Запашний хліб, пахіллям якого, здається, настояна вся хата. Натоплене скромне бабусине помешкання, в якому хочеться жити.  І вона, моя бабуся, Ольга Григорівна Шемет:  сиві скроні, личко у промінчиках зморшок, натруджені руки. Теплі обійми. І милі серцю наші вечірні посиденьки.

Розповідає, як маленькою ходила на базар. Мати давала кошик зі сметаною, сиром, яйцями і бігла базарювати до сусіднього села. Поверталася додому з наторгом: салом, смальцем і дев’ятьма рублями за спродані яйця.

Її отчина – село Чернин, що на Київщині. Звичайна спрацьована родина колгоспників. Освіта – семирічка: школа в сусідньому селі, і щоденно добиралася туди-назад пішки. Потім вчилася на курсах крою та шиття. Але заробляти на хліб шиттям і кроєм не судилося. Працювала в лісовій артілі: саджала дерева, прополювала саджанці. А у 18 років вже мала колгоспну норму буряків, а взимку різала худобі січку. Каторжна праця для молодої дівчини, але тоді так жили і виживали в тому бідацькому світі.

Хоча були в тому житті і радощі. Згадує, як з подругами бігала до лісу на гойдалку. А там і хлопці, і музика, відпочинок на Божій природі. Не те, що зараз: клуби та бари в цигарковому диму.

На тій гойдалці зустріла й Петра, свою долю. Дужого красеня-парубка покохала струнка, моторна дівчина. Побралися. Жениха невдовзі забрали до армії. Вона лишилася в новому будинку, але не сама, а з доброю свекрухою та мудрим свекром. Досі згадує і доземно дякує своїй «другій» мамі за поради та жіночу підтримку. Ніколи не забувала Ольга Григорівна й рідних батьків. Майже кожного дня, взявши у вузлик власноруч спеченого хліба, бігла через ліс до своїх стареньких батьків.

Через три роки повернувся з армії Петро. А потім і первісток «знайшовся», Юрієм назвали. Згодом ще один син, Анатолій, з’явився, а за ним і донечка Алла. Жилося не з медом: багато і тяжко працювали. Але українці працьовиті та старанні, діти голодними ніколи не лишалися.

Але в житті так: поруч зі щастям біда снує. У 36 років Ольга втратила чоловіка, зосталася з трьома дрібними дітьми. Бідна голова, молода вдова… На тендітні плечі ліг тягар всієї родини та ще й доглядала за старенькою свекрухою, з якою прожили під одним дахом 27 років. Трудилася в колгоспі день при дні, а вертаючись додому, просила Бога, щоби хтось хоч приготував вечерю…

А ріка життя текла собі невпинно, танули щовесни, мов крижини, літа. Ось вже й дітей подружила. Онуків діждалась. А за цей час устигла виробити чималий трудовий стаж: 40 років тяжкої колгоспної праці.

Вік звікувала в рідному Чернині. Односельці називають її невсипущою трудівницею. За своє життя натерпілася багато горя, але зуміла зберегти добре серце, щиру усмішку та віру в людей.

Її любові до життя нехай позаздрять молоді. Наснаги додають 5 онуків і правнучка. Для кожного з них у неї вистачає любові, доброго слова, теплих обіймів.

Не шкодує за прожитими роками. Лише хоче якомога довше пожити, аби побачити, як Україна розквітне життям багатшим і щасливішим. Бо хто, як не наші люди, цього і заробили, і заслужили!