Віталіївно, то ви погодитеся продати килим?

– Ні, продавати я не буду, ви трошки почекайте, я його віддам так.

Дівчата, очевидно, до кінця не зрозуміли господиню, бо перепитали:

– А довго чекати?

– От уже чого не знаю – того не знаю…

* * *

Надія Віталіївна цінувала гумор. Уміла знайти веселе у повсякденному житті. В хаті як члени сім’ї (до того ж привілейовані) проживало котяче подружжя – Мартин і Мариська. Кицька двічі на рік справно приводила котенят, і господиня мала багато замовлень на них. Замовлені котенята жили біля кицьки до повної самостійності, після чого їх передавали новим господарям. До котенят ставилися з жартівливою грою, залежно від того, до якої сім’ї ті мали потрапити. Якось, коли я намірився неґречно «змахнути» кошеня зі столу, мене зупинили: «Ти що робиш? Він же йде в апарат райкому!»

Одного разу виявилося лише одне замовлення на рудого котика – про такого мріяв хлопчик, який приходив з батьками до Надії Віталіївни. І серед народжених кошенят якраз один такий знайшовся. Його, звісно, призначили для хлопчика.

Малий був у захваті. І дуже допитувався у Надії Віталіївни:

– А як Мариська знала, що я хочу саме такого котика?

* * *

Розповідаю Надії Віталіївні про вечір української поезії. Із сусідньої кімнати гукнула Катерина Львівна:

– Надя, спроси Кузьму: на вечере была молодежь?

– Яка «молодежь»? – здивувався я. – Переважній більшості років по 30, а два директори шкіл, так тим узагалі вже під 40.

Надія Віталіївна не заперечувала мені, тільки, нахилившись до дверей, гукнула:

– Катю, він каже, що була присутня лише молодь.

І вже до мене:

– Ну, ну, продовжуй…

* * *

Якось вона запропонувала мені:

– Ось давай я прочитаю тобі листа, якого щойно сьогодні отримала…

– Давайте.

Господиня, як мені здалося, дещо врочисто прочитала свіжого листа. Звичайнісінького, побутового, ні про що. Закінчувався словами: «Обнімаю, цілую руку». Але підпис дуже здивував: «Ю. Смолич».

– Сьогоднішній лист? Але ж Смолич пів року як помер…

– У тому-то й справа… Але, як бачиш, я маю зв’язок із тим світом! Правда, односторонній…

Насправді, жодної містики, все до банального просто. За життя Ю. Смолич написав Надії Віталіївні листа, заклеїв, заадресував, але відправити не встиг. За кілька місяців після його смерті хтось впорядковував папери, наткнувся на заклеєний і заадресований лист і вкинув у поштову скриньку.

* * *

Ще трохи оптимізму. 1980 рік. У Польщі масові робітничі страйки, створено вільні профспілки. Москві довелося усунути від керівництва польського комуністичного лідера Едварда Герека. На арену виходить лідер робітничого руху Лех Валенса. Преса переповнена публікаціями про «антисоціалістичні елементи». Про них грізно говорять усі наші партійні та профспілкові активісти. Росіяни дуже охоче напустили б туди наших дітей з автоматами й танками і навели б там «порядок», як свого часу в Угорщині (1956 рік) чи Чехословаччині (1968 рік). Але саме проходить міжнародна нарада з Європейської безпеки, не вляглися протести провідних країн за Афганістан, де кремлівським стратегам не вдався бліцкриг. Ряд країн, зокрема США, Франція й інші, ввели ембарґо на продаж зерна в СРСР. Правда, через рік США цю заборону скасували, і, можливо, це була своєрідна платня росіянам за те, що ті не придушують рух у Польщі. Не останню роль в політичній активізації поляків зіграло обрання Папою Римським їхнього співвітчизника – кардинала Войтили – Івана-Павла ІІ. І коли я тоді скаржився, що все навколо «глухо», Надія Віталіївна підбадьорювала: – Подивись, у який чудовий час ми живемо, що робиться в Польщі!

* * *

Її бадьорість, оптимізм, гумор сочилися сукровицею: все життя під задушливою опікою партійних органів та КДБ. Коли у 70-ті роки до неї учащали з обшуками, одним із них вона мені хвалилась:

– А я цей раз – як ніколи… Через вікно бачу – хтось йде. Придивляюсь – вони. Я швиденько дві таблетки – раз,.. і була спокійна до самого кінця трусу.

