Коли зупинився на Синевирському перевалі традиційно привітатися з довколишніми верхами, відмітив небачену досі інтенсивність автомобільного трафіку, радше властивого столичному середмістю, аніж гірській глибинці. Навряд чи верхів’я Тереблянської долини, володіння Національного природного парку «Синевир», бачили колись таку навалу відпочивальників.

Літній наступ

Навіть у дні минулорічних знаменитих серпневих синевирських фестивалів у цьому мальовничому куточку Закарпаття не було такого велелюддя, як наприкінці нинішнього воєнного літа. На оглядовому майданчику при березі Синевира не проштовхнутися – стільки охочих помилуватися краєвидом, зафіксувати власну фотопарсуну на тлі «Морського Ока», як іще звуть уславлене озеро.

– Існує легенда, про велике нещасливе кохання Синя і Вира, – таку одностатеву «сучасну інтерпретацію» відомої легенди розповідає групі туристів молодик-гід у стилізованому під верховинський калапі.

– Тут ще й не таке почуєте, – не приховує посмішки пані Мирослава, тут-таки відпускаючи покупцеві сувенірний крам.

– Людей нині дуже багато…

– Дуже! За багато років, що тут працюю, не пам’ятаю, щоб було стільки.

Прихисток добра

Якщо Синевирське озеро – давня принада національного парку, названого на його честь, то до будівництва, розгорнутого посеред тутешньої хащі 12 років тому, тоді дехто поставився геть скептично. А вже за три місяці у Реабілітаційному центрі бурого ведмедя з’явилися перші «клишоногі», які доти утримувалися в неналежних умовах, були скалічені та травмовані колишніми горе-власниками.

Минуло чимало часу, доки чотирилапі утриманці центру остаточно повірили: людина може бути не лише жорстокою. Нині у напіввільних умовах центру на площі 12 гектарів мешкає 30 тварин. Цей найбільший в Україні осередок реабілітації бурого ведмедя, особливо популярний серед малечі, по праву став візитною карткою парку. Як і легендарне озеро.

Проблема жорстокого поводження з тваринами ще болюча, притулку потребує все більша кількість ведмедів. Тож запроєктовано розширити на 6 гектарів територію центру, облаштувати карантинні вольєр і клітки, три басейни. Інший задум передбачає реконструкцію візит-центру з оглядовим майданчиком, спорудження ветеринарного блоку, автостоянки, КПП, громадського туалету та загальний благоустрій території.

Будівельно-монтажні роботи вже було почали, але припинили через брак фінансування. Загальна вартість обох проєктів 21 130 тисяч гривень. Утім, проєктно-кошторисна документація потребує коригування з урахуванням теперішніх цін.

Незаймані нетрі

Має національний парк іншу перлину, напевне, ще недооцінену численними гостями – букові праліси.

Напевне, з часом, попри теперішню важкодоступність, вибагливі поціновувачі природи зможуть познайомитися з синевирськими пралісами, крокуючи обладнаними стежками і, звісно, дотримуючись вимог заповідного режиму.

Саме у таких нетрях відчуваєш себе маленькою часткою Світу Природи, усвідомлюєш, що довколишній ландшафт за тисячу літ не змінився, тішися надією, що таким недоторканним його побачать і наші далекі нащадки.

Пригадалося, як з групою експертів і співробітників парку пощастило влітку 2015 року дертися хащею над Колочавою – фільмувати обстеження букових пралісів парку, які тоді мали намір включити до об’єкту Світової спадщини ЮНЕСКО. Вердикт експертів був однозначним: оглянуті ділянки синевирських незайманих лісів є унікальними не лише для Українських Карпат, а й у європейському вимірі. І 2865 гектарів із них 2017 року таки взяло під крило ЮНЕСКО, як світову спадщину. Зокрема і праліси Колочавського природоохоронного відділення, очолюваного Миколою Яремою. Чим Микола Юрійович особливо пишався.

9 грудня 2022 року старший лейтенант Микола Ярема був смертельно поранений у боях за Україну. На його честь шумлять високі крони могутніх буків, збережених наполегливою працею Миколи Юрійовича, його колег та попередників…

Етнокультурна скарбівня

Ідея створення національних парків, як елементу сталого розвитку, передбачає збереження не лише природної спадщини, а й етнокультурного надбання певної місцевості.

На території парку охороняються 3 старовинні дерев’яні церкви – пам’ятки архітектури національного значення.

Цікавий приклад села Колочава, знаного далеко за межами краю, як «село музеїв». Найпопулярнішим серед них є скансен «Старе село». Його експозиція знайомить із традиційною архітектурою і побутом Закарпатської Бойківщини.

Особливою гордістю національного парку, мешканців Верхів’я Тереблянської долини був єдиний у Європі Музей лісу і сплаву, головною окрасою якого вважалася гребля завдовжки 80 та завширшки п’ять з половиною метрів, котра в середині позаминулого століття перетнула стрімку Чорну Ріку для сплаву в низини лісу.

У дев’яності роки наша знімальна група зафіксувала тодішній вигляд музею у фільмі «Синій Вир Карпат».

Невдовзі, в листопаді 1998-го, катастрофічний паводок зруйнував греблю, увесь комплекс складної гідроспоруди. Намагання синевирців відродити музей перекреслила нова повінь березня 2001-го.

Нарешті 2016 року почався новий етап відродження пам’ятки. Виготовили проєктно-кошторисну документацію реконструкції Музею лісу і сплаву. На момент призупинення реконструкції, проведеної у 2018-19 роках, за загальними показниками, будівельні роботи було виконано на 41%.

Відтоді на відкритому всім стихіям музейному «недобуді» панує тиша. Руйнівна. Запитувані на 2021 рік 35 737 тисяч гривень Міндовкілля України не виділило.

