«Я завжди думав і був упевнений, що на мій вік випаде велика війна. Чекав її і готувався: морально та фізично».

Можливо, все почалося ще в дитинстві. Сергій Черницький зростав на мемуарах великих полководців і книгах про війни, змалку захоплювався військовою стратегією. Його характер формували принципи сили волі і витривалості, а також ті, що показували війну не як героїчну подію, а як гіркий і руйнівний процес. Ці різні уявлення зрештою вплинули на його вибір.

Як і багато юнаків, у яких романтизму більше, ніж цинізму, Сергій уявляв себе у військовій формі, на полі бою. Ця мрія привела його до Французького іноземного легіону. Він стояв перед масивними воротами Фор-де-Ножан (Fort de Nogent), що відкривали шлях у світ тих, хто з різних причин шукав випробувань війною. І теж прагнув цього досвіду – суворого, справжнього, без прикрас.

Та прогулянки Парижем, схоже, мали інші плани. Лабіринти Пер-Лашез розповідали історії людей, чиї долі складалися по-різному. Подейкують, одна з легенд цього цвинтаря пов’язана з могилою Оскара Вайлда: якщо доторкнутися до сфінкса на надгробку й попросити щастя в коханні, воно обов’язково прийде – якщо прохання щире, а душа чиста. Це могло бути лише побрехенькою, але саме воно, кохання, змінило його шлях. Легіон залишився сторінкою біографії. Сергій повертався додому.

Прожив кілька років у Варшаві, зміг налагодити своє життя, завести друзів, створити певний комфорт. Навчався в університеті, відчув смак студентських років, потім працював, вивчав мови, злився з місцевою громадою. Варшава стала його домівкою, тепер думки про можливу війну здавалися віддаленими, ніби сторонніми. Але навіть серед тутешніх друзів, з якими ділив моменти спільних вечорів та розмов, Сергій не втішався ілюзіями. Знав, що одного дня, коли на його землю прийде війна, не зможе відбутися осторонь. Ні, він не чекав цього часу, але відчував, що готовий до нього.

І в рокований день Сергій залишив усе, що могло бути важливим для нього в чужій країні, повернувся до України.  Тоді зрозумів: життя у Польщі стало черговим етапом, який допоміг усвідомити, що його місце тут, на батьківщині. Війна змінила його новими викликами.

Якщо до Легіону його вела мрія, то на фронт російсько-української війни Сергій Черницький пішов за покликом обов’язку. Передова зробила його іншим. «Хоч цинізму в душі та холоду в очах з часом стає все більше, після трьох років війни з упевненістю скажу, що не шкодую про своє рішення». Тепер він вважає свій вибір знаком ідентичності. Війна принесла біль і спустошення, але не випалила, не витруїла його відчуття справедливості і відповідальності.

«Повернутися до України, щоб стати щитом Європи перед навалою ординської наволочі – це чи не найбільша чеснота, яку може подарувати доля смертному чоловіку». Це Сергій каже без пафосу – просто як факт. Як глибоке розуміння свого призначення, своєї лицарської місії. Адже навіть у часи безжальної війни є місце для честі, гідності і, головне, для власного вибору.