Які незвичайні професії можете згадати? Працівник антарктичної станції? Людина, котра перевертає пінгвінів? Дегустатор? А як щодо театру ляльок? Хто ці люди, котрі, ховаючись за кулісами, дарують усмішки? Як опанувати такий незвичний фах та чому з-поміж усіх професій хтось обирає саме цю?

Цього року Олександр Сизонов отримав диплом з мистецтва театру ляльок. Він обожнює свою справу і в нашому з ним спілкуванні підняв край завіси, щоб і ми зазирнули за лаштунки.

– Олександре, чому обрав саме цей фах?

– Спершу я мріяв бути актором театру і кіно. Саме на цю спеціальність мав намір подати документи до столичного університету імені Карпенка-Карого. Але у день відкритих дверей усе змінилося. Були покази з трьох різних спеціальностей. Повагавшись, усе-таки вирішив подивитися на кафедру мистецтва театру ляльок, а не акторів театру та кіно, як зробила більшість. І не пошкодував. Дивитися, як на твоїх очах оживає лялька, неймовірно! Згодом дізнався, що багато дисциплін схожих, але тут додатково опановуєш мистецтво керування ляльками. Вирішив подавати і туди і туди, проте першим пріоритетом залишався «драмтеатр».

Але на творчому конкурсі з «театру та кіно» сказали, що я для цієї професії не підходжу. Звичайно, був засмучений. Того дня, гуляючи з друзями біля Золотих Воріт, побачив, що там продають ляльок. Знак. Найбільше припав до душі їжачок. Пообіцяв продавчині, що завтра повернуся по нього.

Наступного дня в мене ніби гора з плечей спала. Дорогою на конкурс таки придбав їжачка. Назвав Володькою, на честь Володимира Великого. Перший тур більше нагадував теплу зустріч із друзями, настільки всі були привітними та люб’язними. Ще не знаючи результатів, я зрозумів, що це моє. Після другого туру вже офіційно вступив. Спершу думав: придивлюся – якщо не сподобається, переведуся на актора театру та кіно. Але почалося навчання – впевнився, що це мені подобається і я хочу цим займатися.

– А нині, вже отримавши диплом, задоволений своїм вибором?

– Дуже. Не дивлячись на всі труднощі, коли майже не маємо вихідних, вільного часу, коли працюємо зранку до ночі, я геть не шкодую. Звичайно, складно: ніби змагання на витривалість. Але лялькар – це не професія, це – покликання.

– А може актор твого профілю реалізуватися в іншій сфері?

– Лялькар – універсальний «боєць»: маємо бути профі у багатьох сферах. Іноді треба грати в одній виставі декількох персонажів: змінювати пластику, голос. До речі, саме тому ми часто працюємо на озвучуванні, адже маємо широкий діапазон голосу. Без сумніву, справжній актор театру ляльок може грати і в «драмі», і в «ляльках». Актор драматичного театру так уже не може.

– Відчуваєш труднощі?

– Все дуже легко, які труднощі? А якщо серйозно, то вони всюди є. Наприклад, у «драмі», зазвичай, залежиш сам від себе. А в театрі ляльок навіть невеликий етюд необхідно виконувати в команді, адже самому це дуже складно, потрібно щонайменше дві людини. Бо не завжди можеш керувати навіть однією лялькою самостійно.

Театр ляльок – це механізм, усі частини якого мають працювати злагоджено. Плюс – у навичках працювати командно, так цікавіше, у кожного свої ідеї. Мінус – залежиш від інших, а це може викликати великі проблеми в «розділеному» колективі.

Також бракує часу на особисте життя – зникають друзі, бо не можу приділити їм достатньо уваги.

– Твоє навчання теж випало на ковід і війну. Реально здобувати знання дистанційно?

– Коли почався перший карантин, ми сиділи повністю на дистанційному навчанні. Місяць нічого не робили. Потім сказали, що треба повертатися до роботи. Дистанційка для будь-яких акторів неможлива. Як і для лікарів. Ми працювали, записували відео. Брали звичайні іграшки, намагалися робити якісь етюди. Комусь допомагали батьки, мені доводилося працювати самому, адже це було легше, ніж пояснити бабусі, що саме їй потрібно робити. Звісно, це важко, бо не повністю освоюєш предмет, але це мало і свої плюси. Найголовніший – самостійна робота. На очному навчанні викладач підказує як краще зробити, легше внести свої корективи. А в умовах дистанційки цього немає. З одного боку, без порад важче, а з іншого – це дає свободу, адже тільки на затвердженні роботи чуєш коментар викладача і сам починаєш думати. Так легше самому розуміти, що і як робити.

