Зателефонував з Росії двоюрідний брат Анатолій. Ми з ним довго не родичалися. Передостанній раз бачилися, коли мені було десять років, а він, демобілізувавшись з армії, їхав додому. Його мама, моя рідна тітонька Соня, тоді вже померла, у батьківській хаті була нова господиня і місця там для Толі не знайшлося. Так він опинився у Мурманську, став рибалкою. На пенсії оселився з сім’єю в Ленінградській області.

Ми побачилися через сорок п’ять років, в Києві. Толя їхав в Ромни оновлювати пам’ятники своїм батькам і нашим з ним діду й бабусі – Божку Григорію Пантелеймоновичу і Божко (Шевченко) Мотроні Григорівні.

Мене розшукала донька Анатолія Маргарита, у якої великий потяг до всього українського. Досліджуючи свій родовід, вона знайшла в інтернеті генеалогічне дерево, яке за кілька років до того склала моя донька. Так ми й побачилися знову. Після окупації Криму зрідка спілкувалися телефоном.

Першого ж дня нинішньої війни – лист від племінниці, яка нині живе в Канаді, зі словами вибачення: «мені соромно, що я наполовину росіянка…», «що я можу зробити для вас?» Що? Хоча б піти на мітинг протесту проти політики Путіна і війни Росії, перерахувати гроші на ЗСУ, відповіла я. У відповідь – фото на фоні жовто-блакитних прапорів. «Ми тут в Канаді підтримуємо Україну, як можемо».

Аж от дзвінок і від брата: «Ми нічого не знали,.. наші ЗМІ нам брешуть,.. нам все розповіла Маргарита…». Вчора подзвонив удруге: «Як ви?» І мене наче прорвало: “Толю, вони обстрілюють і бомблять наші Суми! Толю, вони вбивають дітей! Толю, 12 тисяч трупів росіян лежать на дорогах, а ваш лисий некрофіл відмовляється забирати трупи! 12 тисяч!!!» Я розказую йому про вбитих в Ірпені дітей, про зруйновані будинки, лікарні, школи. Вже не стримую ні сліз, ні проклять. І через звукові перешкоди брат намагається докричатися до мене: «Свєто, протримайтеся місяць!!! Тут вже все, кінець Росії! Тут немає грошей, продуктів, тут олія за тиждень втричі подорожчала! Тут люди злі, на мітинги виходять! Економіка розвалюється, у нього не буде за що воювати!!! Ти чуєш мене, Свєто?!»

Я чую і мені раптом здається, що наш крик схожий на останній зв’язок суші з атомним підводним човнем «Курськ», який затонув у морі. Толя на «Курську», а я тут на березі, у нас, правда, шторм, великий шторм, буря, але над нами жовто-блакитне сонячне небо. Я знаю, що в цьому житті ми вже не зустрінемося в Україні, а Росія для мене більше не існує на мапі світу: це «Курськ», який затонув.

Я знаю, що могили діда й баби я тепер доглядатиму сама.