5 грудня 2021 р. у Львові на 102-му році спочила ветеран повстанського руху, нескорена Ольга Ільків (псевдо «Роксоляна», «О. Звіробій»). Нині вперше публікуємо фрагмент її інтерв’ю, записаного півтора десятиліття тому.

Львів, кінець спекотного червня 2007 року, збираємо матеріал, пишемо спогади соратників про головнокомандувача УПА Романа Шухевича. Перед тим узимку записали в Києві спогади останнього головнокомандувача УПА Василя Кука.

Працюємо удвох із власкором по Західному регіону парламентського телеканалу «Рада» світлої пам’яті Ярославом Гретчуком. Я спілкуюся з героями, Ярослав фіксує все на камеру. В кабінеті преслужби облради знайомлять з поважного віку пані. Невеличка на зріст, енергійна, з чіпким, якщо не жорстким поглядом.

– Ольга Ільків, зв’язкова головнокомандувача УПА Романа Шухевича, – знайомлять нас.

– Пані Ольго, напевне перші враження особливі, запам’ятовуються. Якою була ваша перша зустріч з Романом Шухевичем? – з місця чвалом погнав запитувати.

– То вам не цікаво хто я? – вона здивовано звела брови. І гонорово додала: – Адже мушу вам сказати, пояснити загальне тло, на якому я зустрілася з Романом Шухевичем.

Отже, я родилася в місті Стрию, в двадцятому році. Оце два дні тому якраз уже скінчила вісімдесят сім років – маю дуже поважний вік. Потім зі Стрия доля мене перекинула у Варшаву, з Варшави до Перемишля, де я вчилася в Українському інституті для дівчат. То була гімназія першоклясна. В Кракові здобула середню освіту – не встигла більше. Ну і відтам знов попала у Варшаву, там працювала у допомоговому комітеті, у відділі молоді. Ще у Перемишлі вступила до «Пласту». «Пласт» – це були ми у формі, так як тепер скаут-пласт. Но це була політична організація, а не так, як тепер гімнастична, тому що то були люди, які боролися за самостійність України. Польща карала за присутність до «Пласту».

«Пласт» різнився від ОУН – він боровся легальними способами, не революційно, а еволюційно. І виховання молоді – відповідне. У Варшаві я зустріла дуже чільних націоналістів – це був Василь Охримович і Роман Малащук. І в розмові з ними я вже була переконана. Бо вже в Кракові бачила демонстрації гуцулів, які втікали через границю, і це на мене подіяло. Я перейшла в ОУН діючу.

Мене відразу транспортували через «зелену границю» – мала направлення в Житомир. То були такі, як вам сказати, перші націоналістичні стежі: ми мали боротися на Сході, розповсюджувати ідеї націоналізму.

– Якого року то було?

– Війна зачалася двадцять другого, так… Тридцятого (30 червня 1941 р. – А.М.) святкували проголошення самостійності… Брами тоді звели тріумфальні синьо-жовті: «Привіт націоналістам!», «Привіт ОУН!», «Привіт Україні!», «Слава Україні!». А коли вже ми приїхали до Львова, – свастика, червоно-чорні німецькі прапори… І тоді ми зрозуміли, що щось сталося. Спочатку військо (німецьке – А.М.) не реагувало на проголошення самостійності України. А гестапо було подібне на КГБ: воно тоді втрутилося у ті події і виарештувало провід ОУН.