З початком війни ми намагалися дистанційно готуватися до іспитів, адже закінчували четвертий курс, мали плани на вступ до магістратури. Дистанційка всім набридла. Велися дискусії чи виходити на очне. Я особисто був проти, відчував якусь небезпеку. Мене підбадьорили слова майстра про те, що наш обов’язок отримати професію і «завтра» грати вистави для дітей, відволікати їх від жаху війни, бо це наш фронт. Ми вийшли і за декілька днів я зрозумів, що все нормально, ми повернулися до роботи.

– Лялькар – затребуваний фах?

– В Україні десь 30 державних театрів ляльок. У Києві, наприклад, два. (Київський академічний театр ляльок «Замок на горі» та Київський муніципальний академічний театр ляльок на лівому березі Дніпра,– ред.). В нашому виші щороку випускається 8-10 акторів, 3 режисери, 3 сценографи театру ляльок. Не так і багато, але й місць для працевлаштування теж негусто. Більше затребувані хлопці, їх набагато менше у цій професії, дівчатам трішки важче. Хоча є достатньо приватних театрів, які потребують молодих акторів та акторок. Дехто їде за кордон. Скажімо, у театрі литовського Паневежиса працюють наші випускники – в Україні доволі сильна школа, маємо чим пишатися.

– А є міжнародні фестивалі, спільноти, конкурси, де можна реалізувати себе?

– Багато. В Україні їх також достатньо. «Інтерлялька», «Подільська лялька», «PuppetUP!» і багато інших. 2019 року ми їздили в Румунію на фестиваль театральних шкіл. Нині більше саме фестивалів, а не конкурсів – показати в кого що де і як. Через ковід, а тепер і війну багато таких проєктів припинили або призупинили існування. Після нашої перемоги, певен, їх стане набагато більше.

Також є міжнародна асоціація діячів театрів ляльок «UNIMA», яка піклується про наші профільні театри по всьому світові. Що чотири роки представники кожної країни зустрічаються та демонструють свої досягнення.

– Зазвичай ляльковий театр уособлюють із суто дитячою авдиторією.

– Це помилка. Ще в Античності було багато вистав саме для дорослої публіки. Так, нині більшість театральних постановок саме для дітей, але дорослому глядачеві також є на що подивитися. До війни, наприклад, була вистава «Оскар та Рожева пані» за Шміттом в театрі «Замок на горі». Йшла з незмінним аншлагом. І таких «дорослих» творів у репертуарах наших театрів ляльок чимало.

Сприйняття нашої професії обросло багатьма стереотипами. Скажімо, багато хто думає, що театр ляльок – це легко, така собі забава. Але спробуйте без перерви простояти з піднятою рукою 45 хвилин. А ще ж висота ширми, вона фіксована – 175 см. Мій зріст 185 см, і щоб мене не бачили, мушу повзати, мов краб. А якщо в руці лялька вагою 3, 5, а то й 10 кілограмів. Не так просто вкласти всю енергію в ляльку, щоб вона була «живою». А вони всі індивідуальні. Художник, який її створює, закладає 80 відсотків характеру. Ми, актори, відштовхуючись від маски, формуємо її голос, пластику, які ще більше розкривають характер персонажа. Це велике навантаження.

– Нині майстри сцени широко практикують благодійні виступи? Маєте такий досвід?

– Звісно. Нещодавно наші акторки побували у Польщі на фестивалі «LALKA-NIE-LALKА» – з інклюзивною виставою для дітей із порушенням зору. Вона за мотивами казки сучасної української письменниці Катерини Міхаліциної «Хто росте у парку». Головний герой Паросток шукає себе у цьому світі. Все розраховано на аудиторію з особливим сприйняттям: тактильністю, запахом, смаком, слухом. Так у глядача прокидається «шосте чуття». Також мали намір грати деякі наші курсові вистави у метро чи ще десь, але на жаль, не вдалося – виникли деякі внутрішні труднощі.

Впевнений: ми переможемо, а лялькарство допомагатиме дорослим і дітям пережити всі ці жахіття, наснажитися животворною енергією, оптимізмом.