Писати новини — це вам не кота гладити, хоча й тут когось треба тримати за вус. А я ж писала!

Писала зранку, коли натхнення ще свіже, а горнятко з кавою вже друге коло минуло. Писала, коли редакція ще спала, а я вже воювала з правдою, орфографією і внутрішнім цензором.

І що ж?

Моя новина — пекуча, свіжа, гостра, як перчик з базару! Там і конфлікт, і драма, і трохи кохання (між депутатом і бюджетом). Заголовок — блискавка! А підзаголовок — як друга хвиля аплодисментів. Я її редагувала, вирівнювала, вичісувала словом, щоб блищала! Аж самі клавіші диміли, як електричка з кінця гілки цивілізації.

І що ж почула від начальства?

— Ну, знаєш… — мовив редактор, ляскаючи по клавіатурі, ніби вона йому винна, — …це добре, але трохи,.. як би то сказати?.. Надто правдиво.

— Даруйте, але у нас, здається, журналістика, а не кулінарна колонка?

— Та то так, — скривився редактор, — але читачі хочуть «легкості», «позитиву»… Ну або щось про зірок і погоду. А тут — чиновники, якісь ухвали, ще й із детальними поясненнями! Хто це буде читати?

І моя новина упокоїлася в «чернетках». Там уже було кілька таких же нещасних. Одна – про незаконне будівництво, інша — про те, як заступник мера підписав щось сам із собою. Сумирно лежали укупочі – стрункі, гарні і трохи ображені.

А я не зламалася. Наступного дня написала ще одну новину. Про те, як у місті відкрили фонтан на честь 120-річчя сантехнічного прориву. Без скандалів. Без фактів. З коментарем зірки інстаграму, яка колись бачила воду.

І що ви думаєте?

Опублікували. З фоточкою. І смайликом.