З часу загибелі, а фактично  вбивства, В’ячеслава Чорновола минає 20 років. І досі українське суспільство не дочекалося закінчення розслідування. Мені, наприклад, дуже хотілося б дізнатися, де зараз той «майор ФСБ Бабенко», який начебто готував вбивство Чорновола, а напередодні намагався попередити його і «здався» СБУ.

До речі, те саме і з розслідуванням убивства Георгія Ґонгадзе, скоєного через півтора року – за одного й того самого президента. Це  вирок нашій правоохоронній системі, і системі взагалі, олігархічній, побудованій на суцільній аморальності.

Залишаються спогади і цитати.

В’ячеслав ЧОРНОВІЛ:
«Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося потім гірко любити – втративши».

«І парламенти, і прем’єри, і президенти приходять і відходять, залишається тільки свята справа нашого історичного відродження, справа демократії та державної незалежности. Відданість їй не на словах, а на ділі – єдиний критерій ставлення і до політики, і до політиків”.

«…я ніколи не повірю в чесно зароблені гроші, які сьогодні так щедро витрачаються на виборчу кампанію. Як ніколи не повірю, що злодії можуть бути патріотами».

«Ми програли президентські вибори… Саме через роз’єднаність державників. Надто вже багато “гетьманів” з’явилося».

«Треба дивитися в масштабах України. Радикалізм треба часом ховати в кишеню. Мені теж хотілося б щось радикальне сказати або зробити, але я себе вважаю політиком, а не авантюристом».

«Але не забуваймо, що сліпо посунувшись у глухий кут непримиренної опозиційності, рано чи пізно можна обійнятися в цьому куті з антидержавниками… Отож треба вибирати розумну міру, щоб не опинитися в опозиції до самої Української держави».

«Важко назвати іншу націю, яку б так часто знищували і так нещадно шматували, ділячи між жадібними сусідами, і яка знову поставала б до життя, як фенікс з попелу, народжувала нову еліту, знаходила сили для самоствердження».

Валентина ЧОРНОВІЛ, сестра В’ячеслава Чорновола:
«Я мала “холодний душ” від В’ячеслава у зв’язку з мовою. Він вже був студентом, приїхав додому. Це було у дворі, коло хати умивальник. Я мила руки. Ми про щось говорили. У нас у селі казали «конєшно», а не «звичайно», і «навєрно». Ну я щось таке як сказала. Він витягнув із криниці відро холодної води, на мене вилив, сказав: «Оце тобі “конєшно”, оце тобі “навєрно”. Цей холодний душ –  на все життя».