Восени 2022 року в нашому місті відбувся круглий стіл «Національна освіта і національно-патріотичне виховання – запорука нашої перемоги у війні з росією». Один із його учасників тоді повідомив, що у київському видавництві «Портал» вийшла книжка Ярослава Грицака «Подолати минуле: глобальна історія України». Додав: це, мовляв, нове слово в історії України… Якась частина присутніх, зокрема й директори бібліотек міста, погодились придбати цю книжку, хоча за ціною вона таки кусалася: понад 700 гривень. Підкуповував цілий друкований проспект авторових регалій: український історик, публічний інтелектуал, професор Українського католицького університету, почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія», колишній викладач Гарвардського і Колумбійського університетів…

Придбав це твориво і я. Хоча спіткнувся вже на заголовкові: не міг збагнути, навіщо наше минуле треба доконче «долати». Але від того поваги до автора не меншало – сліпили ті ж таки його регалії. Та з кожною прочитаною сторінкою цієї книжки світло блякло. Поставала людина недоброзичлива, яка не те, що не любить українців, а має до них незрозумілу стійку неприязнь. І цю свою неприязнь він раз-по-раз підкріплює як не спотвореним, то надуманим. Долаючи останні сторінки, вже тримав у руках не просто книжку – пазл, який доповнював помпезну антиукраїнську картину, наквецяну академіками Білодідом і Толочком, «пісатєлєм» Бузиною, істориком Яневським і їм подібними. Та віддам належне автору: його книжка – центральний пазл у цій картині. Бо що, до прикладу, твориво Бузини? Хамське осквернення наших святинь… А тут доктор, професор, публічний інтелектуал, Гарвард… Під завісою війни, коли вся увага спрямована на фронт оружний, на інформаційному фронті з’являється російський «гумконвой» від українського історика, який мовби й побіжно, але твердо й послідовно стверджує всі московські імперські наративи про наш народ. Закамуфльований під наукове дослідження памфлет на українців, на їхнє прагнення до Свободи, на їхній шлях до неї, «засіяний горем, кровію политий», на страхітливу ціну, яку вони сплатили і сплачують, аби відірватися «у смертнім леті на чужім крилі» (Василь Стус) від цього крила, аби вибороти своє природне право – бути.

Книжка подається як роздуми автора про минуле, сьогодення і майбутнє України, проте вона мало схожа на роздуми. Переважно автор карбує незаперечні, на його думку, присуди та імперативи для всіх верств населення України. «Подолати минуле…» широко рекламують соціальні мережі, незмінно наголошуючи: ця книжка для молоді. А ректор Українського католицького університету гуртує довкола неї обранців: вона, мовляв, для тих, хто хоче думати і розвиватися. Але як же цей молодий читач книжки має думати і розвиватися, якщо вона рясно пересіяна зерном неправди про українців і Україну, коли деякі сентенції у ній на вид дуже нагадують наклепи та образи, коли сторінки ряхтять сумнівними твердженнями й висновками, даруйте, звичайнісінькими банальностями, а ще «алілуями» до росіян (московітів). Коли книжка, здається, і писалася для того, щоб переконати читача: в усіх наших невдачах винні самі українці – малоосвічені, ледачі і …жорстокі. Неправильний діагноз породжує неправильне лікування, а тому книжка не допомагає «розвиватися і думати», а, швидше, спантеличує, збиває з правильного шляху.

Фіксувати кожне зауваження чи незгоду з автором – на це, далебі, піде надто багато часу, та й чи варто втрачатися? Однак, щоб не бути голослівним, на дечому все ж таки зупинюся.

Неправдива інформація

На стор. 97 автор пише про події 1492 року. Давно вже з літопису відома країна «Україна», однак в описах Грицака її й заводу нема: місцеве плем’я черкасів і козаків (степові розбійники) захопило і знищило турецький корабель. І лише аж через два століття автор милостиво являє на світ Божий Україну. Отже, думає молодий читач, Козаччина – явище неукраїнське… А це ж неправда.