Я тоді зосталася у Львові, працювала в дирекції залізниці, там і створила спершу ланку зв’язку. А пізніше працювала провідницею міста Львова. Це, мушу сказати, дуже творча робота, тому що вона політично й організаційно розвивала. І я звикла до такої роботи. Коли прийшли вже вдруге більшовики, в сорок четвертому році, я до кінця ще стриміла у Львові. А мій чоловік (я в сорок третьому році вийшла заміж, познайомилися ще у Варшаві, він був втікачем від радянської влади – «підпілякою», і ми побралися в сорок третьому році у Львові) – він перебував тоді на Дрогобиччині: був окружним…

У сорок шостому році я вагітною переховувалася в селі Конюхові під Стриєм. Сусідні села – все українські, дуже свідомі люди, так що ми з одного села до другого переходили легко, по знайомству. Облави були дуже часті. Це вже був рік небезпек. Бо ще два роки перед тим в цих місцях наше УПА і наше ОУН прямо було владою, і москаль туди не пхався – боявся підступу. Але за 2 роки відбулися тяжкі зміни. Отож, у 1946-му, коли я з дитинкою перебувала в Конюхові, туди приїхала Катерина Зарицька. Вона була – найвищий провід жіночої сітки. Працюючи у Львові, я їй підпорядковувалася. Ми знову стрілися. Зарицька мене питає:

– Олю, я бачу, ви у відпустці і не працюєте? –

– Так.

– А ви хотіли б працювати?

– Навіть дуже, але що ж я зроблю – дитинка мала.

– Власне, така праця для вас є. Отже, ви з дитиною – це буде добра фабула для прикриття дуже важної конспіративної квартири для дуже високопоставленої людини…

Не сказала тоді для кого. Я й не питала, бо у нас в підпіллі було так: наказ – багато не балакай, питай небагато. Тільки запитала, чи може ще ввійти моя мама, то було б іще ліпше.

– О, то чудово було би! – каже вона. – З мамою – то вже більше прикриття для квартири, так що можете приїжджати.

Дала мені адресу.

Дитині якраз кінчилося три місяці (в мене була дівчинка), вона родилася в липні, одинадцятого, а ми дванадцятого жовтня приїхали з мамою і з дитиною до Княгиничів. Там тепер створюють музей, тому що в цьому селі провідник Шухевич відбув майже рік – дуже щасливий, тихий рік.

Зарицька мала псевдонім «Монета», вона мені запропонувала, щоб я утримувала це мешкання. Себто я мала відповідати за все – і я згодилася.

Якийсь час все було дуже добре. Там вже була викопана криївка, як її робили, я не бачила. За документами ми фігурували як переселенці із Закерзоння. Я мала ім’я Марія, то й називала себе Марійка. Влаштувалися в будинку колишньої почти, і вхід мали спільний з головою сільради. Ви собі уявляєте: голова сільради, ми входимо, там пси, діти, крик, розумієте… Як хтось входе, то все дуже замітно. Але з другого боку – ніхто не мав підозри з таким сусідством.

Перша кімната в тому будинку була така із залізними дверима і притемнена. Друга була ясніша, а третя була маленька. У тій маленькій був бункер. Там поміщалися я з дитиною і моя мама.

Десь за день-два з’явився провідник зі своїми охоронцями. Це відбувалося ввечері через «вікно». Охоронцями були: Левко, інтелігентний хлопчина нижчого росту, і старший, майстер на всі руки Зенко. І так ми, значить, зачали жити.

Провідник дуже мене вразив чим – був дуже простий. Не показував цього, що він простий, але то якось так виходило. Він не ставав на котурни. Звичайно, кожна людина, яка хоче мати авторитет, трошки хизує, навіть, підсвідомо. В нього не було того. В нього була внутрішня якась експресія, яка уділялась оточенню. Цей магнетизм діяв на всіх, бо все в історії нашій і все у світі підлягає боротьбі ідей. Без ідеї нічого нема. І релігія – це тільки дураки признають, що нема Бога… Це є обмеженість людська – сказати, що людина походить від мавпи. Спочатку було слово. А слово було «Бог». Але крім слова, є думка. І думка є, я це точно знаю, бо давно тим цікавилась, ще дівчиною… Думка – це є матеріальна цінність. Це не є то, що подумав – і пропало. Воно живе. І коли думка спільна, коли масова думка діє, то вона має дуже великий вплив. І ви подумайте, що тепер діється, як нас думками перекабатили, вибачте, не знаю чи в мавп, чи в свиней,.. не знаю… Нами нині керують люди, куплені за чужі гроші, ми є під чужим ковпаком, ми ніби в лапах спрута. І петля на шиї щораз більше стягується, а народ прагне «зрєліщ», дайте їм якнайбільше грошей…

