Того вечора у столичному середмісті, на вулиці Ярославській було велелюдно. Автівкам бракувало місця, аби припаркуватися – у  «Dymchuk gallery» відкривали виставку «OLE!» та презентували книжку «Прогулянки забороненими садами Йомасали Хухіса з живописцем і майстром кунг-фу» художника, прозаїка та драматурга Леся Подерев’янського.

Галерею відвідали колеги митця з живописного цеху, актори і просто небайдужі поціновувачі сучасного мистецтва.

– Цікавлюся сучасним мистецтвом, – зізналася одна з відвідувачок, дизайнерка інтер’єрів, з якою вдалося поспілкуватися. – Моя подруга Олеся Авраменко співпрацювала з Лесем: вони разом писали тексти, і вона мені порекомендувала звернути увагу на цього художника. Тому я й тут. Мене дуже цікавить, як розвивається мистецтво, чим воно дихає. Воно абсолютно інше, ніж 100-200 років тому.

– Чому віддаєте перевагу: класичному чи сучасному мистецтву?

– Це абсолютно різні речі. Мені більше подобається сучасне мистецтво. Але воно дуже неоднозначне, буває надто складне, не завжди зрозуміле. Тому варто прислухатися і придивлятися (усміхається).

– Коли Лесь приїхав до Одеси читати свої твори, у нас виникла ідея створити книжку, де було б відтворено останні 4 його виставки, – згадує історію виникнення нової книжки Подерев’янського його друг, засновник «Dymchuk gallery» Анатолій Димчук.

– А що надихає митця?

– Пригадую, як в іспанському місті Барро ми були вражені побаченою коридою, можливими сценаріями розвитку видовища: як танцював матадор, як бик підкидав його на роги і як помилували бика. Бачили ту абсолютну розслабленість з обох сторін – бика і матадора, – той «танок закоханих»…

*   *   *

Продертися крізь натовп прихильників та колег до Леся Подерев’янського та «вкрасти» його на кількахвилинне інтерв’ю було ще тим подвигом.

– Лесе Сергійовичу, для початку розкажіть про Вашу виставку. 

– Тут, власне, нема чого розповідати, – посміхається Подерев’янський. – Не люблю створювати враження. Приходьте, дивіться.

– А історія створення? Чому саме корида?

– У мене є таке відчуття особисте, що живопис має бути завжди кращим за реальність. Є пейзажі Сезанна, абсолютно кращі за реальність. А є такі речі, які малювати неможливо. Наприклад, гори. Тільки повний му…к буде малювати гори, тому що як він би не намагався, він ніколи не зможе відтворити краще за реальність. І кориду теж, на мою думку, не варто і не можна малювати. Були там ще Пікассо і Гоя. І я подумав: «Чувак, куди ти лізеш?» Але мені так хотілося! (Сміється).

– Усі Ваші роботи з цієї експозиції написані 2021 року. Тож для Вас період пандемії – не хандра та апатія, а це перш за все – творчість?

– Знаєте, у мене нема таких проблем. Я просто приходжу в майстерню і працюю.

– Ваша творчість – це більше сплески натхнення чи робота за графіком? Тобто прийшов, енну кількість годин попрацював, як, скажімо Хемінгуей…

– Натхнення, знаєте, це для дилетантів. Є натхнення, нема натхнення… Просто приходиш у майстерню і працюєш.

– Ваш літературний доробок тематично оцінюють як гостросоціальний. Чи погоджуєтеся із такою оцінкою, і якщо так, чи можете уявити себе в ролі автора «легких» творів: детективів, пригодницьких, любовних романів?

– Навіть не знаю. Якщо чесно, навіть не знаю, гостросоціальні вони чи ні. Це не мені судити. Якщо читач оцінює, то, може, так воно і є.

– Вам, як живописцю і літератору, що ближче: писання картин чи книжок? Можете виокремити щось одне?

– Для мене це все однакові речі. Я не можу це розділити.

– А свою першу успішну, велику виставку пам’ятаєте?

– О ні. Це було так давно (посміхається).

– З Ваших інтерв’ю складається враження, що не дуже полюбляєте соцмережі. Чому?

– Не скажу, що не полюбляю, вони мені просто не потрібні, я ними не користуюсь. Але я не кажу, що це погано.

– І на останок. На президентських виборах 2019 року Ви підтримали кандидата Порошенка. Чи змінили свою думку за ці два роки?

– Ні, абсолютно. Лише утвердився в ній.

Виставка в «Dymchuk Gallery» триватиме до 21 листопада. Там же можна буде придбати й книжку митця.