Стор.183. Юрист Рафаел Лемкін, який ввів у науковий обіг поняття «геноцид», дає йому визначення: «Насильне накладання етнічної моделі народу-поневолювача на етнічну модель поневоленого народу». Тут не йдеться про пряме фізичне винищення, як це було у Голодомор 1932-33 років. Це радше про механізм насильницького заселення поневолювачами поневоленої території, щоб ця критична маса витісняла звичаї й мову поневоленого народу. Цю нелюдську технологію добре освоїли і російські царі, і російські більшовицькі вожді. У спустошені українські хати влітку 1933 року вони завозили російських селян – мародерів із російських областей. Та й після Другої світової і практично до скону СРСР ешелонами вивозили нашу молодь «на стройкі пятилеткі», а в Україну ввозили ешелони росіян «для братской помощи». Особливо залюднювали «старшим братом» ті міста, звідки поширювалися український дух, українська національна ідея: Київ, Запоріжжя, Канів. Умань. У 80-ті взялися і за Львів. 1989 року один львів’янин із сумом казав мані: «Ще років десять і Львів стане як Донецьк»…

В «українського історика» Грицака механізм нищення українства зовсім інший, і винні в цьому… самі українці: українські міста ставали російськими, бо ледачі українські селяни не хотіли йти працювати на фабрики і заводи, а більшовицьке керівництво вимушене було завозити селян із російських губерній. Отака історія догори дригом!

Стор.249. Кількість жертв Голодомору –10 млн. людей. Десять, а не «близько 4 млн.», як пише професор УКУ.

Моє село Ілляшівка, що на Хмельниччині, розміщене у верхній частині Волино-Подільської височини. Через село протікають два струмки-потічки, обабіч них стоять хати моїх земляків. На своїх садибах ілляшівці час-від-часу копають ями (під льох, для зберігання гички, підмурок під хлів тощо). Свого часу вчитель історії Михайло Ягодзінський цікавився цими «розкопками». І знаходив там переважно посуд. І недавній, до початку Другої світової, і давній, часів Наполеона, періоду Київської Русі, ранніх слов’ян і навіть Трипільської культури. Я сумнівався, але вчитель мені терпляче пояснював: дивись, тут два струмки – ідеальне місце поселення, тут завше жили люди… Я, звісно, тепер не сумніваюся у правоті нашого сільського вчителя. Тут мої предки. Хтось колись на них нападав, від когось вони ховалися в ліси, але затято поверталися до своїх хат…

І тепер професор УКУ заявляє, що я не маю підстав вважати себе корінним жителем: «Жоден народ, який мешкає тут, не може заявляти про свою етнічну чистоту та автохтонні права» (стор. 57). «Український історик» твердить, що територія України була таким собі інтернаціональним готелем: прийшов, поселився, трохи пожив, виселився, пішов далі… Тож ночували тут гуни, авари, угри, болгари, таври, готи і багато інших… Побули та й пішли. А якщо хтось там затримався і живе досі, то він не має жодних прав на цей готель…

Злоязичіє

«Українці жорстокі». (Стор. 86, 170, 201, 252).

Як на мене, то це найбезглуздіший наклеп на українців. Я знаю міру своєї жорстокості, жорстокості моїх батьків, дідів і прадідів, своїх односельців. Для прикладу, згадаю своїх сусідів. У часи Другої світової шлях німецьких військових частин пролягав через нашу Ілляшівку, і їхні вояки зупинялися на відпочинок у центрі села, коло Хреста. Був серпень, на людських городах уже була молода картопля, німецькі солдати залазили в городи і своїми лопатками її шпортали. Звісно, далеко не заходили, щоразу шкодили лише одній господині – її город був при дорозі. Отож німці так «допомогли» тій бідоласі копати картоплю, що постала загроза залишитися на зиму без їжі. А в хаті двоє старих батьків і троє малих дітей… І от, побачивши чергового візитера, жінка вийшла на город і завела з німцем ромову: мовляв, відступися на кілька ступнів далі і шпортай в Лівошки, там не чіпано, а мою ви скоро всю викопаєте…

Німець, звісно, тієї мови не тямить, а вважає, що господиня виганяє його з городу, знімає гвинтівку і починає лякати: «Schlisen!»

