Мандруючи просторами української глибинки, не раз ловив зором сумний контрапункт для квітучого буяння мальовничої природи – покинуті села, зруйновані домівки. В такі моменти мимоволі поставали аналогії із Зоною відчуження, пізніше – з місцями бойових дій. Але там було зрозуміло – біда рукотворна, спричинена збуреним «мирним» атомом чи військовою агресією. А тут, посеред України, під мирним чистим небом…

Звісно, причин такого занепаду знайдуть чимало: спадок минувшини, голодомори, війни, боротьба за «світле майбутнє», коли чимало населених пунктів віднесли до фактичного мартирологу, прирікши їх на гірку долю «неперспективних».

Останніми десятиліттями від’ємну демографію українського села посилює ще й глобалізація. Воно зрозуміло – у великих містах та й у ситій Європі бракує робочих рук, там радо зустрічають працьовитих і безвідмовних…

Котре десятиліття владці серед основних державотворчих пріоритетів наголошують на селозберіганні. Обіцяють неодмінно і не зволікаючи покращити життя на селі, розвинути інфраструктуру, забезпечити для кожного неміського мешканця послуги рівня якщо не мегаполіса, то принаймні солідного міста. Зокрема й такі ж освітні послуги.

Ідея начебто непогана – створити опорні школи з належним рівнем підготовки школярів. А «нерентабельні», з невеличкою кількістю учнів, іменовані «малокомплектними», – ліквідувати.

Як зазначають експерти, малокомплектна школа була типовою для сільських місцевостей різних країн. У більшості таких шкіл усі учні зустрічалися в одному класі. І хоч у багатьох місцях малокомплектні школи вже не діють, така практика налагодження освітнього процесу збереглася, наприклад, у віддалених регіонах заходу США, на Фолклендських та Шетландських островах.

– Відродити і зберегти сільські населені пункти неможливо не зберігши малокомплектні школи, – вважає народний депутат України Іван Шинкаренко. – Саме школи, дитячі дошкільні заклади і є отими дієвими «селоутворюючими факторами». Натомість уряд заходився закривати такі школи, класи. А дітей возять до опорних шкіл, часто за багато кілометрів.

– Але нині, за дистанційного навчання, ще не закриті малокомплектні школи мають шанс зберегтися?

– Діти, особливо у віддалених селах та селищах, не мають можливості скористатися таким видом навчання. Бракує комп’ютерного обладнання, немає інтернету. Звісно, нині доцільно у таких малокомплектних школах створити технічно обладнані для дистанційного навчання класи. І забезпечити у такі класи вчителя для контролю та допомоги учням. Я вже звернувся по підтримку до меценатів, представників бізнесу. Залежно від реалій, підприємці могли б профінансувати одну чи декілька малокомплектних шкіл у межах територіальної громади.

– Сподіваєтесь на підтримку?

– Так, на соціальну відповідальність бізнесу. Можна ж допомогти школі і старим комп’ютерним обладнанням чи інтернет-зв’язком. Важливо, щоб воно було в робочому стані. Думаю, що до дистанційної програми Міністерства освіти спонсори могли б додати свою спеціалізовану навчальну програму (такий собі внутрішній університет) – для пошуку і підготовки майбутніх спеціалістів. З перспективою запропонувати найуспішнішим випускникам добре оплачувану роботу. Такий соціальний проєкт може придатися і випускникам з інвалідністю, зі шкіл-інтернатів.

Ініціатива Івана Шинкаренка варта уваги. Не лише на місцевому і недержавному рівнях. Немає школи – немає майбутнього у села.

Приголомшливо, але факт: за даними Держстату, за останні 15 років з мапи України зникло 426 сіл. Ще 369 стали безлюдними, але їх просто не зняли з державного обліку. 4 684 села, в яких 2015 року мешкало до 50 людей, перебувають на межі зникнення, а у 22 тисячах сіл – менше тисячі мешканців.

Помножте ці цифри знелюднених сіл на тисячі гектарів довколишніх нив, які готують до відкриття ринку землі. Що матимемо в добутку чи у прибутку? Отож. Питання.

Питання національної безпеки…