Чому людина так легко застосовує до тварин видову дискримінацію? Чому одних ми любимо, піклуємося про них, вважаємо їх ледь не членами сім’ї, а інші в нашому розумінні – всього лише товар чи навіть їжа? Чому моральні підходи й ставлення до «братів наших менших» такі різні?
Чи часто шукаємо відповіді на ці запитання? Змалечку нас привчають до того, що, приміром, собака чи кішка – це наші «чотирилапі друзі», а свиня чи корова – лишень товар, який людина вигодовує собі на харч.

Екофілософ Пітер Сінґер одним із перших торкнувся цієї делікатної теми та розвинув її у наукових роботах про спесишизм. Це невідоме багатьом визначення розшифровується як утиск інтересів або прав одного біологічного виду перед іншим. Іншими словами – як видова дискримінація.

Сінґер стверджує: « Нервова система людини ідентична з нервовою системою тварин. Скажімо, реакції тварин на біль разюче схожі на наші, хоча їм і бракує «філософських і моральних тонів». Емоційний елемент також дуже очевидний, в основному у формі страху і люті». Однак люди, відчуваючи біль, мають один відмітний знак, якого не мають тварини, – розвинену мову. П. Сінґер проводить аналогію з людським немовлям шестимісячного віку: мовляв, якщо воно не може говорити, це не означає, що воно не відчуває біль і не здатне страждати.

Отже, тварина, як і людина, володіє всіма основними імпульсами, емоціями та почуттями. Відміна: людина розумово розвиненіша. Та чи дає це право їй убивати тварин? Пітер Сінґер вважає, «що люди не мають права експлуатувати людей іншої раси, ми повинні будувати наше переконання про те, що якщо деякі істоти не є представниками нашого виду, то це не дає нам права на їхню експлуатацію, як і той факт, що інші тварини менш розумні, ніж ми, не означає, що ми можемо знехтувати їхніми інтересами».

Я щиро рекомендую перечитати книжку Пітера Сінґера «Визволення тварин». В ній автор аргументовано захищає їхні інтереси та права. «Основний елемент – прийняття до уваги інтересу істоти; яким би цей інтерес не був – повинен, відповідно до принципу рівності, поширюватися на всі істоти – чорних і білих, жінок і чоловіків, людей і не-людей» – пише автор.

Візьмемо для порівняння собаку та свиню. Їхня головна відмінність – це фізична складова та соціальний стан у суспільстві. Собака має власне ім’я, живе в затишному будинку, отримує любов та турботу від своїх власників, може гуляти та гратися з іншим собаками, а свиня зазвичай не має імені, змушена перебувати в тісному загоні без підвищеної турботи чи любові, а коли досягне певного віку її вб’ють і з’їдять. Така проза життя. Попри те, що ці два види однаково відчувають біль, сум, радість та любов. До речі, дехто вже й тримає декоративних свинок, ручних…

Я родом з невеличкого села на Тернопільщині, де більшість людей має декілька соток городу та власне господарство: декілька корів, пара свиней, кури, індики, качки тощо. І в кожному дворі мешкають коти та собаки, які мають змогу вільно гуляти, живуть у власних мінібудиночках (або поруч із господарями), з ними граються дітлахи, а іноді й дорослі. Ці тварини часто-густо допомагають людям релаксуватися. Чого не скажеш про решту живності. Корову бодай виводять на пасовисько, курям чи іншому домашньому птаству теж відводять певні відкриті території, водойми. А свиням відводять лише тісний загін. Віддавна.

Ще в дитинстві, гортаючи тік-ток, я натрапила на відео, де розповідалося про спесишизм. Після того перегляду вирішила принаймні в себе вдома дещо змінити ситуацію: дала ім’я маленькій свинці, що жила сама в загоні. Я щодня відвідувала її називала по імені, приносила свіжу траву чи яблука. Тваринка привітно виляла хвостиком, жваво бігала по загону – так реагувала на любов і доброту. Час усім нам переосмислити своє ставлення до домашніх тварин, проявляти до них більше турботи чи бодай елементарної уваги. Ми й справді відповідальні за тих, кого приручили.