Ця жінка – наша близька сусідка, і по війні я слухав цю її розповідь, бачив її злість на тих німців, і, здавалося, будь у неї під ту пору атомна бомба – вона б і нею в них запустила… Але фронт потягся далеко на схід, німці вже на городі кривд не робили, і все те забулося. Так рік за роком – і вже весна 1944-го. Жінка йде до Старокостянтинова пішки по сіль, а коли повертається назад, зустрічається з німецькою колоною, що відступає. Колона потрапила під обстріл радянської авіації. Літаки полетіли, колона пішла далі. Аж раптом жінка побачила, що під телеграфним стовпом сидить молоденький німець і плаче. Ця картина так розчулила мою землячку, що вона підійшла до вояки, присіла, дістала щось із харчів, які придбала у місті, підгодовувала солдатика і на мигах вмовила його доганяти своїх, бо ті (показала на схід), мовляв, тебе вб’ють.

За своє життя довелося набачитись усякого, але образ української жінки, яка, забувши все, прагне допомогти чужій дитині (бо ж плаче), у мене раз-по-раз постає перед очима. Якби світ був добрим, з цієї жінки можна було б написати святий образ. Але світ не такий. У нашої святої страдниці зайди одбирали не тільки картоплю, а й хліб, дітей, землю, мову, історію… Знали, що це безпечно – вона добра, вона не тримає зла, вона ніколи не прагне помсти, з нею так можна…

Такі ж «жорстокі» українці Карпат, Поділля, Слобожанщини, Полісся, Таврії, Донбасу… Можливо, пан Грицак старанно відтворює історичні «свідчення» польських чи єврейських авторів про жорстокість українців? Були й такі, хоча багато з них свідчили про те, чого самі не бачили. Маніпулятивні технології з’явилися таки не вчора.

«Козаки – це соціальні бандити». (стор.111).

Чи були безхатьки на столичному майдані під час Революції Гідності? Були. Але якщо зробити висновок, що вони стали рушійною силою в подіях кінця 2013-початку 2014 років, це буде брехня і наклеп на тих святих наших співвітчизників, які піднялись за Свободу. Так само і з Козаччиною. Я знаю своїх людей, знаю їх ставлення до злодіїв і бандитів, я ще застав традиційний замок (колодку) на дверях хати, коли господарі надовго йшли з неї: спертий на вхідні двері віник… То невже ж цей народ за сотні років створив би тисячі пісень, в яких з любов’ю оспівував козаків, як своїх захисників, якби ті були «соціальні бандити»? Це наклеп професора на нашу національну форму самоорганізації і самозахисту.

Захід України – «мало цивілізований та відсталий закуток». (стр.252). Десятки вчених світового рівня походять із цієї частини України, там Іван Полюй відкрив дельта-промені, які німецький винахідник Рентген застосував у медицині, що обумовило революцію у діагностиці.

Є у книжці доволі несподівана інформація і про гітлерівську владу. Виявляється, були в неї… позитиви. За Грицаком, 30 червня 1941 року у Львові націоналісти створили Українську державу, й одразу почався масовий погром євреїв. Нацистська влада її розігнала: найактивніших бандерівців арештувала, частину розстріляла. І наш «інтелектуал» робить висновок: «…саме нацистська влада могла перешкодити ОУН стати повноцінною фашистською організацією». (Стор. 268)

Трактування автора визвольної боротьби під проводом ОУН-УПА заслуговує якщо не орден від Путіна (цієї честі удостоївся академік Толочко), то щонайменше георгіївську стрічку. ОУН-УПА оббріхано. Не стверджуватиму, що зроблено це в традиціях російської пропаганди: там украй жорстко і лайливо. У Грицака – лагідно. Але смисл той самий. Якщо росіяни волають: «В украінскіх буржуазних націоналістов, нацистскіх пособніков, рукі по локті в крови», то в Грицака – це «одна з найганебніших сторінок в українській історії» (Стор.284).

