Коли зумисне виставляють на показ струпіле тіло – це, попри природне фізичне несприйняття, ще можна пояснити людською бідою, скрутою, бажанням вижити, християнським закликом до помочі ближньому. Але коли нарочито хизуються струпілим розумом – у мене ця фронда нич, окрім фізіологічної огиди, не викликає. Я не про інклюзію, не про ООП, не про інтелектуальні порушення. Я про тих особин, які, стоптавши десятки підошов до середньої і навіть вищої освіти, залишилися анальфабетами, чистими дошками, або, як кажуть у народі, пеньками. І якби ж то сиділи з отим струп’ям самі собі в своїй господі, але ж ні – просто мучаться сверблячкою явити своє дуроломство світові (“Аве, Інтернете!”).

Останнім часом фейсбук став нав’язувати непроханих гостей. Словами славної Ліни, «приходять якісь безпардонні пронози» з пропозицією СТЕЖИТИ за ними. Сиріч стати вівцями при їхній пастирській патериці. Почитав мудристання одного такого і, чесно кажучи, згадав підряд усі статті словника обсценної лексики. Пише се «низько зрізане дерево» опасисту претензію до самого київського мера, а «заєдно» –  до історика й нардепа В’ятровича: мовляв, чого ви, сякі-такі, вагаєтеся-мньохаєтеся гідно завершити декомунізацію столиці. Чому досі –  УВАГА! –  правовірному українству мулять очі київські вулиці імені Гмирі, Паторжинського, Литвиненко-Вольгемут. Цей Гмиря, пише наш діяльний анальфабет, можливо (так і написав!), співав краще за нашого Винника, але ж він підспівував Сталіну і той його, мовляв, обвішував нагородами. Та й оті двоє інших, сходить парою наш «експерт», теж сталінськими вусами лагідно лоскочені. Словом –  «геть зі столичної топоніміки!».

Писати щось у відповідь цьому безстидному бовканню порожнього відра – марна справа. Щось пояснювати, відсилати кудись до джерел – мізки сполоскати, а тим паче когось перед цим струпінням виправдовувати, –  це як об стіну горохом чи як ставати до вітру проти вітру. Хіба сей «захеканий декомунізатор» здатен осягнути глибочінь образів Карася (Паторжинський) та Одарки (Литвиненко-Вольгемут) у знаменитій кінострічці  Лапокниша «Запорожець за Дунаєм» чи щедру українську душу Трохима, виспівану Гмирею у фільмі-опері «Наймичка»  за поемою Шевченка? Не гукай і не клич: у такого клінічного неуцтва зазвичай гіпертрофований «вихід» шлунково-кишкового тракту й атрофований «вхід». Як не мак – то все не так. Хоч ти кілка йому на дзвінкому тім’ячку теши.

Власне, мене шокувала навіть не ця реінкарнація Квітчиного Стецька. Не цей принародний рецидив «непам’ятливого та нерозсудливого».

Трусонула вольтами реакція читательнників – криваві сердечка «захоплення», виставлені під цією купою з «виходу».

А це вже біда. «Не так тії воріженьки, як добрії люде».