Є книжки, які дочитуєш з відчуттям полегкості, наче позбувся тяжкої ноші, а є й такі, коли на остатніх сторінках відчуваєш, як нестримно наростає жаль близького розставання – мовби прощаєшся з рідною людиною.

Професор Олег Бабишкін залишив нам цю книжку недописаною і від тої наглої обірваності оповіді лише множиться читацька докука. Я, на свій сором, не поживач наукових книжок Олега Кіндратовича – ще студентом колись гортав його дослідження про драматургію Лесі Українки, втім то було радше гортання з обов’язку, яке зазвичай осідає хіба що в закамарках підсвідомого.

А пірнувши у ці мемуари, ні-ні та й ловився на думці, що читаю найголовнішу книжку із солідної бібліотеки створеного моїм шанованим професором, ту працю життя, в якій автор неложними устами творить щиру правду. Яко наг перед Усевишнім. І тому такий полиновий присмак від того, що ця сповідь уривається на півслові.

Олег Бабишкін – особистість мнозтва талантів, але цією недописаною книжкою упевнює, що міг би стати ще й непересічним майстром красного письменства. Принаймні на кілька голів вище за свого однокурсника і нашого викладача, посереднього критика (читав його директивний опус «Зброєю слова»), який наважився видати на гора нестравний роман про «подвиги Таращанського полку».

Вистраждане Олегом Бабишкіним, його напівголодне дитинство сина «ворога народу», його фронтова епопея, його входини в науку і буття в ній, в отому тераріумі санових, смульсонів, пріцкерів, шамот, маланчуків, вповні лягли б сюжетом епічного і вкрай драматичного художнього полотна. А ця ж «солодка неволя творчості» вабила Бабишкіна, про це він зізнається у мемуарах.

Не наважився, а жаль. Мав феноменальну пам’ять на людей, епізоди і вибухові для художнього письма деталі. Коли читаєш його спогади про фронтові дороги-бездоріжжя, вражаєшся, як мимовільна стріча рубцювалася у пам’яті ще юнака Бабишкіна іменем, прізвищем, точним портретом, реплікою, діалогами… Якось слабо віриться, що Олег носив тоді захалявного нотатника і старанно вписував туди всіх стрічних-пересічних… Це радше дар Божий, як винагорода непідробрим письменникам.

А які дивовижні живі бабишкінські портретні рисунки Яновського, Стельмаха, Параджанова, Бажана! Від пильного іронічного ока Олега Кіндратовича не сховається жодна деталь, навіть та, яку так силкувалися приховати живі класики. Та й свої «скелети у шафі» Бабишкін не ховає. Його гірка спокута-згадка про статтю, співавтором якої був і яка поклала початок публічному цькуванню Копиленка, – свідчення цього.

Окрема яскрава грань його натури – дар пілігимства. Він умів читати українські овиди як премудру книжку. Писав: «Ніде людина не почуває себе такою вільною й розкутою, як тоді, коли спозирає верховини й сама стає верховинною». І далі: «Справжнім патріотом можна бути тоді, коли ти знаєш свою країну, навіч відчув її простори й розмаїття, зустрівся з різними людьми і їхніми запитами».

Цього професор Бабишкін учив своїх студентів – майбутніх журналістів. І в авдиторії, і на натурі, мандруючи з ними, як нині кажуть, «нонстопом» Україною.

Книжка, яку впорядкували його студенти, – гідна шана пам’яті незабутньому садівничому літературознавців і журналістів.

Справді гідні свого професора і свого колеги спогади залишили Лариса і В’ячеслав Брюховецькі, Людмила Лисенко, Віталій Святовець, Василь Яременко. Цікаво читаються й інші згадки. Не обійшлося, втім, і без солощавої пафосності, бо куди ж нам без неї? Хтось навіть у приступі ностальгійного пієтизму пом’янув тих персоналій, які свого часу добряче попсували крові самому Бабишкіну, але у цьому випадку пошлемося на канони християнського всепрощення.

А от що справді засмутило – добра жменя «очепаток», при двох славних іменах коректорів, позначених у книжці. І тут уже небіжчик точно поворухнувся, бо сам з досадою згадує у мемуарах кожний недогляд у своїх книжках.