Перебуваючи в радянському концтаборі на початку 70-х років, я спілкувався з багатьма членами ОУН і воїнами УПА. Цим людям, які відбували свої 25-літні терміни ув’язнення, не було жодного сенсу щось приховувати від мене чи спотворювати. Так, говорили вони, були факти насильства щодо євреїв. Але його вчиняли одиниці з числа повстанців і суто на побутовому чи соціальному ґрунті. Масового насильства, ще й організованого Проводом, не було. Командування УПА справді організовували рейди підрозділів селами, де переважно мешкали поляки, але вже після того, як вояки Армії крайової разом із цивільними поляками відзначилися збройним терором в українських селах.

А у професора Грицака – все навпаки.

Починаючи з літа 1944 року органи НКВД створили понад 160 (!) диверсійних груп, які під виглядом воїнів УПА вривалися в села і чинили страхітливі за жорстокістю звірства. Незабаром на місце злочину прибували вже не переодягнені енкаведисти і документували жахітливі факти, звісно ж, приписуючи їх партизанам УПА. З отих «свідчень», напевно, і брав дані пан Грицак.

Вихваляння росіян

Невідомо з якого дива «український історик» сипле компліменти росіянам. Не інакше, аби розвіяти чи хоча б розбавити те враження від сьогочасних їхніх посланців, які «гумконвоями» завозили в Україну зброю для терористів з «днр-лнр», а нині демонструють «гуманізм» окупантів, чинячи на нашій землі таку наругу і звірства, яким подивувалися б навіть кровожерливі опричники біснуватого московського царя Івана Грозного.

Для прикладу, читач книжки пана Грицака довідається, що у ХІХ столітті була «трансформована російська культура із провінціальної у велику світову» (стор.158), а вже на час 1937-38 років «Росія мала за собою стару світову культуру» (стор. 250) – на відміну від України, «мало цивілізованого та відсталого закутку» (стор. 252). І як вишеньку на тортові: «у Радянському Союзі дійсно можна було мати щасливе дитинство».

Це, даруйте, «впарює» молоді «український історик»! Бо хто посміє таке сказати мені, чиє дитинство таки минуло у Радянському Союзі? А з молодих – хтось, може, і повірить у цю бридню.

На всіх сторінках цієї книжки росіяни, на відміну від українців, добрі і хороші… Автор розуміє, що неможливо обійти трагічні сторінки в російсько – українських відносинах, але ж до цих трагедій, мовляв, росіяни не причетні. Злочини, які постійно чинилися проти нашого народу до 1917 року? То це ж були царі, а росіяни їх знищили! Геноцид проти українців за часів СРСР? Але ж то були більшовики, а росіяни від них відмовились! Тисячами гнано наших чоловіків без зброї на німецькі танки і кулемети? Та то ж Сталін!.. Сьогодні в Україні страхітливе, звіряче варварство? То ж Путін! Так, напучуваний Грицаком, думатиме молодий читач цього «історичного ерзацу».

Банальності

Широко розрекламоване «нове слово» Грицака містить чимало надто простих тверджень, ще демонстрованих у тексті помітним шрифтом. Так, на стор.382 професор УКУ, насміхаючись з поразок українців у боротьбі за Свободу і Незалежність, пропонує видати «велику тонку книжку «Список усіх успішних українських революцій» і тут-таки повчає, як має бути по-справжньому: «Щоб революційні реформи вдалися, треба, щоб у значної частини суспільства склався правильний набір цінностей». Тобто, щоб прочитати книжку треба знати букви.

