Новітня російсько-українська війна загострила й пришвидшила процеси очищення від усього, століттями нав’язуваного Україні імперською «тюрмою народів». Зокрема, географічних та топонімічних назв. Усе логічно й правильно. Але скільки вже начулися і набачилися випадків, коли людей до комісій із перейменування міст, сіл, площ, бульварів, вулиць і провулків, підбирають за будь-яким принципом – партійним, політичним, чиновницьким – але тільки не за професійним. А фахівцями для цієї значущої і делікатної місії, звісно, є історики та краєзнавці. Саме вони мали б верховодити і заправляти у цих комісіях – заради істини, яка, як відомо, найдорожча.

Ще «тепліє» з потугами притлумлений всеукраїнський скандал навколо намагання перейменувати місто Запоріжжя, але скільки таких «скандальчиків» все ще розриває громади на місцевих рівнях. У Полтаві надміру гарячі голови місцевих депутатів взялися «декомунізувати» вулицю українського письменника, журналіста Пилипа Капельгородського. Мовляв, що з того, що значний період його життя пов’язано з цим містом – свого ж часу редагував чоловік кілька місцевих більшовицьких рептильок. Так, ніби тоді, коли Капельгородський працював редактором, були там інші, небільшовицькі періодичні видання. І байдуже «захеканим декомунізаторам», що Капельгородський залишив вельми помітний слід в українській літературі, що був закатований сталінськими сатрапами як «український буржуазний націоналіст» і посмертно реабілітований маже через два десятиліття. «Засвітився» в «Червоній Лубенщині» – отже, геть з української топоніміки!

Ще один приклад, але, як мовиться, «з іншої опери». Чомусь тільки нинішня кривава інтервенція росії в Україну нарешті сподобила одеських депутатів ухвалити рішення знести пам’ятник Єкатєрінє ІІ, а депутатів Київради перейменувати столичний парк імені Пушкіна на парк імені Івана Багряного. Схоже, стовбичили б «вторая» руйнаторка Запорозької Січі і «пєвец русского міра» в наших славних містах ще не один рік, закріплюючи та формуючи наративи «єдіной і нєдєлімой россіі».

Пригадую, як колись долучався до руху спорудження при в’їзді в Одесу пам’ятника Петрові Калнишевському, останньому кошовому отаману Січі Запорозької, який прославився налагодженням потужної торгівлі України з іншими державами. Зокрема, нашим зерном. Якраз порт Хаджибея (Одеси) у тому відігравав важливу роль. Замусолили тоді наші намагання, заговорили, затоптали… Уже за незалежної України.

Нині вкрай необхідно проводити серйозні історичні розвідки і повертати забуті чи зневажені імена особистостей, які доклалися до примноження української слави. Повертати не лишень у назвах вулиць, майданів, а й у вигляді пам’ятників. Маємо ж тисячі порожніх постаментів.

Не так давно спільноті двох громадських організацій, «Народний музей України» та «Музичного батальйону», вдалося за волонтерські кошти спорудити в Києві пам’ятники Василеві Вишиваному, Петрові Болбочану, пам’ятний знак Степанові Бандері та меморіальну дошку Олександру Кошицю на фасаді «музею Булгакова». Сподіваюся, що надалі поверненням уславлених українських імен в граніті опікуватиметься не лишень громадськість, але й влада.

Повертаюся до «полтавської декомунізації». Очевидно, такі знакові постаті, як Пилип Капельгородський, мають оцінюватися академічними інституціями. Безумовно, за участі широкої громадськості, творчих спілок. Але аж ніяк не депутатськими смаками. Брати за орієнтир думки «соцмережевих еспертів» – це щонайменше невиправданий ризик: у наших соцмережах «сім баб – сім рад». Скільки там лементу напівосвічений «неофітів» із закликами «викинути на смітник історії» Павла Тичину, Миколу Бажана, Андрія Головка, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха!.. Так зопалу можна позбутися гігантського українського духовного пласту, який, зокрема, виростив могутній сад літератури «Розстріляного Відродження», «шістдесятників» і тих, хто безпосередньо торував шлях Незалежності України.

В періоди царської та радянської тираній в Україні чимало інтелектуалів було винищено, але ж були ті, хто, залишавшись «у системі», не давали згаснути «українській ватрі», хто боронив і розвивав до нових висот нашу мову, літературу, історію, мистецтво, краєзнавство… Так, ці творці, аби дійти до читача зі справжніми історичними, літературними набутками, були змушенні споряджати свої книжки партійно-ідеологічними писаннями, які отримали у колах творчої інтелігенції іронічну назву «паровози». Без таких опусів тоді книжки просто не друкували. І лишень за це ідеологічне нашарування, яке ми просто здатні відсіяти, не можна зневажати ці постаті. А тим більше забороняти увічнювати їх у топоніміці. Маємо вкрай бережливо ставитися до всього, що примножувало славу української літератури, мистецтва, науки… Кращі зразки ще варто донести світові, який так мало знає про Україну. До того ж, критикани часто плутають традицію, історичну тяглість з так званою «шароварщиною» та «совком». Підміна понять може нанести непоправного удару по нашій ідентичності. Пильнуймо, щоб у масовому пориві «декомунізації», «десовєтизації» та «дерусифікації» не вихлюпнути разом із очищальною купіллю автентичну українську дитину.