Недобудована гребля поступово підмивається, вже зведеній конструкції загрожує руйнація. Фрагменти споруди, які за проєктом мають бути під шаром води, гниють… Ризик остаточно втратити унікальний музей, справжню пам’ятку інженерної думки, таланту і працелюбності горян зростає…

Національний!

Цієї поїздки був час до роздумів, особливо серед ночі, коли звиклий до нічних тривог організм давав команду «не спати». Шукав відповідь, чому останніми роками життя Сеньйор – світлої пам’яті професор Степан Михайлович Стойко, вчений з європейським ім’ям, доктор біологічних наук, поряд з темою збереження біорізноманіття й унікальних природних комплексів, особливий акцент робив саме на заповіданні історичної і етнокультурної спадщини як основної засади розвитку українських національних парків. Ще у п’ятдесяті роки науковець виступив на захист раритетної перлини світового значення – букових пралісів Карпат. Професор Стойко брав участь у заснуванні заповідних об’єктів у Карпатах, на Поліссі й Розточці. Саме Степан Михайлович готував наукове обґрунтування створення національних природних парків – Карпатського, Ужанського, «Синевир», Яворівського, Шацького.

Наша остання зустріч відбулася у Львові у жовтні 2020 року під час зйомок, як тоді сподівався, чергового, а вийшло, на жаль – останнього епізоду фільму «Століття Сеньйора», за шість днів до його кончини. Степан Михайлович поспішав завершити упорядкування свого дослідження, проведеного на теренах Ужанського національного природного парку, Закарпатській Лемківщині, і присвяченого збереженню саме етнокультурної й історичної спадщини. Наполягав: таке призначення національних парків вкрай важливе. Бо на відміну від міст, які піддавалися значній русифікації, мадяризації, полонізації, сільське населення впродовж століть зберегло мову, звичаї і традиції, релігію, зрештою – національну ідентичність. Яку нині дорогою ціною відстоюємо у війні з рашистським окупантом.

Пригадується наша інша зустріч, у червні 2015-го…

Тікаючи від літньої львівської зливи, нарешті дістався оселі Степана Михайловича. Привітав з недавнім дев’яностоп’ятиріччям і запропонував записати відеопривітання учасникам науково-практичної конференції, яка мала розпочатися в Національному природному паркові «Синевир».

– А в мене зустрічна пропозиція, – усміхнувся професор. – Давайте зараз напишемо статтю про важливість збереження етнокультурної та історичної спадщини Закарпатської Бойківщини на теренах НПП «Синевир». З нею виступите від нас обох на конференції. Сідайте за мій комп’ютер, будемо працювати.

«Ідея вилучення з господарського користування великих територіальних комплексів, які мають вагоме науково-природниче, а також широке суспільне значення зародилася у США ще 1872 р., – Степан Михайлович диктував, наче читав з написаного, я ледве встигав за ним набирати текст. – Тоді створили перший у світі Єллоустоунський національний парк – «громадський парк для блага і радості народу». За прикладом США, Швеція була першою країною, яка організувала на значній площі заповідники типу національних парків. Згодом національні парки створювалися в країнах на всіх континентах.

У Радянському Союзі таку категорію природоохоронних територій неможливо було створювати через ототожнення назви «національний» з буржуазним націоналізмом. Тому перші парки (Карпатський і Шацький) офіційно були затверджені як природні парки. Лише в часи незалежної України ці заповідні об’єкти набули статусу національних. І нині в усіх природно-географічних зонах України функціонують національні парки. Їхня мережа шириться.

Виходячи з ідеї національних парків як елементу сталого розвитку регіону, вони призначені зберігати не лише природну спадщину, але й етнокультурне надбання певної місцевості, на якій вони розташовані. Таке призначення НПП особливо вагоме на теренах Українських Карпат, де знаходяться три етнографічні групи: у гірській східній частині – гуцульський субетнос, центральній – бойківський, західній – лемківський…»

Надиктований та оформлений текст статті ми, звісно ж, відправили організаторам конференції.

* * *

Готуючи матеріал, переглядав документи, які засвідчили правдивість слів Степана Михайловича.

Постановою уряду УРСР від 5 січня 1989 р. «з метою збереження на території Міжгірського району Закарпатської області цінних природних комплексів, створення умов для відпочинку трудящих, організації туризму, а також проведення наукових досліджень і пропаганди знань по охороні природи» на площі у 40400 гектарів утворено державний природний національний парк «Синевир». Як бачимо, попри наполягання учених, котрі розробляли наукове обґрунтування, навіть у часи гласності і перебудови, акцент зроблено на «державний природний» й ані слова про збереження етнокультурної спадщини.

Вже у часи Незалежності, урядовою постановою №584 від 12 жовтня 1992 р. назви «державний природний національний парк», «державний національний парк», «природний національний парк» замінили на «національний природний парк».

Ось так в посткомуністичні часи з’явився такий собі покруч – національний, але природний. Вже назва встановлювала шори-обмеження суто природоохоронного призначення установ.

То може на часі національні природні парки перейменувати в національні, і тим наголосити на найвищому статусі надбання народу, без різних додаткових пояснень-обмеження у назві? Як це заведено в усьому світі: Національний парк «Крюгер», Єллоустоунський національний парк…

Це не просто словозміна, а закладання програми розвитку визначених теренів.

– Проблема збереження історичної і етнокультурної спадщини потребує системного розв’язання і як особливий елемент сталого розвитку, важливий фактор туристичної принади територій, – наголошував професор Стойко. – Необхідно розробити відповідні комплексні програми – місцеві, регіональні, загальнодержавні. Звісно, якщо ми хочемо, аби, як влучно зазначив один селянин, й через століття на цій землі було на кого вишиванку одягнути…