Або на стор. 391: «дослідження цінностей показують, що молоді люди, які провели кілька років за студентською партою, за набором цінностей відрізняються від тих своїх ровесників, які після школи зразу пішли на роботу». Повністю погоджуємось, що відрізняються, але, для цікавості – скільки закордонних грантів освоєно, щоб в результаті «дослідження цінностей» отримати такі «фундаментальні» висновки?

Решта сторінок, за дрібними винятками, містять сумнівні твердження і висновки, в яких виразно відчувається неприязнь до українців (прямо і натяками), повторюються російські наративи про те, що ми не нація, недонарод, а Україна – недодержава. В усіх наших невдачах і лихах винні самі українці – мало цивілізовані, жорстокі, відсталі, злочинні, запеклі ксенофоби… Всі кремлівські правителі всіма силами старались таке вкласти у свідомість українців, щоб применшити їхню життєву активність, посіяти зневіру у свої сили… Такі дії росіян мали привести їх до мети – витіснити українців з України і захопити їхній життєвий простір. Яку ж мету ставить «український професор», повторюючи російські ярлики, можна лише здогадуватися.

Чужа чужаниця

Читаючи Грицака, раз-по-раз складається враження, що автор прибув до нас дуже здалека, прочитав кілька книжок російських, польських і єврейських авторів та й гайда повчати «мало цивілізованих і відсталих українців»… Не буде ж людина, більш-менш обізнана в українських справах, стверджувати, що «Шелест втратив свою посаду через свої «власні амбіції у боротьбі за владу» (стор. 333 ), що «молоді люди, які слухали рок по транзисторах, були такими ж дисидентами, як і шестидесятники» (стор.336). А вже твердження, що «українство ніколи не притіснялося в російській імперії і в СРСР» (стор.159), а у шістдесятників в СРСР «було відчуття захищеності» (стор.324), мають неприкрито цинічний вид. Про Грицакову «захищеність» Василь Стус у вірші на пам’ять Алли Горської писав: «Усім нам смерть судилася зарання…».

Не піддаю сумніву звання і регалії автора книжки, однак особисто не вважаю його ні «українським істориком», ні «публічним інтелектуалом».

Коли той, хто береться писати про Тараса Шевченка і, вочевидь, не знає (чи не розуміє, чи зумисне не хоче знати) його, то така писанина відверто дратує. Для Грицака Шевченко – поет. Говорити, що Шевченко – поет і ставити крапку – це, як, розповідаючи про Миколу Амосова, сказати, що на ньому гарно сидів костюм, і цим обмежитись. Автор розуміє, що заперечити, чи не помічати Шевченка він не зможе, але й погодитись, що «від нього зайнялось і запалало» (Є. Маланюк) теж не хоче. Знаходиться він на стор. 166, де жирним виділяє свій «винахід»: «Біографія і творчість Шевченка засвідчують, що українська ідея постала внаслідок експорту західних ідеологій». Тепер у професора все на своїх місцях, бо хіба може «мало цивілізований і глухий закуток» мати свого Пророка і світового Генія? Та й за те, чого Шевченко досяг, хай завдячує ще й тому, що в нього… батько рано помер, бо аби жив, то Тарас «до кінця свого життя» так і пас би ягнята за селом (стор.87). А вже те, що Тарас Шевченко після Северина Наливайка, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Івана Гонти і Максима Залізняка був спроможний закликати народ до визвольної боротьби і без «експорту західних ідеологій», автор не бачить, він вбачає лише плагіат.

Картати українців за їхні «ганебні і найганебніші» злочини, повчати їх, як жити далі і не помічати при цьому Шевченкову формулу нашого національного буття (згадати минуле, а не подолати, повернути свою гідність і йти далі у світовому історичному процесі нарівні з іншими народами) – то просто незрозуміло і ставить під великий сумнів задекларовану мету книжки.