А ще в Надії Віталіївни і в Катерини Львівни завжди було загострене відчуття болю. Особисті долі цих жінок брутально розтоптано системою. Обдаровані непересічні особистості, вони не змогли реалізувати свої можливості, а змушені були витрачати всі свої найцінніші, найативніші молоді роки на елементарне фізичне виживання. Вони вижили, але повернулися з неволі немічними та виснаженими, без сім’ї і потомства.

Не терпіли будь-яких проявів насильства чи наруги. Якось проходили повз двох комунальних працівників: ті завантажували на вулиці сміття у бункер автомобіля. Біля купи лежала травмована собачка, робітник підібрав її шуфлею і ніс до бункера.

– Хлопці, стійте, що ви робите! – кинулися жінки. – Вона ж жива, гляньте, як вона на вас дивиться!

– А ми нічим їй не допоможемо, – відповідали ті, – бачите, її переїхала машина…

– Віддайте її нам.

– Забирайте…

Якось вони припровадили скалічену собачку додому, знайшли ветеринарів, які її успішно прооперували, і виходили. Саме тоді жінки приймали гостей з Вірменії, і собачку назвали Шуня (по-вірменськи «шун» – собака). Шуня довго жила, її всі любили, вона навіть мала певні обов’язки у квартирі: коли господині та гості розмовляли чи пили чай на кухні і не могли чути дзвінок чи стутік у вхідні двері, тоді на кухню прибігала Шуня і голосно «повідомляла»: хтось прийшов.

* * *

Надія Віталіївна Суровцева помітно вирізнялася з-поміж нашого загалу. Я й сьогодні, після багатьох років, не можу визначити напевне, що її різнило: чи була вона від природи унікальною особистістю, а чи звичайною людиною, але – з іншої епохи: по-справжньому освічена, справді вихована, тактовна. Істинна інтелігентка, яку виділяла наша сіра маса одноманітних «сталінських ґвинтиків».

Вона була окрасою уманської людності. Як дендропарк «Софіївка» став окрасою паркового мистецтва. Так, вона ненавиділа комуністичний режим, але в її ненависті теж проявлялися розсудливість і благородство. Коли я спересердя починав звинувачувати більшовицьку владу в усіх смертних гріхах, Надія Віталіївна зупиняла мене і терпляче поправляла там, де я був надміру упередженим.

А ще Надія Віталіївна мала в Умані свого антипода – історика Г. Храбана. Він також свого часу був репресований, провів 10 років в таборах, але повернувшись до Умані, принижувався перед комуністами і все своє подальше життя присвятив тому, щоб «повернути довір’я комуністичної партії».

На початку 80-х в одному з листів Надія Віталіївна написала мені, що пора вже «лаштувати вози в далекую дорогу». Я, сільський хлопець, не схильний до компліментів, відписав їй листа, в якому просив її по можливості якомога довше затриматися на цьому світі, бо в ньому так мало людської доброти, щирості й нелукавства. Надія Віталіївна звернула увагу на ці слова. І сьогодні, через багато років по її смерті, мені затишно на душі від того, що я встиг сказати їй за життя добре слово.

* * *

1991 року у столичному будинку Центральної Ради (Будинок учителя) відзначали 95-річчя Надії Суровцової. Був там і я. Кілька журналістів записували тоді розповіді людей, які знали Надію Віталіївну.

Всі розповідали про її незламність, про дивовижну силу духу. Коли настала моя черга, я не те, що хотів заперечити сказане попередниками, а просто поділився тим, що найбільше мене хвилювало. На початку 80-х я надіслав Надії Віталіївні поштою фотографію своєї сім’ї: я з дружиною і троє маленьких діток. Невдовзі отримав відповідь: лист і фото. На ньому Надія Віталіївна сумно приголублює котика. «Оце тільки й того…», – написала на звороті світлини…

Я розповідав журналістам, що Надія Суровцова була роздавлена, розтрощена тією системою… І це їм не сподобалося, хтось заперечив мені, пославшись на попередніх оповідачів, які говорили про «незламність», про «незгасаючу боротьбу» тощо. Інтерес преси до моєї розповіді пропав, більше тоді ніхто нічого мене не розпитував.

