З Олександром Балабком надзвичайно комфортно спілкуватися. Можливо, це теж стало рушієм його повноцінної творчості. Не лише журналіста, а й майстра художньо-документальної прози і поета-пісняра.

Здавалося б, починав так само, як і всі: школа, університет, робота за журналістським фахом. Але вже у 22 роки Олександрові довірено серйозну посаду – від рядового кореспондента піднявся до заступника головного редактора газети «Культура і життя». Стояв і за кермом цілої редакції, щоправда в іншій газеті – столичному «Вечірньому Києві».

Тоді, згадує, віддавався лише журналістиці, до 2000 року про письменницьку діяльність навіть не мислив. Аж доки не з’явилася можливість виїжджати за кордон. Спочатку Олександр Балабко звично мандрував, милувався красотами Європи, але журналістська звичка фіксувати, допитуватися, досліджувати і тут взяла гору, внесла сум’яття у розмірені мандри звичайного туриста. Згадалися прочитані сторінки біографій українських письменників, котрі свого часу впустили зарубіжжя у власне життя. Взявся перечитувати епістолярну спадщину Михайла Коцюбинського, надихнувся його італійськими оповідями, відвідав острів Капрі, де автор «Fata morgana» регулярно відпочивав в останні роки життя. І так заглибився у цю тему, так захопився нею, що написав розлогий подорожній нарис «Острів Капрі: відкриття Коцюбинського». А 2014 року видав есеїстичну повість «Рай і пекло Коцюбинського», приурочену до 150-річчя письменника.

Так Олександр Балабко дав нове дихання в українській літературі жанрові подорожньої прози. Михайло Коцюбинський, Микола Гоголь, Володимир Винниченко, Марія Башкирцева, Серж Лифар, Соломія Крушельницька… Ці постаті справді відродила його «мандрована» художня документалістика – в незвичних доти інтер’єрах Європи, на світових шляхах-дорогах.

Художню мову Олександра Балабка можна відчути на дотик – він дуже добре знає, за які «сюжетні мотузочки» смикати, аби читач щиро перейнявся історіями персонажів. А вони, ці історії, справді «затягують», – такого в шкільних підручниках не писали. Михайло Коцюбинський постає не хрестоматійним класиком з фотографічною позою замисленості, а сповненою життям людиною, яка, незважаючи на хворобу, прагне нових вражень та знайомств. Втікає від осоружного обивательського Чернігова до Італії, де місцеві дивляться на нього з цікавістю та повагою, бо ж він «scrittore»! На Капрі, острові краси й натхнення, зустрічається з Максимом Горьким, на віллі якого і розважається, і спілкується з багатьма цікавими співрозмовниками, знаковими постатями. Звідси пише листи своїй коханій музі, своїй «Шурочці-Беатріче» Олександрі Аплаксіній, молодшій за нього на 16 років.

Олександр Балабко мовби очищає своїх славетних героїв від вікової фальшивої і задушливої позолоти, повертає їх до живого людського тіла, живої думки, до природності. І цим не применшує, не здрібнює ці постаті: його герої, нарешті позбавлені осоружного чорно-білого відображення з підручника, яскравіють і захоплюють багатогранністю єства.