«Публічному інтелектуалові», який розводить по всій книжці заяложену мантру про те, що у всіх невдачах винні самі українці, варто було б коригувати свої переконання з висновком Івана Драча, виголошеним ним на Міжнародній конференції дослідників Голодомору у 1993 році: «Перший урок, який уже стає невід’ємною складовою свідомості українця, полягає в тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації». Натомість у Грицака: «малоросів в Росії ніколи не притісняли» (стор.159).

«Український історик» Грицак (слідом за ще одним «українським істориком» Яневським, який твердить, що український народ складається із 60 (!) окремих різних етносів), раз-по-раз «розкидає» по тесту твердження про «поліетнічність» українців і доходить висновку, що « в українців не було і не могло бути національної ідентичності» (стор.253). Але ж це геть не так!

Весною 1945 року родини лемків (етнічна група українців, які жили у західних районах етнічних кордонів українців) насильно депортували в Сибір. Миколу Горбаля, відомого дисидента-шістдесятника, ще малим хлопчиком з батьками теж насильно депортували. Зазвичай їх везли у товарних вагонах. Якось у дорозі Миколин батько відчув, що поїзд їде мостом. Виглянув і покликав Миколу. На руках підняв його до вікна (продухи) вагона і загукав: «Синоцю! Синоцю! Дивись – це наш Дніпро!». Влітку 1972 року студент Уманського сільськогосподарського інституту Богдан Чорномаз був арештований органами КДБ, в листопаді у Черкасах відбувся суд. Приїхала мати Богдана із Тернопільщини. «А Дніпро тут протікає? – запитала у Богданової нареченої. – Я хочу побувати там». Діставшись на дніпровський міст, вона довго дивилась на річку, а потім тихо проговорила: «Це справді велика ріка нашої великої України».

Я знаю багато таких розповідей, які свідчать, що наш народ, зазнавши татаро-монгольської навали у 1240 році і опинившись в різних державах, пам’ятав, хто він, прагнув і боровся за об’єднання, тримався за все, що об’єднувало. І за географічний стрижень – за наш Дніпро. А нам розповідають, що в українців не було й не могло бути національної ідентичності (стор.253), що в наші дні «складно очікувати, що доярка з Полтавщини, селянин із Закарпаття, шахтар із Донбасу, літературний критик із Києва чи студент зі Львова або Харкова могли мати щось спільне, окрім того, що народились в той самий час і жили в кордонах однієї республіки. (стор.329).

Книжка має безліч прикладів непослідовностей і суперечностей на зразок: «В країнах Заходу комунізм впав під власною вагою. Їм незалежність впала з неба. Україна входить в їх число» (стор. 339). Через одну-дві сторінки вже читаємо: «Україні незалежність не впала з неба». То якому Грицаку вірити?

Для професора Грицака візиткою різних етносів служить їхнє ставлення до євреїв. «Публічний інтелектуал» мав би розуміти межу коректності: євреї – не лакмусовий папірець, яким визначають ту чи іншу речовину. Євреї – досить численний етнос, вони – суб’єкт суспільних процесів і, як і всі інші, несуть відповідальність за свої дії. Сьогодні на рівні держав досягнуто порозуміння між українцями і євреями – будувати відносини між двома народами, дивлячись на майбутнє. Однак є окремі групи, яким це не до вподоби, і вони ліпше продовжували б протистояння, аби постійно тримати українців як «вічних боржників». Грицак помітно старається догодити чи сподобатись саме такій групі. Насправді ж і українці в Австро-Угорщині поставили вимогу визнати євреїв окремою нацією, і законодавство УНР було зразковим щодо євреїв, і Праведників світу найбільше серед українців, і соціологічні опитування вже в наші дні свідчать, що Україна є найбільш дружньою до євреїв. А тимчасом вердикт «українського історика» залишається позиченим: «Українці здобули міфічну репутацію антисемітів» (стор. 201), «Україна – батьківщина анти сіонізму» (стор.92). «Не так тії вороженьки, як добрії люде».

