Відтепер кожного, хто заходитиме до Будинку звукозапису Українського радіо, стрічатиме при вході Володимир Івасюк. Меморіальну дошку на його честь урочисто відкрито наприкінці минулого тижня. Кошти офірувала Київська міська адміністрація.

Вавилонського стовпотворіння вдячних шанувальників митця не було. Прийшла група чиновників, як мовиться «за протокольною приналежністю», і лише зо два десятки тих, котрим справді цвіте душа пісенною червоною рутою.

«Потьомкинські» сходи Будинку звукозапису того дня брав навперейми крижаний весняний вітер, на кожні троє слів ведучої, підсилені гучномовцем, припадало по два рисузми, дехто із чиновників «жорстоко» плутав біографію Івасюка, міністр Ніщук відрядив когось, хто назвав себе «уповноваженим» – зачитати міністерську здравицю… Все те болісно зачіпало і лягало на душу важким тягарем. Але історичної події не применшило.

На цьому, врешті, наголосив і знаний поет-пісняр Юрій Рибчинський.

–  Ця дошка мала б з’явитися тут багато років тому, але добре, що хоч тепер з’явилася. Зверніть увагу: навпроти у вікнах житлового будинку вивішені українські прапори. Важко уявити в ті часи, коли з Володею приходили сюди до диригента Бабича чи інших музикантів, аби ми вгледіли якусь таку українську атрибутику. Отже, щось змінюється в нашому житті. На жаль, дуже повільно. Але коли я йшов сюди, то думав: завтра – день його народження, і якби не та трагедія, він би був живий, якби його не вбили (а його вбили !), то скільки б він сотворив для України і світу! Істинно-української музики! Через те й розправилися. Всі ці  резонансні вбивства – Гетьмана, Чорновола, Гонгадзе – це ж не прості були вбивства: вбивали тих, хто уособлював українство. Володя з його піснями був потрібен Україні, але не бажаний  радянській імперії. Якби був живий – був би першим композитором, бо ота його дивовижна буковинська музична природа ніби увібрала те, що накопичувалося віками.

Мені пощастило бути його і другом, і співавтором. Ми писали пісню для Софії Ротару, коли вона їхала у Сопот, – «У долі своя весна». Написали не так багато – думали, що все ще у нас попереду. Навіть уявити не могли, що колись розлучимось. Пам’ятаю той день – є дні, які запам’ятовуються на все життя, – коли востаннє бачив Володю. Це було в Києві на вулиці Гоголівській. Ми розмовляли, будували плани, він мав їхати на конкурс у Хмельницький. Казав мені, що хоче перебратися до Києва, бо тут і студія звукозапису, і творче середовище. Мав безліч ідей, мріяв  про майбутнє… І тому ота офіційна версія самогубства – і неправдива, і нікчемна… Але я щасливий, що Володя хоча б отак тепер буде завжди з нами, дивитиметься на нас із цієї дошки…

Своє слово про Володимира Івасюка говорили екс-президент України Віктор Ющенко і письменниця Софія Майданська. Квіти до меморіальної дошки лягли від «свіжого» Шевченківського лауреата Івана Малковича, легендарного фронтмена уславленої колись «Кобзи» Євгена Коваленка. У гурті небайдужих українців були помічені композитор Олександр Злотник, письменники Павло Вольвач, автор відомого дослідження «Золотий вік української естради» Михайло Маслій.

Були обидві рідні сестри Володимира Івасюка: львівський лікар Галина Івасюк-Криса й Оксана Івасюк, доцент кафедри української літератури Інституту філології Київського університету імені Бориса Грінченка.

– Сьогодні, – сказала Галина, – як у тій пісні Володі, де поєднались радість і туга. Цей день – трагічний і скорботний, бо ж досі в Україні війна, але він і радісний, і такий несподіваний для нашої сім’ї, увічнений відкриттям цієї меморіальної дошки. Меморія – пам’ять. То нехай же вона буде вічною для всіх невинно убієнних і на цій страшній війні в Донбасі, і на тій давній, де загинув наш брат.  Нехай це буде світлим променем пошанування високої української жертовності і воїнів, і митців. Бо завжди вбивали і тих, і тих.

Хтось мудро зауважив, що нація формується і гуртується в трагізмі, у війнах і в мистецтві. Таке поєднання, але це – доконаний факт. Я безмежно вдячна всім, хто сюди прийшов віддати належну шану творчості нашого брата. Адже ми не можемо примусити нікого ні любити, ні шанувати творчість  Володимира Івасюка, нехай кожен шанує того, кого хоче, але відомий чернівецький мистецтвознавець Анатолій Добрянський якось сказав: «Повірте мені, та Івасюкова «Червона рута» – це є наш мистецький паспорт у світі: красиво і невимушено». Нехай збільшується кількість пам’ятних знаків нашим дивовижним українським митцям – художникам, поетам. І воїнам. Усе в нашому житті може бути другорядним – навіть економіка з фінансами, і лише мистецтво вічне…

Виступаючі міняли одне одного, а тим часом збоку, подалі від президії  вистоював скромно вдягнений чоловік. Скульптор, творець чудової меморіальної дошки. Хтось, либонь, поцікавився авторством, бо ведуча таки назвала його прізвище: Василь Маркуш.