Знаєте, що провідник сказав? В найтяжчий час моя мама його запитала (я була би ніколи не спитала): «Друже провідник, а як же довго ще чекати, коли буде та самостійна Україна?» – «Довго, напевно, з тридцять років», – сказав він. Це був сорок сьомий рік. Ну, ви бачите, ми довше чекали. Він тоді і таке сказав: «В самостійній Україні ми ще будемо сидіти в тюрмі».

Ото запам’ятайте, я всім буду то говорити, тому що ми не можемо погодитися на те, що діється. Знаєте, дикий капіталізм у нашій Україні – нащо він нам, чого ми здобуваємо?

– А Шухевич хто був за своїми переконаннями?

– Він націоналіст.

– Він націоналіст, але можна сказати, що є ліберальна течія, є соціалістична течія…

– Ні, ні, ні – не соціалістична, не ліберальна. Ні, він був справжній націоналіст. От я вам скажу, як нас виховували. «Я дух одвічної стихії, що зберіг тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя». Перше: «Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї». Ми всі в то свято вірили, так, як вірять у Святе письмо.

Ми підходили так, що нам нічого не було треба, нам треба було все своє життя якнайкраще віддати Україні, якнайбільш корисно для України. А це значить треба було розчинитися в тій масі людей. І хто що мав інтелігентного і цінного – посвятити цій масі. Я, наприклад, так відчувала, коли ішла в підпілля. Була дуже здібною дівчиною, ще в Перемишлі і пісню написала, і пописувала трохи, знаєте… Але я була дуже щасливою, бо в душі те найцінніше, що віддам своєму народу. Я розчиняюсь, мене нема – є мій народ, і я в ньому. Якби тепер так люди підходили – яке б життя було прекрасне! Не було би підлості, продажності…

– А нинішні очільники націоналізму?

– Зараз багато і тих партій так званих націоналістичних, но то є псевдонаціоналістичні. Вони вже обібралися тим духом споживацьким, вони обібралися бажанням наживи – а це не є націоналісти, коли вони дивляться, щоби іномарку мати ліпшу, щоби його шанували дуже… Справжній націоналістом був Шухевич. Не вимагав, щоб йому поклонялися, на котурни не ставав… Він сам був цікавою людиною, усім захоплювався… І мистецтвом захоплювався, він мав дуже багато таких різноманітних прикмет…

– Ваша остання зустріч з Романом Шухевичем…

– В мене не було першої і не було останньої – у мене був рік цілий в Княгиничах. І я бачила, що провідник був задоволений з моєї праці, бо він мене так запитав: «Чи ви хочете бути зв’язковою?». Бо я була-таки господиня, доглядала хату: «Так, я хочу». – «Добре».

І тоді він мене посилав на зустріч до Рогатина, до Ходорова я ходила. Там закуповувала харчі і мала зв’язки з нашими людьми…

МДБ заарештувало Ольгу Ільків 14 березня 1950 року. Спочатку вона перебувала у тюрмі на Лонцького. У 1952 року у Києві Особливою нарадою при МДБ засуджена на 25 років. Ув’язнення відбувала в Олександровському, Володимирському централах та Іркутській області. Звільнена 6 лютого 1964 року. Її доньку і сина одібрали, змінили їхні прізвища і відіслали в сиротинець. Звільнившись, мати знайшла їх і забрала.

Чоловік Ольги Ільків, Володимир Ликота («Данило»), керівник Стрийського Проводу ОУН, загинув 17 березня 1948 р. Їхній син Володимир так ніколи й не бачив батька.