Крутійство

«Шістдесятники» не мали зв’язків з передвоєнними і воєнними українськими націоналістами». (стор.329). Вигадка автора. Навіть мене Євген Сверстюк у 1970 році водив на розмови до Бориса Антоненка – Давидовича.

Не багатовікові демократичні традиції українців, а «боротьба регіональних кланів за владу привела Україну до демократії» (стор.380). Здається, ще ніде боротьба за владу не приводила до демократії.

Як позитивну динаміку в сучасній економіці Грицак називає рух капіталу зі Сходу на Захід і констатує: «Війна на сході України прискорила цей процес». (стор. 385). Отаке «благо» нам вказує професор УКУ – криваву війну.

«Факт, що СРСР переміг Німеччину, переконував у перевазі соціалізму» (стор.326). Хіба що комсомольців на політзаняттях міг переконати цей «факт», і то лише на час, поки ці заняття тривали.

«Цією вірою (у комунізм) були перейняті майже всі шістдесятники». (стор.326). А це вже одверта маячня.

«Українська еліта допускалась до управління імперією двічі: у XVIII ст. і після Сталіна» (стор. 362). Це якби я писав «Глобальну історію Туреччини», то міг би «блиснути умом» на кшталт, що українці там керували військовими підрозділами на тій підставі, що були яничари.

Є у книжці авторські думки, цілком суголосні моїм. Зокрема, висловлені у розділі «Мрія» (стр.395). На жаль, вони ніяк не перекривають загальної атмосфери неприязні автора до нашого народу і нашої держави. А штрикати народ стусанами, та ще й за надуманими приводами і в час, коли він стікає кров’ю у нерівній битві з московською ордою, – це вже поза всіма етичними рамками.

* * *

Наостанок – кілька запитань. Собі самому.

Чи буде у цієї книжки читач? Як не прикро, але буде. Були ж свого часу масові прихильники Вєрки Сердючки і «95-го кварталу». Що їх приваблювало? Адже ж примітивний, вульгарний гумор упереміш із хамством… А вабило висміювання української мови, культури, історії, держави. Тому знайдеться і на цю макуху поживач: цього люду у нас хоч і набагато поменшало, але не перевелося.

Чи помітять цей труд на Заході? Очевидно, помітять. Так, сьогодні, як ніколи раніше, нас єднає із Заходом однакове поцінування Свободи і Незалежності. Але західне суспільство неоднорідне. Хай і незначна, але певна його частина сповідує демократію доти, поки вона забезпечує життєвий комфорт. В ім’я цього вони готові поступитися навіть демократією. І американський журналіст Волтер Дуранті, й англійський драматург Бернард Шоу, і німецький прозаїк Ліон Фейхтвангер сповідували демократичні цінності, але «лакомства нещаснії» переважили, засліпили очі і на Голодомор, і на масові репресії в СРСР. І нині хтось на Заході готовий купувати російську нафту і газ, незважаючи на те, що ці енергоносії робавлено українською кров’ю. Очевидно, ця частина західного суспільства читала б опус Грицака вдячно.

Як маємо ставитись до цієї книжки ми, кому болить доля свого народу і своєї держави? Демократичні традиції українців сягають у тисячолітню історію. Це й елементи справжнього парламентаризму в Київській Русі (Віче), і тривалий історичний період, коли мали практично демократичний устрій (Козацька держава, Запорозька Січ), і перша у світі конституція – Конституція Пилипа Орлика. І наші Майдани. Навіть у час воєнного стану ми не судимо видані в Україні книжки. Але ж і мовчки споглядати, як хтось усередині країни паплюжить державу і народ, теж не випадає. Вважаю, що громадськість має право звертати на таке всенародну увагу. І цю книжку теж слід спорядити особливою міткою: «Будьте пильні! Токсично!».