Війна змінює всіх. Хтось втрачає, хтось стає сильнішим, але ніхто не повертається таким, яким був до війни. Марк, звичайний хлопець із Вінниччини, у 24 роки добровільно пішов на фронт. Бачив пекло Бахмута та Лиману, тримав у руках тих, кого не зміг врятувати, лікував поранених під обстрілами й сам отримав поранення. Самовільно залишив частину, але за чотири місяці знову повернувся до війська.

– Марку, довго вагався йти чи не йти?

–  Ні, пішов не гаючись, ще 24 лютого 2022-го. З нашого військкомата мене відправили в 120-ту окрему бригаду територіальної оборони.

–  Спочатку навчали?

– Ні, одразу повезли на кордон з Придністров’ям. Там нічого не відбувалося, ми просто охороняли кордон. Пробули там приблизно місяць, а тоді нас перевезли на кордон з Білоруссю. На стабілізаційні дії, тобто боїв там уже не було. Ми пробули пів року, вели спостереження, проводили навчання та розміновували територію. Згодом для Ізюмського контрнаступу відібрали бійців АТО, хто мав бойовий досвід, молодих залишили. Хлопці поїхали, відпрацювали, повернулися на базу і тоді вже вся бригада вирушила на Бахмут.

– Яку посаду обіймаєш у війську?

–  Ротний бойовий медик у піхоті. Але найперше ти солдат, а вже потім медик. Потрібно розуміти, чи є можливість, чи це буде раціонально, коли ти кинеш автомат і робитимеш маніпуляції з пораненим, коли йде бій і всю групу можуть «хлопнути». Тому спочатку ти солдат, а потім медик. Робиш важкий вибір.

 – Багато було хлопців з важкими пораненнями?

– Дуже багато. При мені чоловік навть збожеволів, морально не вивіз. Деморалізовував усю групу, нам довелося одібрати в нього зброю. Міг сидіти і годинами капати на голови, що нас зараз усіх вб’ють, розстріляють і цим все закінчиться. Сидимо, наприклад, в гаражі на позиції, один на дверях, один на вулиці, на контролі, а той без упину: «Дайте мені гранату, я зараз її «щолкну» щоб не чекати, поки нас вб’ють». Його вивели з позиції, відправили в психіатричну лікарню, там він і досі. Ми коли телефонуємо йому, слухавку завжди бере дружина, він на пігулках, спить по 18-20 годин на добу. Все ще не отямився, сподіваюся, колись таки одужає…

–  Ти за освітою…

–  … Вчитель фізкультури. Тоді, у перші дні війни не вибирали: «Ага, ти фізрук, працюєш з дітьми – отже знайомий з основами першої медичної допомоги. Все, будеш медиком». В університеті нас навіть у морг водили, тобто, дійсно, якась база в мене є. Ну і, звісно, в бригаді для нас проводили навчання, як накладати турнікет, як робити перев’язки тощо. Але воно не працює, допоки ти сам не відчуєш це в реальних ситуаціях. Навчання допомагає на 40%, інші 60% ти вже сам здобуваєш навички, безпосередньо в бойових діях.

– Страшно було, коли побачив перших поранених хлопців?

— Ну звісно, вперше завжди страшно. А тут розумієш, що це життя побратима. Я хлопцям колов і морфін, і нолбуфін, мене вже за це повинні були б судити, тому що я не мав права, в мене немає допуску до цих препаратів. А що робити, коли два відкритих переломи або ще страшніші поранення? Маєш обирати: або хлопець, якому двадцять років, помре від больового шоку, або ти колеш морфін –  на свій страх і ризик. Страшно, коли обстріли позицій були, я перший час не міг автомат зловити, такий мандраж був у руках. А потім пововлі стабілізувався, бо до всього людина звикає.

–  Бувало, що ти не зміг врятувати людину?

–  Так. Найстрашніше – це коли молоді гинуть, старі не так, хоча і вони мої рідні побратими. Але ти собі думаєш, що вони хоч якесь життя прожили… Мабуть, це така захисна реакція психіки. А коли молоді стогнуть: « Холодно… холодно… нирки… нирки…» і потім скляні очі… Там були такі посічені тіла, що не було куди колоти морфій, заливав у рота. Найважче – бачити молодих, енергійних хлопців, а потім їх скляні очі.

–  Скільки часу ти провів у Бахмуті?

– Два тижні ми там були. За чотирнадцять днів батальйон поніс величезні втрати. Тоді на Бахмутському напрямку їхні «шторм Z» і «вагнеровці» були, по нас  «гатили» з усього, що у них було. Я на три дні залишився сам в окопі, своїх хлопців втратив. Вмикав камеру на телефоні і говорив сам із собою, щоб не з’їхати з глузду. Було дуже страшно, ховався за ящиками з-під боєприпасів, через три дні мене змогли евакуювати. Потім нас, хто залишився, вивели для відновлення та укомплектування назад на кордон із Білоруссю. Десь на пів року, бо дуже багато було важкопоранених. А після відновлення ми зайняли позиції на Лиманському напрямку, на стику Донецької та Луганської області. Там я й отримав поранення в ноги двома осколками. Мене відвезли в Павлоград, той що в Дніпропетровській області, але один осколок засів так глибоко, що діставати приїхав досвідчений хірург з Дніпра – місцеві не наважилися витягати.

–  Що скажеш про своїх безпосередніх командирів?

– Хороші. Як військові нормальні, як люди ще кращі. Ми призвані всі з одного обласного району, але бригада була створена ще в 2019 році. Їм ставили завдання, які вони доводили до нас, але які часто просто неможливо було виконати.

–  Чому самовільно залишив службу?

– Морально виснажився від того, що бачив. Важко пояснити, зрозуміє лише той, хто був у пеклі війни. Я приїхав додому і просто лежав цілодобово. Я живу сам, тому навіть їжу мені приносив сусід. Нічого не хотілося, була цілковита апатія. Не знаю, чи була це депресія, але нічого не вражало, нічого не давало відчуття радості, відчував себе порожнім, мабуть, вже все побачив; війна забирає в тебе жагу до життя та відчуття радості… І так тривало всі чотири місяці, які я провів вдома до повернення в армію. Але одного дня вийшов на зупинку, вже не пригадаю чому, підійшли співробітники ТЦК з поліцейськими й кажуть: «Бажаємо здоров’я, поїхали у воєнкомат». Я кажу: «Поїхали». Ну й далі процедура: подаються документи, потім резервна рота, у Вінниці мене протримали 10 днів, чекали поки зберуть певну кількість людей, щоб везти в Черкаси. Привезли туди, там судили тих, хто більше пів року був у СЗЧ, я чотири місяці, тому суд мене оминув. У Черкасах я був просто на балансі, чекав поки мене заберуть у військо. І через півтора місяці потрапив у 17-ту танкову бригаду (17 ОВМБр). Зараз ми на укомплектуванні, потім вирушимо на передову.

– І ти знову медик?

– Так, але тепер я на евакуації буду. Заїжджатиму на позиції бронемобілем, забиратиму поранених з окопів. У нас у теробороні автомобіля не було, виносили хлопців до певної точки.

– Боїшся повертатися на війну?

Вже ні, вже мабуть немає жодних відчуттів. Просто роблю те, що мушу…