Про Радянський Союз нагадують сторінки книг, архітектура. Ці спогади такі, як монументальні бетонні сходи, що прохолодного січневого вечора привели мене до Будинку звукозапису Українського радіо. Біля входу – натовп охочих потрапити на концерт-присвяту Василеві Стусу «Нескорений проRock». Ініціювали дійство члени спілки «Музичний батальйон». Минулої осені вихід на українські екрани фільму «Заборонений» збурив нову хвилю інтересу до славетної постаті, до трагічної долі поета.

Стеля концертної зали нагадувала гострі уламки льодовиків. Гості у напівтемряві синіх софітів, підсвічуючи ліхтариками смартфонів, шукають свої місця. На сцені лаштують звук, в залі камери для фільмування і фото. Сьогодні справжній аншлаг. Але більшість публіки – люди, набагато старші од мене.

Під овації на сцену виходить журналіст і телеведучий Юрій Макаров. Починається…

«Праведник, святий, творчий геній, дороговказ», – так Макаров окреслює постать Василя Стуса, слушно наголошує: поет має стати частиною повсякденності, а не меморіальною одиницею музею.

Дійство відкриває театральна група DSP. Ця абревіатура українською – «Товариство мертвих поетів», відоме роботою «Розстріляні від родження». Така собі гра слів – про жертовну музу Миколи Зерова, Миколи Хвильового, Василя Симоненка… Гурт показав уривок із постановки «Стусанина». 19 віршів Василя Стуса театралізовано під пісню «Du Hast» німецького рок-гурту «Rammstein». Мета мистецького проекту – відтворити, якими ми могли бути і якими є.

Після такого сучасного, навіть специфічного і неочікуваного дійства лунають перші акорди кобзи. Тарас Компаніченко, учасник гурту «Хорея козацька», співає:

Хай світ збожеволів, та розум ясний
і зісподу входить у витлінні сни.
Ще треба терпіти і марне – клясти.
Лиш ти мене, Господи-Боже, прости!

Цю молитву знаний кобзар уперше виконав на похороні Левка Лук’яненка. Тоді треба було обрати щось неординарне, з проникливим текстом, співзвучне до самої Гельсінської спілки.

Наступна композиція – на слова вірша «За читанням Ясунарі Кавабати»:

Даруйте радощі мої
І клопоти мої –
Нещастя й радощі мої –
Весняні ручаї…

Поезія лине під звуки двох гітар (Неля Франчук, Григорій Лук’яненко) та скрипки (Іван Списаренко).

«Колимські конвалії – будьте для Валі…», – єдиний вірш Василя Стуса, у якому поет увічнив ім’я дружини. Сестри Тельнюк поклали віршовані рядки на музику. Їхні голоси під акомпанемент роялю линули так ніжно і проникливо.

Пригадалися часи Майдану, коли разом з іншими ще підлітком підспівувала патріотичній пісні «Їхали козаки» авторства гурту «Тінь сонця». Юрій Макаров назвав її «неофіційним гімном російсько-української війни».

На сцені Сергій Василюк відтворює співом та справді сильною емоцією вірш «У цьому полі синьому, як льон».

«Верни до мене, пам’яте моя»… Марія Бурмака написала музику до цієї поезії Василя Стуса ще у свої неповні двадцять. А це виконання присвятила пам’яті Дані Дідика – п’ятнадцятирічного юного активіста, котрий у Харкові йшов на чолі колони патріотів і загинув від вибуху терористів. Марія співала під гітару цю пісню наче вперше, у ті неповні двадцять, – надривно, пристрасно, потужно.

Запам’яталися сестри Тома та Іра Бутко з дуету «Be Twins». Оригінальним і сучасним аранжуванням вони надали нового, актуального звучання Стусовому віршу «На Лисій горі».

Серед помітних учасників концерту – Сергій Файфура, студія «Кофеїн» на чолі з Танею Ша, гурт «Очеретяний кіт».

А під завісу дійства – рок у виконанні гурту «Fata Morgana UА». Одну із авторських пісень співаки присвятили Василеві Сліпаку – оперному співакові зі світовим ім’ям, воїну АТО, котрий загинув на передовій від російської кулі 29 червня 2016 року.

Творчість Василя Стуса нині активно пропагують серед молоді. Тому музика на слова поета мусить бути близькою, зрозумілою теперішньому юнацтву, а не мандрувати крізь час із далеких вісімдесятих. А вони, ті вісімдесяті, ніде правди діти, таки затято ховалися на цьому концерті у голосах та мелодіях, у теці з текстом ведучого, навіть у його поставі.

Може, тому серед публіки, котра заповнила зал, переважали люди значно старші од мене.