Чи не кожен українець по декілька годин щодня проводить в інтернеті. Хтось працює за монітором, хтось відкрив блог, комусь необхідно переглядати сторінки соціальних мереж. Власне, так чи інак, але тепер не уявляємо себе без усесвітньої павутини. Та чи завжди розуміємо, що саме прочитали, хто і для чого сотворив і подав нам ту чи іншу інформацію?

Відповіді на ці непрості питання допомагає знайти програма медіаграмотності. Цей термін сьогодні на слуху, але ті, хто його чують, часто пропускають це повз вуха. Такі читачів переконані: для того, щоб черпати інформацію з різних медійних джерел, не треба жодної підготовки. Втішає те, що цих самовпевнених споживачів інформації – не критична маса. ГО «Телекритика» презентувала результати соціологічного опитування, наскільки критично громадяни оцінюють медіа. Серед питань до респондентів було й таке: «Чи вважаєте ви, що потрібно запровадити навчання з медіаграмотності?»

45 % опитаних відповіли: такий курс має бути запроваджено у школах, 40 % вважають, що його варто запровадити у вишах, 27,8 % за широкі просвітницькі кампанії з медіаграмотності для дорослих, і лише 12,1 % вважають таке навчання зайвим.

Що найважливіше в медіаграмотності? Передовсім – критичне мислення, яке формується протягом усього нашого життя. Сліпо вірити всьому, що опубліковано в інтернеті, звісно, не можна: саме тут найбільший розсадник маніпуляцій. Вони просочуються через рекламу, приватні дописи, новини. Наносячись на людську свідомість, ніби на грамплатівку. Щоб «відсікти» пропаганду, фейки, пастки «тролів» та решту інтернетного бруду, слід ретельно фільтрувати кожен твіт, зображення, а тим паче текст. Іноді за звичайним, здавалося б, дописом маскують руйнівну потугу пропагандистів чи спеціалістів із фейків.

Ось чому медіаосвіта, важливою складовою якої є медіаграмотність, така значуща – вона реально вчить розуміти медійний процес, формує критичне мислення, орієнтує в мультимедійному просторі.

Медіаграмотність (за визначенням ЮНЕСКО у Паризьких рекомендаціях з медіаосвіти від 22 червня 2007 р.) належить до основних прав та свобод людини. Її можна порівняти з вибором продуктів у супермаркеті. Хтось ретельно поповнює раціон свіжими овочами, м’ясом, фруктами, а хтось не хоче зайвої мороки і бере навмання, те, що потрапляє до рук. А отому часто перебивається продукцією «другої свіжості» чи й ерзацами. Так і з інформацією в інтернеті – там завжди є корисне, але є шкідливе і навіть канцерогенне.

Необхідність широко розвивати медіаграмотність у цивілізованому світ зрозуміли вже наприкінці минулого століття. Тому й зуміли нині надбати цінний досвід. Для прикладу, у Швеції медіаосвіту вже 20 років офіційно інтегровано в національний навчальний план. Учителі проходять спеціалізовані курси з медіаосвіти, вивчають дисципліну на реальних прикладах та за логічними завданнями. Зате потім допомагають дітям чітко орієнтуватися в потоці інформації, розуміти медіа та їхню роль, розвивають в учнів навички і вміння користуватися сучасними інформаційними технологіями.

Віднедавна про медіаграмотність заговорили і в Україні. Хоча пострадянські стереотипи все ще чинять опір. У практиці шкільництва ще не вкоренилися уроки, на яких діти вчилися б критичного мислення та орієнтування в соцмережах. Обмежені мовні компетенції українців не дозволяють їм отримувати альтернативну інформацію з авторитетних міжнародних джерел. Лишень 2016 року, неквапом, експериментально почали вводити до програми випускних класів предмет «Медіакультура». Нині за допомогою Національної академії педагогічних наук України діють регулярні школи з медіаграмотності для вчителів та педагогів.

Держава розглядає багато проєктів, але, на жаль, надто мало інвестує. Бюджетних грошей для них не передбачено. Тому й підготовка вчителів з цієї дисципліни зазвичай все ще нагадує горе-методу «на пальцях», вчителі часто покладаються на власний досвід та свою інтуїцію.

Підлітки ж користуються інформацією, створеною для дорослого споживача. Дитячого контенту вкрай бракує. Втім і з дорослим ситуація не краща. Діти ще можуть розраховувати на уроки медіаграмотності в школі. А дорослі? Так, подекуди вже з’являються курси з медіаграмотності. Можна вже й знайти онлайн-лекції, і, якщо постаратися, потрапити на вебінар. Зазвичай на таких курсах дають базові навички: етика в інтернеті, як відрізнити фейки, як протидіяти булінгу. Загалом, достатньо нової і цінної інформації.

Добрим прикладом став масштабний проєкт — «Програма медіа грамотності для громадян», що тривав у 2015-16  роках завдяки партнерству трьох громадських організацій: Академії української преси, IREX та StopFake. Організатори провели тренінги з медіаграмотності в 14-ти областях України. Зібравши загалом понад 14 тисяч учасників.

Олена Тараненко, менеджерка з наукових досліджень IREX, переконана: кожен українець має провести індивідуальну роботу над чистотою, над гігієною свого інформаційного поля. «Це має бути інформаційна гігієна та інформаційно-медійна грамотність кожної людини. Але більшість українського суспільства не думає і не береже своє «розумове здоров’я». Фактично дозволяючи собою маніпулювати».

Є над чим задуматися. Заради «чистоти власних мізків».