Я був дещо здивований. І лише з роками, коли ставав очевидцем таких розмов, нарешті зрозумів причину. Пересічний громадянин іде по життю обережно, а наражаючись на небезпечні місця, охоче пропускає вперед іншого. Пересічний громадянин відчуває: якщо якась сила нищить людей, може дійти і його черга. Й інстинктивно ховається за спину іншого. І вже хоче бачити перед собою не звичайну людину, з плоті і крові, з нормальними людськими потребами і мріями, а неодмінно незламного мученика, в якого лише одна мета: боротися до загину за інших. І, звісно ж, за нього. Ця звичайна людська слабкість – ховатися за когось у мить небезпеки, ще й підігрівалася совковою пропагандою, яка ідеалізувала оту корисну для влади самовідданість та самозреченість. Так, наприклад, ідеал матері – виснажена працею жінка, яка вже ні на що не претендує для себе, ідеал учительки – немолода самотня жінка, без сім’ї, без особистого життя, для якої рідні діти – її вихованці, і яка всі вечори-ночі проводить за читанням-перевіркою зошитів. Але чи морально це – вимагати геройства та мучеництва від когось, нехтуючи тим, що всі люди однаково бажають звичайного людського щастя і мають цілковите право на нього?

* * *

І напослідок – ще раз про «переповідання»: Умань, 1971 рік. Ми в помешканні Надії Віталіївни. Мова зайшла про окупацію України російськими більшовиками. Розповідає господиня дому: «Наші хлопці вийшли з гарматами назустріч москалям. Нам не було їх видно, але ми знали, що зліва гармата Миколина, крайня справа – Петрова. І от вже чуємо, що замовкла гармата зліва. Ми перехрестились: впав наш Микольцьо… Через якийсь час змовкла і крайня права: і Петрик також впав»… Вже у таборі я розповідав про цей епізод своїм товаришам-співкамерникам. «По дурному загинули», – підсумував один із присутніх. Я запнувся: «Та то ж як? Це ж наші національні герої». – «Не заперечую, – погодився він, – вони герої, але вони б мали завчасно роз’їхатись по селах, мобілізувати чоловіків, розстріляти тих, хто відмовився йти воювати, а решту поставити біля гармат»… Героїчна загибель освічених молодих українців – це теж наш військовий досвід. Його доконче трба проаналізувати, узагальнити, критично осмислити, вписати у підручники і вивчати в аудиторіях військових інститутів та училищ. Але нас було мало, вистачало лише для молитов і переповідань… За політичною статтею засудили мого уманського приятеля Віктора Нєкіпєлова. Відбував покарання у пермському таборі на Уралі. Спочатку я, посилаючись на свій «зеківський досвід», давав йому деякі поради (писав листи до його дружини Ніни Комарової, а вона переказувала їх на побаченні). Але згодом Віктор зайняв непримиренну позицію до режиму, подібну до позиції Василя Стуса, і мої поради вже були зайві. Утім ще можна було писати листи «в зону», і я їх писав. Потрапляли до рук адресата лише деякі. Решту конфісковували. Каральна система тоді вже була не та, що в 1976-му, вона вже агонізувала. І маразмувала пересторогами. Я знав, що листи обов’язково пильно прочитуються цензором, а тому писав практично ні про що: «Надворі беруть морози». Листа конфісковують: «содержит условности». Пишу нового, не вихожу за суто побутові теми, навіть про погоду не згадую – згадав про крадіжку: «у нас покрали гуси». І цього листа конфісковують. Скаржусь дружині Віктора, що листи практично не пропускають. Але Ніна просить писати, радить: не пиши про морози, пиши «ось вже скоро буде весна», не згадуй про крадіжки… Щось подібне було і в листуванні за межами табору – як говорили, «у великій зоні». Сучасному читачеві може здаватися дивним, але у листах тих часів уникали називати прізвища. Але листи прочитувались службами КДБ, і цю інформацію використовували для переслідування. Так в одному з листів Надія Віталіївна пише: «Були гості. Це як свято, але коротко. Не пишу хто, бо це цікаво не тільки тобі, а й їм». А коли в листі Надія Віталіївна згадувала Леоніда Плюща, то він називався «родич черепашки». Бо свого часу подарував Надії Віталіївні маленьку черепашку, і та в неї жила.

* * *

18 березня 2021 року відзначатимемо 125-ліття Надії Суровцової. Я дещо переповів про неї і те, що чув од неї. За її ж словами, це «живий шматок мого життя і моєї доби, це доля одної, однісінької людини, яка всією істотою жила тим життям, скільки судила доля, яка випадково зуміла дожити до цих днів». (Надія Суровцова. Спогади: В-во ім. Олени Теліги, Київ, 1996р.).

Збагнути на її прикладі голгофу свого народу. Збагнути, щоб усвідомити, затямити. Й оминути ті провалля, куди потрапляла і вона. Однозначнно – так! Лише засвоївши ці перші уроки, не будемо блудити новітніми манівцями І не станемо наївно та довірливо «смотрєть в глаза» своїм убійникам, з телячою вірою побачити там «мир».